Тетяна Семаковська ■ ІСТОРІЯ ■ №7, 2023-02-19
18 січня 2023 року відійшов у засвіти політв’язень, Герой України, сотенний УПА та громадський діяч Мирослав Симчич. Пан Мирослав прожив ціле століття, встиг відзначити своє 100-річчя та закарбувати свою постать в історії України як борець за Незалежність. Розповідаємо, ким був Мирослав Симчич, які думки мав та як боровся.
Хотів стати козаком та боровся проти однокласників
Мирослав Симчич народився 5 січня 1923 року у невеличкому селі Вижний Березів, що на Франківщині. До слова, його життєвий шлях потім став сюжетом книги Михайла Андрусяка «Брати грому».
З дитинства мав загострене почуття справедливості – ще бувши школярем, він прагнув стати козаком, а свої бойові навички відточував у бійках з ровесниками, за що й був виключений зі школи. Великий вплив на майбутнього сотенного мав його дядько – колишній курінний УГА Григорій Голинський, він цінував освіту та розум.
За його ж порадою хлопця віддали навчатися в місцеву школу. Голинський сам закінчив Коломийську гімназію й у молодості став членом Гуцульської сотні, яку потім відправили під Єлисаветградом придушувати повстання українських селян проти німців.
Григорій на це не погодився, за що мав бути загнаний під військовий трибунал. Від трибуналу Голинського врятував австрійський політик. В 1941 році дядька Мирослава Симчича розстріляли більшовики.
Військовий курінь та братерство
Підрісши, Мирослав вступає до юнацької мережі ОУН, де загартовує тіло та розум. В ОУН юнак вступив за порадою товариша – в той час це була доволі відома організація, втім знайти її членів чи місце розташування було важко.
Після ОУН Симчич вирішив боротися відкрито й перейшов в УПА. Вже тоді радянська влада розуміла, яку небезпеку для неї несе УПА, і всіма силами намагалася дискредитувати її в очах населення. росіяни організовували спеціальні групи, які перевдягалися у форму повстанців й ходили по селах, крали їжу, знущалися над жінками та при цьому наголошували, що є членами УПА.
Змалку Мирослав розумів важливість освіти. Мавши приклад свого стрия, юнак вступив у Коломийський архітектурний технікум, та вже восени 1943 року Мирослава відправили до Української народної самооборони в Космач, де хлопець служив кулеметником й набирався бойового досвіду.
Після служби його знову відправляють до Коломиї, тільки тепер уже вести розвідку. Меткий хлопець зарекомендував себе не тільки як гарний стрілець, але й тямущий воїн. Бачачи потенціал хлопця та невідворотну бійню з більшовиками, сотенний Скуба відправляє Симчича до старшинської школи у Космачі.
В бою за Космач мав залишитися без руки
Головним боєм Мирослава Симчича став Рушірський бій під Космачем, де молодий Симчич командував 3-ю чотою. Партизани УПА дозволили НКВС зайти в село, а самі в цей час планували оточити більшовиків, які отримали хибне відчуття перемоги.
Бій тривав три доби без перерви – радянські солдати позбулися всього озброєння в ході битви, але змогли передати радіограму про підкріплення в Станіслав, до штабу. Повідомлення перехопила українська розвідка. Тоді було прийнято рішення за будь-яку ціну не допустити підкріплення.
Частина упівців чекали підмогу НКВС на підступах до села. Космач має гористу місцевість, і тому вояки зайняли місця на пагорбах для спостереження. Зранку вони побачили цілу колону НКВС. За 2,5 години воїни УПА знищили майже всіх ворогів – 405 солдатів та офіцерів НКВС.
Симчич був поранений у руку, але змовчав – вже під кінець переможного бою він знепритомнів від втрати крові й ледь не втратив кінцівку. В той час мова не йшла про протези, і лікарі радили ампутувати руку, але чоловік зцілився гуцульським відваром трини.
В’язень радянського концтабору
Українська письменниця Марія Матіос у романі «Солодка Даруся» зобразила трагічну історію, де наївна дівчинка Даруся за льодяники фактично здала свого батька в руки тоталітарної машини. Така ж доля спіткала й сотенного УПА, пана Мирослава та його товаришів – тут не було доньки, але воїнів УПА «підставила» двоюрідна сестра одного з вояк. Тоді Мирослав і потрапляє в руки радянської тоталітарної машини.
В 1949 році, за участь в УПА, воїна на 25 років позбавляють свободи. Попри це, Симчич в тих умовах зумів зберегти свій дух і згодом взяв участь у повстаннях та боротьбі з урками. Через свою жагу до справедливості заробив новий термін – знову невтішні 25 років, та комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років.
Проте після виходу на волю у справі арештанта слідчі буцімто знаходять нові докази, і Мирослава знову забирають за ґрати. Позбавлений спілкування з рідними, він опинився сам на сам в карцері. Звісно, що ніяких обтяжливих умов у справі воїна УПА не було – просто через те, що Симчич відмовився працювати з КДБ, він поплатився своєю свободою. В російських концтаборах Симчич сидів з дисидентами Іваном Світличним, Левком Лук’яненком та іншими.
В цей час його дружина Раїса не знаходила собі місця, адже після стількох років поневірянь її чоловік знову опинився за ґратами. На додаток, брата Раїси хотіли завербувати, та це не вдалося. Сам же Мирослав хвилювався за свою кохану, бо, щоб добратися до в’язниці, жінка мала подолати довгий шлях.
Щоб полегшити дорогу, Мирослав Симчич подав заяву в МДБ і в КДБ, аби його перевели назад до 35-го табору Пермської області або до Запорізької області, де й жила його родина. В Запоріжжі сім’я Симчичів опинилася вимушено, адже після першого арешту повстанцю заборонили повертатися на захід України.
Російська мова та усталення світогляду
В часи радянських репресій машина СРСР ламала людей як сірники: тортури, побої, концтабори. Втім, цього можна було уникнути, пішовши на співпрацю, або ж бодай прийнявши правила гри радянської структури. Змалку малий Мирослав розмовляв українською й попри тиск не відмовився говорити рідною мовою.
– Відколи існує росія – відтоді будь-який прояв свободи серед українців розцінюється нашим східним сусідом як «злочин», «фашизм», – казав пан Мирослав в інтерв’ю «Історичній правді».
В тюрмі його змушували писати листи російською мовою, та Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською. Якось після тригодинної розмови з Симчичем працівник Пермського УВТУ, полковник Карпов, сказав йому: «Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями».
Мирослава Симчича звільнили у 1985 році, він відбув в ув’язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні. Навіть після виходу на волю за ним продовжували стежити кадебісти та інші щури тоталітарної машини. Частину свого життя пан Мирослав разом з дружиною прожив в Коломиї, в невеличкій квартирі у колі рідних людей.
