Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №30, 2022-07-24

Найбільш вражаючий епізод  у біографії  Януша Корчака припадає на кінець його життя. 5 серпня 1942 року він очолив колону вихованців дитячого будинку, яка вирушила на залізничний вокзал, щоб відправитись до концтабору Треблінка. Там усі загинули у газовій камері. Цей епізод часто згадується в працях про Корчака, а також дуже яскраво й трагічно змальований у кінострічці Анджея Вайди «Корчак». Менш відомі інші сторінки його життя, в тому числі перебування в Україні і зокрема Києві. 

                                     Від Варшави до Києва…       

Вперше він відвідав Київ у дні католицького Різдва – в грудні 1915 року. Приїхав у короткочасну відпустку як Генрік Гольдшмідт – поручик російської армії і військовий лікар дивізійного польового госпіталю. Він народився 1878 року у Варшаві,  там закінчив медичний факультет університету і працював за фахом. Відвідав низку країн Європи, де спостерігав за роботою дитячих лікарень, інтернатів та притулків. Поряд із медициною Гольдшмідта вабила й педагогіка: з 1912 року він  керував Будинком сиріт у Варшаві. Став відомим письменником (під псевдонімом «Януш Корчак»). Тобто до Першої світової війни вже проявив  себе як енергійна, цілеспрямована й творча особистість. З початком війни, як «підданий російської імперії», пішов на фронт.

                                              «Сумна дама»

В Києві доля звела Гольдшмідта із Марією (Мариною) Роговською-Фальською, яка теж була доволі неординарною особистістю. Народилась вона (до речі, майже його однолітка)  у шляхетній збіднілій польській родині. Здобула педагогічну освіту, але з юних років захопилась соціалістичними ідеями. Стала членкинею ППС (Польської соціалістичної партії), була особисто знайома із Юзефом Пілсудським. Отримала за свою партійну діяльність три роки заслання у Вологді. Потім одружилася з лікарем Леоном Фальським, з ним переїхала до міста Воложин (на території сучасної Білорусі). Там зазнала великого горя: почалась епідемія тифу, яка забрала життя чоловіка. Пізніше, теж від хвороби, померла і донька Марії. До Києва жінка приїхала, вже вбрана у темний одяг з білим комірцем, зовні схожа на черницю. Виглядала зосередженою, майже не посміхалась, за що отримала прізвисько «сумна дама». Там взялася керувати притулком польських хлопчиків (на вулиці Багговутівській), яких вивезли із   Варшави. Для жінки це була нелегка справа: на плечі Марії впав важкий тягар – турбота за долю шести десятків розбишак. Саме в цей час, неначе Богом посланий, у притулку з’явився Генрік Гольдшмідт.

                              Великий реформатор з педагогіки

Він відразу привернув до себе хлопчачу увагу: по-перше – чоловік, по-друге – офіцер, і по-третє – письменник, який багато чого знав і вмів про це захопливо розповідати. Гольдшмідт (Корчак) мав гарний педагогічний досвід, бо перед війною працював із подібними хлопчиками-сиротами. Він відразу ж опинився у гущі подій: одного з вихованців звинуватили у крадіжці годинника, і йому загрожувало вигнання з притулку. Корчак взявся за розслідування справи, але не сам, а за допомогою дітей. Був організований суд, під час якого доброзичливо й уважно розглянули справу: вихованці взяли на себе ролі судді, прокурора й захисників, з’ясувавши, що хлопчик не винен. Після цього Корчак розпочав організацію самоуправління у дитячому закладі; було організоване щось на кшталт «парламенту». Вихованці почали випускати власну газету, і педагог-реформатор першим підготував для неї публікацію. Він постійно знаходився у колі дітей, грав із ними в шахи, оповідав різні історії і притчі, цікавився їхніми долями, спонукав до роздумів і взаємоповаги. Втім, незабаром Корчак знову повернувся до своєї частини, але листування з хлопчиками ще деякий час тривало. 

                                          Турбота за дітей

Невдовзі доля знову закинула Корчака на Київщину, бо сюди перемістили польовий лазарет. В самому Києві із тих будівель, де він працював як педіатр і вихователь, збереглася лише одна – на вулиці Володимирській 47. Зараз на ній  меморіальна дошка, а тоді знаходились гімназія для польських дівчаток і дитячий садок. Корчак працював також у трьох сиротинцях для українських дітей під Києвом. Пізніше, коли повернувся до Варшави, очолив Дім сиріт для єврейських малят. Втім, він не зважав на національність, бо передусім бачив перед собою дитину. Корчак сам пережив «сумне дитинство», тож як ніхто співчував своїм маленьким вихованцям і пацієнтам. 1917 року в росії відбулась революція, і настали  «смутні часи». «Київ. Хаос… – писав Корчак, згадуючи минуле. – Вчора більшовики – сьогодні українці (напевно, УНР – авт.) – наближаються німці, іще царська росія…» І в цих тяжких умовах він намагався, перш за все, «вберегти дитину». Як лікар, бачив довкола кров, рани і смерть, однак вважав, що «найгірше, що можна побачити, це п’яницю, що б’є беззахисну дитину».». Корчак жив у напівпідвальному помешканні, працював 18 годин на добу, мало їв, але намагався покращити життя сиротам. Він замінив їм батька і матір, хоча повноцінної заміни не може  забезпечити і найгеніальніший педагог. Та Корчак зробив все, щоб зменшити прірву між батьками і дітьми, педагогами й учнями, світом дорослих і дітей.

                                       Уроки для дорослих 

Саме там, на Київщині, Януш Корчак розпочав свою головну педагогічну працю – «Як любити дітей» (в оригіналі пол. «Jak kochać dzieci»). В ній автор повідомив прості і доступні речі, усвідомивши які, батьки відкриють шлях до сердець власних дітей. Найголовніше, що дитина – така ж людина, як і дорослий, тож її треба поважати, зважати на  вік, емоційні і психологічні особливості, і ніколи не піднімати руку на малюка, бо насилля в родині породжує іще більше насилля в суспільстві. Прикладів  достатньо – від усіляких тиранів до серійних вбивць. Так Януш Корчак дав уроки людяності дорослим, щоб вони створили комфортніший світ для власних дітей. На жаль, сам він став жертвою людиноненависної системи, породженої неповноцінними суб’єктами – вчорашніми рабами домашніх деспотій. Світ, спокутуючи свою вину, спорудив Корчакові багато пам’ятників, на яких він разом з дітьми. Але найтриваліша пам’ять – його праці та ідеї людяності для світу й майбутніх поколінь.

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*