Григорій Сподарик ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №48, 2020-11-29

Лемківські лідери, які не визнають приналежності до українського етносу, вважають, що польська влада не дотримується положень Закону про національні та етнічні меншини. На їхню думку, цей закон чітко розрізняє лемківську та українську спільноти, тому той, хто не вважає себе виключно лемком, не повинен отримувати дотацій в межах державної фінансової підтримки лемків.

Не вказаний прямо головний об’єкт застережень – це Об’єднання лемків, яке не розділяє ці ідентичності. Така позиція в очах опонентів «знецінює лемківську громаду». Цей виношуваний роками закид нещодавно повторили на засіданні сеймової Комісії нацменшин, на якому розглядали урядові звіти щодо ситуації лемків у Польщі та освіти цієї громади. Своєрідний заклик «викинути українство з лемківства» знову не здобув підтримки. З боку державних службовців не пролунало жодних пов’язаних із цим заяв. Отже, декому доведеться «воювати» далі.

Витривалим бійцем на цьому полі залишається, безперечно, Дам’ян Трохановський – віцеголова товариства «Руська Бурса». На засіданні він говорив, зокрема, наступне: «Нагадую усім, що ніхто інший, як Сталін та його прибічники у 20-х роках ХХ століття вигадали, що лемки є частиною українського народу». Оскільки в безмежному світі ідей є й такі, можна тільки радіти, що Трохановський не переконував, ніби Сталін вигадав і весь український народ. Далі віцеголова зауважив, що державна підтримка «частини української громади, яка називає себе лемками» означає відкидання будь-яких проявів відновлення лемківської мови, оскільки це середовище заперечує її існування взагалі. «Ви підтримуєте так звані «лемківські» кола, які фактично виступають проти лемківської громади, знецінюючи будь-які прояви її функціонування», – відзначив Дам’ян Трохановський, вбачаючи загрозу вже не лише у мові, яку інші сміють вважати говіркою, але й в існуванні лемківства у цілому. 

Він нагадав також, що під час перепису населення 2011 року близько 300 людей, що належать до лемківської меншини, заявили також про свою приналежність до українського народу. На його думку, це – єдині читачі квартальника «Ватра» (який видає Об’єднання лемків), що завдяки державній дотації виходить тиражем 500 примірників. З іншого боку, якщо це такий очевидний механізм, то держава негайно повинна щонайменше у десять разів збільшити тираж «Нашого слова». Але Дам’ян Трохановський, мабуть, такої дійсності би не бажав, бо в тижневику є щонайменше одна сторінка, яка йому заважає. Два роки тому він так само на засіданні комісії, використовуючи маніпулятивні спрощення, скаржився, що на цій сторінці публікують тексти, які суперечать польським державним інтересам. Керований почуттями «правильної громадянської позиції», він заявляв, що може вислати скани цих матеріалів навіть депутатам. Що ж, «Лемківська сторінка», як відомо, залишилась, як і весь тижневик, тож воювати доводиться далі. 

Проте слова Дам’яна Трохановського щодо «Ватри» можна пояснити просто – от вам черговий приклад недоцільно витрачених державних грошей. Невідомо тільки, на основі чого він співставляє кількість певних заяв із кількістю читачів часопису. Варто відзначити, що у переписі населення 2011 року різних, зокрема й «подвійних», лемківських заяв було 10 з половиною тисяч. 5600 людей визнали лемківську ідентичність як першу і єдину. До речі – якщо Сталін вигадав українських лемків, то хто тоді придумав польських, бо й такі подвійні ідентифікації трапилися у переписі? Отже, якщо я правильно розумію Трохановського, п’ять тисяч людей зі збереженою лемківською ідентичністю не повинні отримувати державну підтримку. Може, тут варто нагадати, що людство вже мало суперечки щодо «національної чистоти» і, як відомо, краще від цього не стало. Навпаки – це були дуже трагічні сторінки історії. 

Лемківсько-українського розділення в дусі польського закону про нацменшини добивається й віцеголова Асоціації (Стоваришіння) лемків Олена Дуць-Файфер. Вона, зі свого боку, переконувала, що організована Об’єднанням лемків «Ватра» у Ждині «радше сприяє підтримці чи розвиткові української ідентичності серед лемківської меншини». Водночас вона не заперечує право на самоідентифікацію, але у випадку лемків-українців пропонує, аби держава сприймала їх як сілезців – ідентичність є, але без правового статусу. З огляду на те, що державні службовці у своїх звітах до лемків зарахували й тих, що ідентифікують себе також як українців, Олена Дуць-Файфер заявила, що документ виглядає так, «ніби був написаний ще у радянські часи». 

Отже, для декого українське лемківство, мабуть, назавжди залишиться протиправним витвором радянської доби. Шкода лише, що такі люди не помічають: своїми прагненням до чітких розрізнень самі наближаються до світу тоталітарних цінностей. Два роки тому Дам’янові Трохановському на аналогічні закиди відповіла представниця Міністерства внутрішніх справ і адміністрації. Вона пояснила, що держава не може відмовляти громадянам у праві на самоідентифікацію. І підкреслила також, що закон про нацменшини не вказує на одну й однозначну ідентичність – адже багато хто, наприклад, походить зі змішаних сімей. Держава не має механізмів для заборони окремим групам мати національні симпатії, так само як не існує мірил того, хто є кращим лемком.

Ця позиція, на щастя, досі залишається актуальною. Це означає, що державу не вдалося використати як арбітра у суперечці між «справжніми» і «сталінськими» лемками. Хоча такі спроби, очевидно, не припиняться, тим більше, що на 2021 рік запланований черговий перепис населення у Польщі. Як видно, не всім подобається, що 10 років тому такий захід дозволив громадянам заявити про більш ніж одну свою ідентичність. 

Поділитися: