Ланьцут: добрий стандарт пам’яті

20 лютого на цвинтарі-меморіалі українських воїнів Української Галицької Армії, Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки у Ланьцуті відбулося відзначення 100-ї річниці від дня освячення цього місця та вставленого тут пам’ятника «Вірним синам України. Старшини».

«Рівно сто років тому ось тут відбулася врочиста поминальна служба божа та освячення українського військового цвинтаря», – написав у листі посол України у Польщі Андрій Дещиця. Лист від його імені зачитав радник Олег Куць.

«Нам надзвичайно приємно, що завдяки наполегливій праці та спільним зусиллям української громади, Посольства України в Польщі та співпраці з органами центральної та місцевої влади Республіки Польща минулого року ми завершили довгоочікуване відновлення цього місця. Перед нами ще багато праці в інших місцях, але наш священний обов’язок пам’ятати про кожного, хто виборював українську незалежність», – йшлося у документі.

Серед почесних гостей у події взяли участь представники дипломатичного корпусу України у Польщі: генеральний консул України у Любліні Василь Павлюк, радник посла України у Польщі Олег Куць, перший секретар Посольства України у Польщі Віталій Білий, депутати Львівської обласної ради: Петро Цеголко, Іван Щурко, Тетяна Письменна, секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета, голова Суспільно-культурного товариства «Надсяння» Соломія Риботицька, бургомістр міста Ланьцут Рафал Кумек, секретар Ланьцутського повіту Роберт Кохман, директор Музею-замку в Ланьцуті Віт Кароль Войтович, директор Південно-східного наукового інституту в Перемишлі професор Станіслав Стемпєнь, голова Перемиського відділу ОУП в Перемишлі Ігор Горків. Ведучий заходу – член головної управи ОУП Андрій Комар – привітав також неприсутнього на святі, але найбільш відданого справі увічнення пам’яті українських воїнів 20-30-х років ХХ ст. доктора Олександра Колянчука.

У діяльності, яка стосується меморіалу українських воїнів у Ланьцуті, помітна залученість та добра воля місцевої влади міста. Беручи до уваги участь у події українських дипломатів, можна сказати, що невеликий Ланьцут може гордитися відкритістю та бажанням створювати гарний стандарт у ставленні до питань польсько-української пам’яті.

– Місто Ланьцут пам’ятає історію і завжди гідно буде приймати всіх, хто захоче відзначити пам’ять воїнів, які тут спочивають, – сказав бурмістр Ланьцута Рафал Кумек. – Коли я був у 2019 році в Києві, Умані, Одесі, то бачив там гордих українців, молодих людей, які користуються своєю незалежністю і свободою. Таких самих людей бачу й у Польщі. Сподіваюся, що минуле буде нашою пам’яттю, а наше теперішнє буде прагнути до кращого майбутнього як українського, так і польського народів.

Табір у Ланьцуті відрізнявся від інших таборів, розташованих на території ІІ Речі Посполитої тим, що його заснували доволі рано, на базі попереднього австрійського табору. Дуже скоро він перетворився на військову станицю, в якій велася підготовка українських вояків, які пліч-о-пліч з польськими союзниками йшли в бій з більшовиками. Опісля їхньої поразки та горезвісного Ризького договору табір було ліквідовано, отже він не був місцем довгострокового інтернування. Вояків перевезли до інших осередків, згадкою про них залишився меморіал, створений на початку 1921 року товаришами по зброї.

– Чимало документів, які стосуються українських воїнів, що були у таборі в Ланьцуті, вдалося роздобути завдяки дослідженням у львівських архівах, – повідомив Ярослав Ґємза з Музею в Ланьцуті. – Ми не знаємо, скільки людей насправді там спочиває, вдалося ідентифікувати біля 400 прізвищ. Утім, варто підкреслити, що в Ланьцуті панує сприятлива атмосфера для того, щоби підтримувати пам’ять про наших українських союзників. Під час різних подій тут поруч стоять вінки в синьо-жовтих та біло-червоних кольорах. Про це дбає місцева влада, і це факт, яким ми можемо пишатися.

Чин панахиди за душі загиблих воїнів відслужив канцлер Перемисько-Варшавської архієпархії греко-католицької церкви о. Микола Костецький від імені митрополита УГКЦ у Польщі Євгена Поповича. Молився з ним також парох Польської автокефальної православної церкви у Ряшеві  о. Даріуш Бойчик від імені архієпископа Паїсія. На торжестві заспівав архікатедральний хор з Перемишля під диригуванням Ярослава Вуйціка.

– Окрім згаданого вже Олександра Колянчука, я хотів згадати Володимира Середу, від якого я вперше почув про меморіал в Ланьцуті і з яким ми почати займатися темою увічнення пам’яті похоронених у цьому місці, – зазначив Святослав Шеремета. – Хотів би подякувати фахівцям Меморіально-пошукового центру «Доля» Остапу Козаку та доктору Ярославу Онищаку, які продовжили дослідження Олександра Колянчука. Я переконаний, що такі меморіали призводять до того, що питання історії будуть об’єднувати.

На завершення події учень перемиської «шашкевичівки» Петро Кіх зачитав вірш Богдана Лепкого. Організаторами заходу були: Спілка українських політв’язнів і репресованих, місто Ланьцут, Південно-східний науковий інститут, Історичне товариство «Чорні запорожці», Перемиський відділ Об’єднання українців у Польщі.

