Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТП ОГЛЯДИ ■ №9, 2021-02-28

Ми, «нашеслівці», добре знаємо творчість Володислава Грабана – поета лемківського походження, перекладача, фотографа, редактора, громадсько-культурного діяча з української меншини Польщі, члена Національної спілки письменників України. Його статті з’являються в тижневику, а ще ми час від часу можемо ознайомитися з його книгами, які заслуговують на відгук. Особисто я рецензувала збірку поезій «Від землі до неба» («Z ziemi do nieba», 2015). А тепер переді мною – «Віра зелених трав» та «Знайти рівновагу душі» («Znależć równowagę duszy»). І хоч ці книжечки видані давненько – не хотілося б оминути їх увагою.

Володислав Грабан народився у селі Костомлоти Вроцлавського воєводства, звідки лемків вигнано і розселено по світу під час акції «Вісла». На щастя, його родина у 1962 році повернулася на малу батьківщину. Зараз він проживає у курортній місцевості Криниця, минулого року відсвяткував 65-річчя. Володислав Грабан – ініціатор і засновник міжнародного фестивалю лемківської культури «Ватра», міжнародного літературно-мистецького свята «Лемківська поетична осінь» та Товариства розвитку музею лемківської культури у Зиндрановій. Літературознавець Володимир Барна сказав про нього: «Єдиний, хто залишається творити українську літературу у рідній Лемківщині, це поет високого таланту, непересічна особистість – Володислав Грабан». І назвав його «лемківським бояном», тобто поетом-співцем.

Вправно орудуючи як традиційною формою версифікації, так і новітнім модерним верлібром, автор виливає в своїх рядках невимовний біль за втраченим та глибоку любов до всього рідного. Читаючи ці рядки, хочеться полетіти у його рідний куточок і стати частинкою величі лемківського простору. Для нього розорена назавжди Лемківщина – як батьки, як діти, як Бог.

«Віра зелених трав» складається з трьох розділів: «Картини далекої дороги», «Як калина з крові» та «Повертаюсь до вас». Кожен вірш має свою ідею – ідею пам’яті, світла та добра. Кожен вірш має своє серце – і не важко здогадатися, що в цей такт б’ється серце Володислава Грабана.

Чому Боже

залишив зелені верхи

зелене волосся лісів

пожертвував чужим

наші ялиці

що для лемків були святинею

і не вирубували дерева

ні у свято ні у будний день

Розорили мою святиню

але вона триває

вознесена на піску

та на литій скелі

нова

триває містерія

святості і

нищення

у пошуках Бога

безупинно

відроджуємось

з Феніксового попелища

У цих та інших віршах ми чуємо тиху мелодію гармонії людини з природою – до найдрібніших деталей автор описує красу дерев та гір, стежок та стародавніх хиж, пташок та долин і навіть «тепле гавкання пса». Його думки ні на хвилину не перестають запитувати: «Чому? За що? Навіщо?». Він ходить рідними стежками, між рядами могил на цвинтарі, де руйнуються хрести, та показує всьому світу свою синівську любов до прадідівських земель, які є нібито колискою для маленької дитини. Своїм прикладом Володислав Грабан дбає про нерозривний зв’язок майбутніх поколінь із давнім корінням та закликає лемків:

будуйте хижи свої

де хащі

де руїна стоїть

Там ваші предки

палили вогні священні…

Є місце там для живих…

Пропливає між рядками поезій і незабутнє Явожно, і «ліхтарня християнської Русі» Почаїв, і Ждиня (між іншим, автор пояснює значення слова – «чекай мене»), і славнозвісна Криниця, а також назви багатьох гір у Бескидах. Є й присвята Никифорові Дровняку у 20-ту річницю його смерті.

Прочитавши другу збірку – «Знайти рівновагу душі», вкотре переконуюся, що поезія – це другий дім Володислава Грабана. Як і українською, так і польською мовами автор малює словами картини рідної землі, яку любить до болю. Вдало використовуючи художні образи, Володислав Грабан розмовляє з природою як з живою істотою.

Книжка містить п’ять розділів, наприкінці є «Генетичний епілог – Вигнаному батьку» («Epilog genetyczny – Ojcu, którego wygnano»), авторкою якого є Янка Грабан. Особливими є текстові вступи до кожної частини збірки, які, створюючи паралель до віршів, виглядають ще більш емоційнішими та дають цілу зливу відчуттів:

зрубали три ясени, які пам’ятали село прадіда, і коли вони падали – задрижала земля, а були вони такими міцними, що витримали бурі, зимові заметілі, та їх розпиляли на дошки…

Занурюючись у поетичний світ Володислава Грабана, виникає мимовільне запитання: «А чи знайде він колись рівновагу душі?» І хоч сам автор пише, що знайде – його душа, вважаю, ніколи не буде мати спокою.

Поділитися: