Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №24, 2024-06-16
Український актор Антон Соловей живе у Києві та працює у двох театрах – «Золоті ворота», де грає у виставах «Бери од жизні всьо»,«Кортес», «Тест», «Тату, ти мене любив?» та «Love revolution», а також у Театрі драми та комедії на Лівому березі – «13 перших правил». Також нещодавно вийшов серіал «Позивний “Тамада”», де Антон зіграв головну роль. Більше про свою творчість та зміни в українському театрі і кіно, які відбулися з початком повномасштабної війни, він розповів «Нашому слову».
– Як ти вирішив стати актором і чи підтримали тебе твої рідні?
– Зараз мені здається, що це не я вирішив, воно якось само так склалося. Пам’ятаю, що з дитинства проявляв артистизм – грав у казках у дитячому садочку, брав участь у шкільній самодіяльності. Також все життя був пов’язаний з музикою та танцями. Воно само собою пішло, і я був впевнений, що мені треба бути актором, хоча, що саме я мав тоді на увазі, не розумію. Це був якийсь внутрішній імпульс, може, доля. Мати підтримала мене, а батько спочатку ні. Я бачив його конфуз з цього приводу, він хотів, щоб я заробляв гроші, і сміявся наді мною через те, що я хочу бути актором, намагався мене якось виправити. Батько хотів, щоб я став податковим інспектором чи продовжував його бізнес. Я розумів, що не виправдаю його очікувань, але стояв на своєму – пішов в актори, і зараз він з повагою ставиться до того, що я роблю, підтримує.
– Скільки ти вже працюєш у театрі?
– Вже більше 10 років. Спершу працював у театрі «Відкритий погляд». Я був ще студентом і мене взяли грати у казки. Потім вже ставили вистави по драматургії, але цей театр закрився, і я пішов працювати у театр ім. Лесі Українки. Там відпрацював близько 4 років і паралельно почав грати у театрі «Золоті ворота», в якому працюю досі, а потім почав ще працювати у Театрі драми та комедії на Лівому березі, зараз там граю одну виставу.
– У тебе є дві пекторалі («Київська пектораль» – найвища українська премія в галузі театрального мистецтва – прим. авт.). Розкажи про роботи, за які ти їх отримав.
– Першу пектораль отримав за роботу над виставою «Найлегший спосіб кинути курити» у театрі «Відкритий погляд» у номінації «акторський дебют». А другу нагороду – за роботу над виставою «Тату, ти мене любив?» у театрі «Золоті ворота» у номінації «найкраще виконання чоловічої ролі другого плану».
– Знаю, що акторство вимагає емоційного переживання, ти відчуваєш, проживаєш все і ділишся цими емоціями з глядачами. Які відчуття були після їх отримання чи наповнювало тебе це зсередини? Як взагалі емоційно відновлюєшся після роботи?
– Отримувати нагороди – це дуже приємно. Це чудовий збіг всіх обставин – драматургії, твоєї роботи та роботи режисера. Нагороди – надихають. Але я знаю багато класних акторів, які не мають якихось відзнак, але при цьому показують роботу на вищому рівні, тому, з іншої сторони, це ні про що не свідчить. З приводу емоційної роботи… Коли я тільки починав займатися акторством, то думав, що це щось дійсно про витрати емоцій, але з досвідом зрозумів, що це ремесло, звичайна робота. Ти використовуєш стільки енергії та ресурсу, скільки дійсно потрібно, тобто щоб загальний твій запас енергії майже не витрачався. Як зрозуміти, що вистава добре пройшла – у тебе є сили зіграти ще одну. Буває таке, що воно не йде чи в тебе поганий настрій, чи ти не виспався, виснажений, якісь проблеми в житті, і тоді дійсно вистава дуже виснажує. Тоді після вистави просто хочеться провалитися крізь землю. У таких випадках мені треба добре поїсти, навіть ні з ким не спілкуватися, просто прийти додому, подивитися щось, впасти і виспатися.
– Ти довго працюєш у театрі, чи були у тебе фейли на сцені?
– Звичайно, буває таке, що текст можеш забути чи бувають проблеми з реквізитом. Наприклад, сцена зав’язана на якомусь реквізиті, ти виходиш на сцену, а його поставили в інше місце і треба його ще знайти. Також колись у мене були панічні атаки прямо під час вистави. Мабуть, це найбільші мої особисті фейли, бо треба було пережити паніку і зіграти так, щоб ніхто нічого не помітив.
– Що стало тригером для панічних атак?
– Мені якось на сцені стало погано у моєму першому театрі «Відкритий погляд». У мене сильно піднявся тиск, і я просто пішов зі сцени. Я дограв свою сцену, але на фінал не вийшов, мені викликали швидку. Тоді я зациклився на цьому стані і сам собі подарував панічні атаки. Взагалі в ті часи тригером для атаки могло стати все, що завгодно: коли я не бачив виходу з приміщення чи було велике скупчення людей, чи брак повітря, як мені здавалось, також навʼязливі думки. Я не міг їздити у метро. Це дуже неприємні відчуття – в якийсь момент тобі починає здаватися, що ти помираєш, що організм відказує повністю. Я починав молитися, викидати все з рюкзака, щоб знайти заспокійливі, «Барбовал» чи «Гідазепам». Ти нічого не можеш зробити у цей момент, задихаєшся і здається, що вмираєш, думаєш, що зараз щось відбудеться, а що – невідомо. Тоді було важко грати вистави, я це робив, але це дуже виснажувало, і йшлося взагалі не про творчість. Потім я ходив на терапію, пив пігулки, а потім розслабився, відпустив це, і все пройшло.
