Крики сирен та величезні черги на кордоні: як українці добираються до Польщі, аби врятуватися від обстрілів

Валерія Гуржий ■ ПОДІЇ ■ №11, 2022-03-13

На годиннику було близько 5 ранку, коли я прокинулася від того, що мій хлопець, військовий, галопом пробіг через всю квартиру. Я відкрила очі і не могла зрозуміти, що відбувається. Він бігав по всьому будинку і швидко збирався.

Фото Христини Заник

«Путін оголосив щойно військову операцію проти України. Почалася війна», – сказав він.

Незважаючи на те, що протягом майже останнього року я як українська журналістка писала новини про стягування російських військ до українського кордону, слухала нещодавні виступи Путіна, для мене це було несподівано. Перебуваючи майже у центрі Києва о 5 ранку 24 лютого я чула далекі вибухи. Ми думали, то була диверсія, але ні, то були російські ракети, які вдарили по європейській столиці. Тоді життя поділилося на «до» та «після».

Усвідомити те, що відбулося, відбувається та ще відбуватиметься не виходить й після тижня війни. Перший день був найдовшим та здавався безкінечним. Тоді не хотілося їсти, пити, спати, взагалі нічого не хотілося. Я намагалася працювати, але майже не виходило. Я читала повідомлення у соцмережах та раділа кожній нашій перемозі, кожному збитому ворожому літаку, кожному спаленому танку. Час від часу тоді волали сирени, було страшно, але все це було дуже тихо та безпечно у порівняні з тим, що відбуватиметься наступні дні.

Весь день я просиділа на підлозі одягнута та взута, поруч стояв величезний туристичний рюкзак. Кожен раз, коли я чула сирени, у мене «зупинялося» серце і відчувалося, як від нього йде холод, кінцівки теж ставалися холодними, а за секунду серце вже колихалося, як навіжене, та ставало жарко. Вночі обіцяли сильний обстріл Києва, тому я вирішила взагалі не лягати спати – це краще, ніж прокинутися під вибухи. Тоді не спала вся країна, я лежала на підлозі та спілкувалася телефоном з подругою. Квартира була темна, а підлога, на якій я лежала, – холодна. Було дуже самотньо і дуже сильно хотілося плакати. У той момент я вирішила, що завтра намагатимуся виїхати з країни. Я була зовсім одна, батьки в іншому місті, а кохана людина – захищає Батьківщину.

Зранку вже почалися бої у Києві, і завили сирени. Я вперше у житті побігла у бомбосховище. Там почала думати про те, як безпечно покинути місто. Але варіантів майже не було, потрапити на потяг було майже неможливо та небезпечно, а у мережі були відео як поліція нібито відтісняє натовп з Центрального залізничного вокзалу до метро через повітряну небезпеку. Також неможливо було знайти міжрегіональне таксі, Blablacar чи квитки на автобус. Неподалік від мого дому розташований центральний автовокзал. Я була впевнена, що там немає автобусів, маршруток чи чогось такого. Я дуже здивувалася, коли на автовокзалі побачила автобус, але раділа не дуже довго, адже квитків на нього вже не було. У Києві автовокзал розташований під величезною транспортною розв’язкою. Вулиці столиці вже були майже пустими, тільки періодично тишу порушували воєнні машини, які мчали містом, та сирени спецтехніки. У той момент з величезним рюкзаком на плечах я не знала що робити: повертатися додому, сидіти у метро чи намагатися влізти у потяг. Аж раптом підходить водій автобуса і каже, що є вільні місця, бо частина людей відмовилася їхати. У автобусі ми просиділи майже 5 годин, поки зібралися люди. Цей двоповерховий автобус стояв на відкритому просторі, позаду величезна транспортна розв’язка, а на ній два Нацгвардійці з автоматами. На іншому кінці Києва точаться бої, а з динаміків лунає сирена. Згодом ми почали рухатися. Наш автобус був єдиний, що їхав широчезним проспектом Перемоги, аж раптом над головою знову завили сирени, а дорогу водію перегородили люди з автоматами. З автобуса було важко щось розгледіти, й було доволі темно. Після сильного стуку у двері водій відчинив двері.

«Слава Україні. Там недалеко йдуть бої, повертайте вправо», – сказав чоловік з автоматом.

Після цих слів я зітхнула з полегшенням. Ми виїхали із міста, було доволі тихо, ми їхали довго, час від часу потрапляючи на блокпости. Вся дорога зайняла 11 годин, і ще 17 годин ми стояли у черзі на кордоні. Все було тихо і спокійно, ми почувалися у безпеці, аж поки до автобуса не забіг прикордонник і почав кричати: «Всім в укриття». У цей час біля кордону був зафіксований безпілотник. Через декілька хвилин все було тихо і спокійно, але страх можливого обстрілу супроводжував до повного перетину кордону.

Коли я зайшла до зали очікування, то дуже здивувалася – більша частина простору була заповнена волонтерами з Польщі та їжею, яку вони привезли. Неймовірно голодні, адже майже нічого не їли після виїзду з Києва, ми отримали запас їжі й тепла – не тільки фізичного, а й морального. Я чула й писала багато про те, що Польща готова приймати людей з України, але, коли бачиш це своїми очима, то з’являються сльози щастя, радості, а ще великої вдячності.

Вже у Польщі я дізналася, що до кордону прибули не тільки волонтерські організації та представники влади, а й просто люди, які проїжджали по 700 км, аби забрати додому українців, які потребують житла. Так само з кордону забрали й мене – нагодували, відігріли та дали житло, поки я шукала квартиру. Незважаючи на тепло та фізичний комфорт, досягти морального комфорту неможливо й після тижня війни. Я також вирішила допомагати волонтерам, і ми їздили на кордон з їжею, чаєм та пропозицією надати житло тим, хто його дійсно потребує.

Доброта та підтримка поляків залишиться у моєму серці на все життя та, я думаю, у серцях всіх українців. Я з великим нетерпінням чекаю на перемогу та моменту повернення додому – до України. А поки продовжую допомагати українцям тут.

Все буде Україна!

Поділитися:

Категорії : Події, Україна-Польща

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*