РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №6, 2019-02-10

Олександр Бойченко, «Країна за Збручем», Чернівці, Книги XXI, 2018 Р., 208 стор.

Завжди, коли їду з Варшави до Львова, маю список бажаних українських літературних новинок. У січні цей список очолила нова збірка текстів Олександра Бойченка «Країна за Збручем». Чому? Тому, що я вже добре знаю як Бойченко пише. Попередня книга принесла позитивні враження та емоції (рецензію на попередню книгу автора «50 відсотків рації» можна прочитати в № 25 «НС» за 18.06.2017).

Які асоціації у вас викликає назва «Країна за Збручем»? У мене чомусь якісь казкові. Щось на зразок: «Чарівна країна», «Країна сонячних зайчиків». Проте, у більшості людей, з якими я цю назву обговорювала, асоціації найрізноманітніші. Багато хто мене запитував: чи це книга про Польщу, інші думають, що це щось про поділ України. Насправді ж книга складається з творів, що протягом останніх двох років, систематично писались автором для двох українських видань: сайту zbruc.eu і журналу «Країна» (розділ «Країна» розміщений у збірці після розділу «Збруч», саме звідси і назва книги: «Країна за Збручем»). Бойченко творив усі есеї, одразу з думкою, що в майбутньому з них постане книга.

Суто із суб’єктивних міркувань я зрозуміла, що «Країна за Збручем» мені сподобається вже із першого речення, першого тексту. Думаю, воно запало в душу не лише мені, бо на сторінці книги у вікіпедії, цей фрагмент теж виділений. Отож, розпочинається перший текст збірки «Коротка мить щастя», такими словами: «Хто пише, той знає, яке це щастя — писати. Більшим за щастя писати є тільки щастя не писати. Читати, дивитися, слухати — і не мусити з жодного приводу висловлювати своєї неоціненної думки, не втрачати жодної чудової нагоди промовчати». Фраза ця настільки влучна для епохи у якій ми перебуваємо, що важко з нею не погодитись. Живемо у час, коли кожен вважає себе експертом зі всіх питань і прагне висказати свою «професійну» думку на будь-яку тему. Спостерігаємо це тепер, не лише у медіа, книгах, але і щодня у соцмережах. І як же справді хочеться, іноді просто промовчати або щоб промовчали інші. Проте, коли хтось є письменником, авторитетом, до якого багато людей прислухаються, чекають від нього оцінки якогось питання, проблеми, тоді промовчати – це справжня розкіш, що трапляється вкрай рідко. Адже від письменника вимагається, що він писатиме не лише те, що хоче і коли хоче, але й тоді – коли цього потребує суспільство.

Уся «Країна за Збручем» – ось такі влучні фрази, що складаються у ще більш влучні міні-оповідання. Так, саме оповідання, а не есеї. Тут я повністю погоджуюсь із письменником Андрієм Любкою, що доречно зауважив: «Олександр Бойченко – добрий симулянт. У нього текст, який можна вважати публіцистичним, є навіть оповіданням. Для різних видань симулює написання публіцистики, а насправді друкує там оповідання».

Збірка налічує 55 текстів найрізноманітнішої, як би здавалось на перший погляд тематики. Як і в минулій книзі Бойченка, тут й історії з власного життя автора і з пригод його знайомих, роздуми над якимись проблемами і явищами, наприклад, мовною справою в Україні чи війною на сході. Усі оповідання насправді розташовані у логічній і зручній для читацького сприйняття послідовності. Вони поволі розколихують в нас емоції, помалу задають нам запитання і іноді пропонують варіанти якихось відповідей, а проте завжди залишають простір для власного висновку, для самостійного корегування думки. Бойченко – експресивний оповідач, іноді агресивний, нерідко занадто чесний і різкий. Але він просто ділиться своїми спостереженнями і вміє їх подати у такий спосіб, що з цього виходить повноцінна книга: цікава, динамічна і яскрава.

Кожне оповідання – це завершена мікроісторія, часто в цих текстах багато посилань на інших людей, факти, книги, важливі моменти минулого. Творіння Бойченка – з одного боку до неймовірності прості, а з іншого, мають завжди у собі якісь приховані родзинки, які хочеш – можеш розгризти і задуматись над чимось більшим, а хочеш – можеш просто проігнорувати чи навіть виплюнути геть.

Хто трішки знайомий із текстами Бойченка, знає, що в них багато гумору: іронічного і саркастичного. Насичена на такий гумор і «Країна за Збручем». То про що все-таки ця збірка? Якщо я б мала відповісти одним реченням, то мабуть сказала б так: про життя – минуле і теперішнє життя українців у своїй країні і поза її межами, про стосунки українців з іншими народами, але перш за все про стосунки українців самих із собою. Не одне оповідання, до речі, присвячене українсько-польським відносинам. Часто згадується Польща, адже автор співпрацює з поляками на літературній ниві, не раз бував тут на мистецьких стипендіях та брав участь у різних культурних проектах та подіях.

Не оминув увагою автор, у певному сенсі і «Нашого слова», а точніше опублікованої у виданні рецензії журналістки Катерини Семчук на книгу «Харків. 1938» Олександра Ірванця. Бойченко в оповіданні «…and signifying nothing» загалом роздумує, про оцінювання людьми художньої літератури і наводить приклади сприйняття та оцінювання, з якими він не погоджується. Одним з таких прикладів, на його думку – негативним, є якраз рецензія авторки «НС». Бойченко не згадує ні імені та прізвища авторки, ні «Нашого слова», а проте цитує журналістку, що дало можливість розпізнати, що саме про її текст мова. Щоб погодитись або з Катериною Семчук, або з Олександром Бойченком, треба вже, як мінімум прочитати Ірванця, Бойченка і згадану рецензію. А отже, ця інтелектуальна дискусія провокує нас розширити свої читацькі горизонти і знання, що у будь-якому разі добре.

Мені трохи важко збагнути, чи сподобається книга тим, хто взагалі не поділяє погляди автора на деякі теми. але знову ж таки, мені здається, що принаймні цікаво ознайомитись з книгою має бути усім, що хоч трохи був причетний чи зараз є до українських реалій.

«Країна за Збручем» – це зрештою і ми з вами, навіть якщо зараз ми від неї доволі далеко.

Придбати книгу можна в мережі книгарень «Є». ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*