– Скільки це тривало?
– Активна фаза була десь рік, а на терапію я ходив два роки. Потім атаки відбувалися все рідше і рідше.
– Наскільки я знаю, ти ще й музикант, грав у гурті «ZBSband», але проєкт зараз на паузі. Чому?
– Мої колеги Владислав Оніщенко і Богдан Буйлук – актори театру «Золоті ворота» створили дует «ZBSband» і виграли у програмі «Х-фактор». Після чого вирішили зібрати гурт і покликали мене гітаристом до себе. У нас були концерти, записували альбоми, якийсь час ми досить нормально виступали, а потім якось у творчому плані в них призупинилося, не було ідей, і гурт потроху почав розпадатися, потім почалася пандемія, після чого повномасштабне вторгнення, люди роз’їхалися. Ми ще під час повномасштабної війни встигли з’їздити у Вільнюс, зіграти благодійний концерт та зібрати гроші на ЗСУ. Після цього більше не виступали. Але я зараз іноді граю разом зі своїм іншим колегою – Ромою Муленко, у нього свій гурт і свої авторські пісні.
– Нещодавно ти пішов навчатися на психолога, ти вирішив це зробити для себе чи хочеш займатися терапевтичною практикою?
– В якийсь момент я хотів допомогти собі і тому почав цікавитися психологією. Це виявилося надзвичайно цікавим, тож мене затягнуло, і я почав більш детально вивчати загальні поняття, підходи і школи. Тим паче я помітив, що мені, на мою думку, добре дається відчувати і розуміти предмет, і стало цікаво якось реалізувати свої знання у житті. Так, я вчусь в університеті, але, на жаль, зараз зловив велику прокрастинацію, тож поки не впевнений у моїй подальшій долі у цьому виші, адже сесію треба якось закривати. Чи хотів би я цим займатися професійно? Так, я б хотів здобути освіту і отримати спеціалізацію в методі психотерапії. Якщо мої знання і досвід згодяться у праці з людьми в терапії, то це буде прекрасно, якщо ні, то вони збагачують мене особисто.
– Ти знімався в польському проєкті «Дівчина і космонавт». Розкажи про роботу у Польщі та чи ще брав участь у зйомках за кордоном.
– Так, я знімався для польського Netflix-проєкту «Дівчина і космонавт». Це був неймовірний досвід та знайомство з продакшеном дуже високого рівня та професійною європейською командою. Також я був затверджений у проєкт польського телебачення «Будинок під двома орлами» режисера Вальдемара Кшистека. Я тоді спеціально почав вчити польську мову. В мене була агентка з Польщі, у нас були великі плани. Мене затвердили на головну роль у цей серіал, я вивчив свою роль польською мовою, та й взагалі польською мовою, якщо вірити моїм знайомим полякам, майже без акценту розмовляв. Але розпочалася пандемія. Я не зміг виїхати з України, а на мою роль взяли іншого хлопця. Були плани співпрацювати з Польщею як у кіно, так і у театральній сфері, але почалось повномасштабне вторгнення, тому про європейський ринок можна поки що забути.
– Нещодавно вийшов серіал «Позивний “Тамада”» з тобою у головній ролі. Знаю, що спочатку ти не хотів виконувати цю роль. Як працювалося над проєктом та чому ти хотів від нього відмовитися?
– Я не те, щоб не хотів грати, просто буває таке, що ти читаєш сценарій, який тобі надсилають для проб, і завдяки певному досвіду розумієш, що тебе точно не візьмуть на цю роль. Мені здалося, що це не мій персонаж, тож просто для економії свого часу і часу колег я відмовився від цієї пропозиції. Але виявилося, що режисер розглядав саме мене, мені подзвонили і сказали, що трохи змінять сценарій і хочуть, щоб я прийшов на пробу. Я приїхав, спробував і, дійсно, як це бачив режисер, дуже лягло на мене. Це було класно і весело – гарна команда, прекрасні партнери. Жанр дозволяв діяти так вільно, як тільки можна. Звичайно, були й труднощі, але мої особисті – десь я був не згодний з гумором, який використовувався в серіалі, десь з тим, як позиціонують мого персонажа.
– Війна змінила всіх і кожного з нас – змінилися пріоритети, бажання, світогляд, ми стали іншими. Як ти зустрів війну і чи змінилося щось у тобі?