***

Історія табору, військової станиці та меморіалу (на основі матеріалів, зібраних доктором Олександром Колянчуком)

Табір для військовополонених різних національностей у Ланьцуті був заснований ще на початку І Світової війни австрійською владою. Вже тоді в ньому перебували зокрема й українці. Восени 1918 року табір було передано військовому відомству відродженої Польщі та призначено для полонених воїнів ЗУНР і УНР. З вересня 1919 року з табору у Ланьцуті відправляли полонених на більшовицький фронт. Після декларації у справі спільної боротьби з більшовицькою Росією 2 грудня 1919 року табір перетворено на Українську збірну станицю полонених українських вояків під керівництвом Військової секції української дипломатичної місії у Варшаві. Там відбувалася військова підготовка та вишколи, а 1 січня 1920 року туди за наказом Головного отамана військ УНР Симона Петлюри відправлено полковника Марка Безручка та підполковника Всеволода Змієнка (потім генералів), щоб вони формували українську дивізію.

В лютому 1920 року в жорстких умовах проживання в Ланьцуті перебувало біля 4 тисяч українських вояків.  Тоді станицю відвідував теж Симон Петлюра. У березні 1920 року в умовах епідемії Безручко і Змієнко виводять з Ланьцута 2 тисячі військових до Берестя, де остаточно формується відома 6-та Січова дивізія, яка після Варшавського договору візьме участь у Київській виправі, відступі та захисті Замостя. Навесні 1920 року у Ланьцуті, окрім військових вишколів, починає розвиватися культурно-освітня діяльність. Працюють театральні гуртки, оркестр, хор, видавництва, друкуються газети. Внаслідок чергової епідемії в серпні 1920 року більше 400 вояків помирає. Їх хоронять на кладовищі біля табору. Після договору про перемир’я і прелімінарні умови миру з більшовицькою Росією 12 жовтня 1920 року у Польщі опиняється біля 30 тисяч українських інтернованих. 3 тисячі з них перебуває у Ланьцуті. Із Ризького договору, підписаного поляками 18 березня 1921 року, виникає, що у прикордонній зоні не можуть знаходитися військові згуртування, отже ланцутський табір у серпні 1921 року ліквідовано, а інтернованих вояків дислоковано у табори у Вадовицях (Малопольща) та Стшалкові (Познаньщина).

Перші поховання українських вояків на міському кладовищі в Ланьцуті датуються ще вереснем 1919 року. У 1920-му, ще за дії договору Пілсудський-Петлюра, узгоджено можливість встановлення пам’ятника загиблим українським воякам на головному міському кладовищі. Кошти зібрано серед табірних офіцерів. З’явилася тоді також ідея утворення другого пам’ятника на притабірному кладовищі, але цей план зірвала домовленість польської сторони з Росією. Проєкт пам’ятника розробив випускник Краківської академії мистецтв Сергій Литвиненко (автор, зокрема, надгробка на могилі Івана Франка) та Сергій Харків. Обеліск мав висоту майже 4 метри, був встановлений на постаменті з трьома сходинками. На ньому розмістився чотирикутник з прикріпленою дошкою та написом «Вірним синам України. Старшини 1919-1921», в рамці з орнаментом, який був схожий на узор з герба гетьмана Івана Мазепи. Вище встановлено струнку піраміду зі зрізаним чубком, замість якого стояв хрест Львівського Братства. На чолі піраміди прикріплено хрест Київського Володимирського Братства, його проєкт розробив Олекса Стовбуренко. Він виконав і барельєф, на якому рушниця перехрещувалася з козацькою шаблею, а під нею знаходилась шапка кримка з китицею. На барельєфі були розташовані й інші символи України: дорога в степу, наддніпрянська хата і тополя.

З доступних документів знаємо імена та прізвища 538 похоронених вояків на міському цвинтарі (серед них 13 польських військових з адміністрації табору та один італієць), але їх, безумовно, більше. З архівів табірної преси виникає, що, окрім притабірного кладовища і спільного місця поховань, на міському кладовищі поховано чимало вояків у різних місцях лише зі стовпчиком та табірним номером.

Відкриття і освячення пам’ятника відбулося 20 лютого 1921 року за участю члена Головної управи військового духовенства армії УНР о. Миколи Маринича та капелана Спільної юнацької школи о. Никанора Никитюка, командира групи військ УНР в Ланьцуті Олександра Пилькевича, його помічника генерала Миколи Шаповала, начальника штабу полковника Василя Чабанівського, польського коменданта табору та більше 3 тисяч інтернованих вояків. Після ліквідації табору пам’ятником та кладовищем займалися місцеві українці, зокрема військова старшина УГА та УНР, яка залишилася в місті, та вчителі місцевої гімназії. Організовано щорічні вшанування пам’яті на Зелені свята та в листопаді на Свято померлих. У 1927 році відбулося перепоховання вояків з притабірного кладовища на головний цвинтар, а у 1938-му – реставрація пам’ятника.

З 1940 року українські торжества на кладовищі в Ланьцуті мали масовий характер, з’їжджалося на них чимало українців з околиць і навіть з Наддніпрянщини. Ситуація помінялася після закінчення війни та депортацій. Ще в часи війни поляки почали хоронити на цьому місці своїх воїнів, а у 1945 році в самому центрі меморіалу – офіцера міліції. У 1974 році знищено пам’ятник «Вірним синам України», а на його місце перенесено з іншого знищеного кладовища пам’ятник австрійського графа. З 1998 року Об’єднання українців у Польщі у співпраці з Посольством України активно займалося питанням його відтворення та гідного вшанування загиблих українських воїнів. Це вдалося лише у серпні 2020-го, коли за участю представників польської та української центральної влади відкрито відновлений меморіал.

Кася Комар-Мацинська

Фото авторки статті

Поділитися:

Схожі статті

Коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*