Павло Лоза ■ ЛЕМКИ ■ №23, 2022-06-05
Кільканадцять господарств, де мешкає близько 60 мешканців, пів-на-пів лемків та поляків – так можна коротко сказати про село Вільхівець. Вже понад тридцять років там проводиться «Лемківський кермеш».
Цьогорічний захід, який відбувся 21-22 травня, відвідало більше осіб, ніж торік.
– Торік було камерно. Цього року дату проведення заходу організатори призначили на травень. Гостей приїхало багато з різних навколишніх сіл. Були у нас і гості з Харкова, які зараз живуть у Коросненському повіті. Навіть співали, – розповідає вільхівецький сільський голова, Зенон Федак.
«Лемківський кермеш» – це визначна подія, що проводиться у Вільхівці. Цього разу захід відбувся вже 32-й раз. У його програмі були не лише концерти гуртів із Польщі та з-за кордону.
Захід розпочався 21 травня богослужінням у місцевому храмі Перенесення мощей св. Миколая. Ввечері того ж дня організатори засвітили «Світло до неба» до 75-ї річниці акції «Вісла». Потім була танцювальна забава. Недільна програма розпочалася літургією у храмі. День був сповнений концертів гуртів з Польщі, Словаччини та України.
Оскільки у межах події організатори хотіли також відзначити роковини виселення українців у 1947 році, концерти перепліталися зі спогадами найстарших вільхівчан. Своїми роздумами поділився Микола Ґабло, автор книжки «Вільхівець лемків утрачений». Слід нагадати, що лемко усе своє життя мешкає у Вільхівці. Ідею написати спогади «невиселеної людини» про рідне село лемко мав віддавна. Деякі його тексти про рідне село з’являлися раніше у «Нашому слові» та виданні «Загороди», а через 30 років вийшла книжка. Вільхівець був одним з небагатьох лемківських сіл, де у 1947 році не виселили всіх мешканців, – і родина Ґабло була однією з них. Другим, хто розповів про довоєнну Лемківщину, був Болеслав Баволяк, автор книги «Лемківське весілля у Святковій Великій» (Łemkowskie wesele w Świątkowej Wielkiej).
Серед супутніх заходів «Лемківського кермешу» були й ткацькі майстерні під керівництвом Анни Романчак-Поляньської, фотовиставка «Маґурські експедиції», спортивні змагання, конкурс співу та декламації віршів для дітей та молоді, презентація виробів рукоділля та компакт-дисків з автентичною лемківською музикою.
Слід додати, що організатори, представники Об’єднання лемків, відвідали також найстаршу мешканку Вільхівця Анастасію Моряк.
– Пані Анастасія 5 травня відзначила своє 90-річчя. Ми вирішили, що при таких ювілеях будемо вітати найстарших свідків акції «Вісла», – розказує Наталія Гладик, секретар ОЛ. Ювілярка з Вільхівця отримала грамоту та квіти.
Своїми спостереженнями про «Лемківський кермеш» ділиться Рената Ґабло-Шептак, членкиня Головної управи Об’єднання лемків. Уродженка Вільхівця допомагає при організації заходу. Зараз головує у гуртку ОЛ у Кросні.
Це, мабуть, перший такий «повномасштабний» захід після пандемії?
Рената Ґабло-Шептак: Після дворічної перерви у 2021 році «кермеш» відбувся у вересні. Традиційно він завжди проходив у травні. Тож, власне, можна сказати, що зараз відбувся перший після пандемії захід саме навесні. За шкалою від 1 до 10 я б оцінила відвідуваність на 8. На це вплинула погода, яка цього року була не дуже гарною. Просто було холодно.
Хто приїжджає на «кермеші»?
Окрім жителів Вільхівця, звісно, й мешканці інших сіл. В основному з-під Горлиць і Кросна. Цього року до нас також завітали гості з України, які зараз проживають на Лемківщині. Деякі з них вже знають, що відбувається в регіоні. Я вважаю, що для таких людей важливо, що у Вільхівці є церква, і вони могли під час «Лемківського кермешу» брати участь у літургії. Загалом, сам «кермеш» – це продовження довоєнної традиції прицерковного ярмарку, який супроводжував релігійну церемонію.