– Мені здається, що до повномасштабного вторгнення у мене було якесь безцільне існування. Звичайно, воно було класним по-своєму, але коли мені виповнилося 30 років, почалося щось, що нагадувало кризу середнього віку. Я не розумів, хто я та де я. Що я маю, чого досяг. Мене це дуже підкосило, а потім почалася повномасштабна війна, і якось вона мене зібрала всередині та заспокоїла. У перші місяці війни ми всі отримали шокуючий досвід, який нас дуже обʼєднав. Пам’ятаю, тоді всі люди були дуже ввічливі, посміхалися одне одному, відчували шалену спорідненість. А тепер цікаво спостерігати, як все це, на жаль, повернулося до старого стану речей, мало того – набуло нових форм розбрату. На початку війни я перебрався на південь Києва. У квітні, після відходу армії рф від Києва, я повернувся додому і почав волонтерити на кухні. Театри тоді не працювали. Волонтерив десь рік – це був дуже насичений період мого життя, я не міг впізнати себе і все навкруги, через стрес сприйняття всього було досить таки загостреним. У нас був дуже класний колектив, ми готували для хлопців, які воювали, – було відчуття потрібності, це було як з книжок Ремарка. У нього так все романтично ілюструється, ти раніше читав, дивився на це, уявляв себе на цьому місці. Здавалося, що це так естетично, красиво, романтично – війна. А коли ти сам став персонажем книги про війну… Книга не змогла передати тієї біди та жаху, який почав відбуватися в країні в реальності. Це вражало. Світ змінився на «до» та «після».
– Як змінився театр під час війни і чи змінився глядач?
– Не впевнений, що можна однозначно відповісти на це питання. Дійсно, все змінилося, люди змінилися, а театр – це ж люди. Але так само можу сказати, що майже нічого не змінилося. Глядач продовжує сміятися, як і сміявся у комедіях, і так саме плаче під час драматичних вистав. Організм людей так само проживає з тобою на сцені. Якийсь рівень буття змінився, а якийсь рівень завжди залишається незмінним. Для мене театр – це вічне мистецтво, тому що людина вічна, сама суть її. Змінюється форма, а суть – ні.
– За останні роки в Україні вийшло багато класного кінопродукту, який показують на міжнародних фестивалях, він отримує нагороди, збирає каси, нещодавно ми отримали «Оскар». Як думаєш, що стало поштовхом для цього?
– На жаль, привід для появи фільму «20 днів в Маріуполі» жахливий. Але отримання ним «Оскару» – це щось дуже логічне і заслужене. Це безпрецедентна картина. Щодо кіно загалом, то одним із факторів розвитку є те, що з українського кіновиробництва зникли російські гроші, а тим самим зник вплив – це дало поштовх робити власний продукт. До цього теж звичайно робили, але не в такому масштабі, бо десь не давали, десь просто ніхто нічого не робив та працював на росіян. Зараз люди обрубили всі кінці з росією і почали робити власний продукт. Війна стала також каталізатором у тому плані, що нас почали помічати в Європі і зрозуміли, що Україна – це не частина росії, а незалежна держава. Нас почали виокремлювати, ми отримуємо нагороди, міжнародне визнання і, дійсно, продукт сильно виріс у художньому плані.
– Я спостерігаю за цією ситуацією і мені здається, що деякі кіностудії відмовилися від співпраці з росією тільки через те, що це зашквар, але вони із задоволенням продовжили б співпрацю, якщо б це не було зашкваром.
– Я не можу нічого стверджувати, але мені здається, що в нас вистачає людей без принципів, які просто «перевзулися» замість того, щоб пробудити в собі українську свідомість чи мати принципову позицію по відношенню до українського кіновиробництва.
– Як думаєш, які у нас є перспективи у театральній та кіносфері?
– Я думаю, що це залежить від багатьох факторів. Від фактора війни в першу чергу. Також багато залежить від влади, який пріоритет буде мати культура. Також залежить від того, як буде розподілятися кінобюджет, на які проєкти. Нам є про що говорити зі світом, а як складеться далі цей діалог та у якій формі – побачимо.
– Дуже часто чую твердження, що «культура не на часі», і це викликає у мене негативні відчуття, бо культура – важлива частина ідентифікації кожної країни, вона відкриває очі на багато питань і рефлексує травми. Що ти думаєш з цього приводу?– Можливо, в якомусь сенсі під час повномасштабної війни культура дійсно відійшла на задній план, зʼявилися питання важливіші, але у нас якось так постійно виходило, що культура не мала достатньої уваги. Якщо звернутися до історії, то носії культури завжди були мішенню – інтелігенція, поети, письменники, актори, режисери. Сподіваюсь, нікому не треба пояснювати чому. Культурні діячі мають можливість конвертувати свої відчуття, ідеї та енергію в творчість, яка в свою чергу формує наше загальне світобачення. Багато людей, на жаль, не бачать цього зв’язку, нас так не навчили, більшість задовольняється поганими серіалами, поганими виставами, і вони навіть не знають, чому це погано. Було б добре, якби люди побачили зв’язок між рівнем життя і їхніми вподобаннями, багато хто б жахнувся і захотів би розвиватися у цьому плані, тому культура завжди повинна бути на часі. Це дуже важливо – як сильна армія, сильна медицина, так і сильна культура. Без цього нічого не буде.
