Алла Кирда-Омелян ■ ВІЙНА ■ №29, 2022-07-17

Кажуть, що 80 років – це вік золотої зрілості, яка дарує відчуття спокою та радості. За свої 84 роки киянка Людмила багато чого бачила, чула і пережила. А тепер, нарешті, мала можливість насолоджуватися спокійним життям людини на заслуженому відпочинку та радіти за успіхи своїх дітей і онуків. Вона мешкала у Святошинському районі, розташованому у західній частині столиці. Його назва має витоки ще з часів Київської Русі ХІІ століття і пов’язується з ім’ям Чернігівського князя Святослава Давидовича, правнука Ярослава Мудрого. Князя, який успадкував цю вотчину, а на схилі літ перейшов у чернецтво і став чудотворцем, в народі називали Святоша. Звідси, очевидно, і назва Святошинські землі. На території сучасного району Києва знаходяться десятки промислових підприємств, дослідних інститутів, закладів освіти; розкинулись парки, сквери, каскади озер – численні місця відпочинку, де місцеві мешканці мають можливість гуляти, милуватись природою, спілкуватись. 

24 лютого цього року спокійне і розмірене життя Людмили, як і сотень тисяч інших літніх містян, раптово змінилося. Близько 5:00 ранку російські війська завдали потужних авіаударів по різних об’єктах Києва. Вона відразу згадала події 80-річної давнини і далі вже не могла їх не порівнювати.

У ніч з 25 на 26 лютого в Святошинському районі на проспекті Перемоги відбулися перші бої. Хоча диверсійні групи було знешкоджено і їхню техніку знищено, наступної ночі окупанти атакували військову частину, розташовану поблизу. Згодом, у березні, вони завдали удару по авіабудівному заводу «Антонов», який знаходиться поруч. А ще через день російський снаряд потрапив у торговий центр. 

15 березня вранці під час обстрілу росіянами житлових кварталів Києва снаряди потрапили у 9- та 16-поверховий житлові будинки Святошинського району. В них почалися пожежі. У 16-поверхівці полум’я охопило усі поверхи: троє осіб загинуло, п’ятеро постраждало. Через два дні у цьому ж районі обстріли спричинили пожежі на складі, у двох автомобілях і загибель ще двох осіб. 18 березня було знову обстріляно Святошинський район: постраждали десятки приватних будинків, автомобілі та торговельне приміщення. Ще через два дні уламки снаряда впали на тутешній житловий масив: було пошкоджено шість будинків, дві школи та два дитсадки. 23 березня окупанти знову обстріляли Київ, і знову завдали шкоди торговому центру та двом приватним житловим будинкам у Святошинському районі

Життя мешканців цього столичного району перетворилось на чергу сигналів повітряної тривоги, обстрілів, вибухів і пожеж, яким, здавалось, не буде кінця. Вони викликали у пам’яті киянки героїчні бої літа й осені 1941 року. У тій великомасштабній битві за Київ брав участь її батько – офіцер окремого саперного батальйону. Тоді, як і нині, використовуючи значну перевагу в живій силі та техніці, ворог вийшов до річки Ірпінь, за 15-20 км на захід від Києва. Там, на найближчих підступах до міста, вперті бої тривали 70 діб. Медаль «За оборону Києва», якою батько був нагороджений за ті запеклі бої, він цінував особливо.

Потім згадалась евакуація 1941 року, в яку чотирирічну Людмилку було відправлено разом з двома братами і мамою-породіллею. Тижнями у товарному потязі без їжі, ліків, дитячого одягу, найнеобхідніших побутових речей вони діставались до далекого Сибіру. Місцеве населення переважно складалось з репресованих, які самі зазнали чималих страждань, і не надто раділи новим переселенцям. На чотирьох осіб їм виділили маленьку кімнатку у чужій хатині, і маму відразу забрали на польові роботи. Доглядати новонародженого тепер мала вона – його 4-річна сестра. Пам’ятала, як всі жили з постійним відчуттям голоду, як щовечора питали у матусі, чи немає хлібчика, як у молодшого братика через нестачу їжі розвинувся дитячий рахіт, як їхня мама – тендітна киянка, яка ще не оговталась після третіх пологів – від важкої 12-годинної фізичної праці та щоденного недоїдання непритомніла посеред поля. Однак, попри усі випробування, вони вірили, що колись повернуться до рідного Києва.

За іронією долі, тепер, у 2022 році, в евакуацію (щоправда, в західному напрямку) разом з мільйонами інших українських діток вирушила чотирирічна онука Людмили. А потім, коли ситуація в районі стала вкрай небезпечною, забракло продуктів харчування і ліків, до дівчинки в евакуації була вимушена приєднатись і бабуся. Нині мала палко мріє про повернення до мирного і безпечного рідного міста. І її бабуся знає, що одного дня вони зможуть повернутись, адже 80 років – це вік великого життєвого досвіду і мудрості…

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*