«Кермеш», ярмарок. Для мене ці слова асоціюються з торгівлею.
Тут йдеться лише про культурний обмін, пропонування гостям спробувати різні традиції, різні культури. Безумовно, найбільшою цінністю цієї події є культурний обмін. Вільхівець знаходиться на польсько-словацькому пограниччі. Тому ми намагалися, щоб на заході завжди виступали гурти зі Словаччини, з України, а також типово польські та, звісно, представники лемківської культури. З розповідей мого тата та бабусі я знаю, що для мешканців села це завжди було важливе свято. Тоді всі були вбрані урочисто. Як і кожне свято, це був момент відпочинку від буденності.
Хто у 90-х роках започаткував повернення до цієї довоєнної традиції?
Жителі cіл, гадаю, мали якийсь страх після війни заявляти про себе. З їхньої власної ініціативи на початку 90-х, мабуть, цього б не сталося. Потребували певних стимулів. Допомогли люди ззовні, наприклад, члени Карпатського товариства, греко-католицький священник Юліан Кравецький. Я сама пам’ятаю, як у дитинстві колишні вільхівчани, які емігрували до США, у травні приїжджали до рідного села. Вони жили цією післявоєнною традицією ярмарків, чи то «кермешів». До їхнього приїзду ми одягалися в лемківські костюми. Це також було вшануванням їхнього повернення до цього свята. Звичайно, традицію хоч відродили, але вона не достеменно така, як було кілька десятків років тому. Адже світ розвивається. Але, напевно, головною рушійною силою відродження «кермешів» були не самі селяни…
…. деяких, як пише ваш батько Микола в книзі, так і не вивезли з села.
Після 1947 року в селі залишилося дуже мало наших сімей. Ніхто до кінця не знає, як так сталося, що сусідні села, наприклад Смеречне чи Вільшня, припинили існувати, а лемківські родини залишилися в Вільхівці. Ми знаємо, що частина жителів Вільхівця в 1946 році виїхала до Радянської України, за рік частина була виселена на захід Польщі, а частина залишилася. Там вони і мешкали кілька десятків років.
Як гадаєте, без «кермешу» село зовсім втратить свій лемківський характер?
Так чи інакше, показуючи свою культуру, ми демонструємо і себе. Так, сьогодні технології настільки розвинені, що ми можемо показатися, наприклад, через соціальні мережі. І події в прямому ефірі для самих представників меншини є соціальним зв’язком. Кажуть, людям подобається стадний спосіб життя. Подія відбувалась була онлайн два роки, а ми, як меншина, потребуємо прямих контактів. Окрім презентації своєї культури, важливим є також соціальний аспект.
Люди були «голодні» до зустрічей?
Я певна: якщо людям потрібні контакти, то заходи дають саме таку можливість. Також важливо показувати традицію дітям. Онлайн-виступ і особиста участь у концерті – це дві різні речі. Цього року на заході виступив дитячий ансамбль «Лемківський перстеник» під керівництвом Вікторії Гойсак. Найголовніше, що команда хоче працювати.
А молодші прагнуть долучитися, наприклад, до організації «Лемківського кермешу»?
Дозвольте мені почати з того, що гурток ОЛ в Вільхівці налічує близько п’ятнадцяти членів. Разом із Наталією Гладик ми намагаємося залучити до організації молоде покоління. Село в основному складається зі змішаних подружжів. Проблемою є рідна мова у молоді. Гадаю, вони розуміють лемківську на 90%. Говорити важче, і це дещо блокує їхню активність. І те, що вони допомагають в організації такого заходу, навіть за його кулісами, для мене вже є успіхом. З часом, коли вони відкриються й наважаться говорити мовою своїх дідусів і бабусь, вони самі захочуть увійти до вільхівецького гуртка. Щодо організації подібних заходів, то, як відомо, відповідальність завжди лягає на лідера та його оточення. Так завжди було. Тож від їхньої відкритості залежить, скільки людей хотітиме доєднатися та займатися соціальною роботою.
