Розмовляла Анна Вінницька ■ РОЗМОВА ■ 2010-09-09
{mosimage} Розмова з Іваном ДУШКЕВИЧЕМ – колишнім головою Українського лікарського товариства
Почнімо з історії, однак не конче лікарської. Разом із Володимиром Серкізом Ви започаткували в Кошаліні Дитячий фестиваль. Звідки взялася ідея фестивалю і чому організовано його саме в Кошаліні, а не, скажімо, у Щецині, де Ви жили?
-Ця ідея виринула під час Фестивалю української культури у Варшаві 1971 р. Тоді зустрівся я зі Славком Грицков’яном з Кошаліна і в розмові запропонував, щоб подібний фестиваль, однак з думкою про дітей, організувати на Помор’ї. Йому цей задум сподобався, тож він подав пропозицію, щоб улаштувати фестиваль у Щецині, де я живу.
Однак Щецин знаходиться тільки 50 км від німецького кордону, і з огляду на його близькість місцеві чиновники могли б нам чинити проблеми. Я не хотів змушувати місцеву громаду організовувати фестиваль у цьому місті, тому запропонував Кошалін, де також жило багато українців, бо йшлося про те, щоб фестиваль згромаджував якнайбільшу кількість дітей. Мріялося мені, щоб фестиваль став національним святом, щоб діти були одягнені у вишивані сорочки.
Після приїзду з Варшави я поїхав до В. Серкіза і разом ми вирішили, що фестиваль організовуватимемо в Кошаліні в День захисту дітей, тобто 1 червня. По -моєму, тодішня влада задумала таке: ми їм дозволимо організувати фестиваль, однак зробимо все, щоб він більше не відбувався. Найкращий цього приклад – під час першого огляду 1972 р. (згодом захід перейменовано на фестиваль) виступали тільки діти зі Щецина (понад 30 дітей), а глядачів не було зовсім. У Кошаліні свідомо не повідомлено жителів міста про те, що організовується тут огляд українських ансамблів, оскільки влада хотіла радше “приховати” нас, а не показувати. Як результат, на першій лавці сиділо всього троє людей – віце-куратор Мечислав Статкевич, Володимир Серкіз та я. Натомість щецинські діти представили дуже гарну програму. Думаю, справжню роботу в гуртку видно тоді, коли діти, виступаючи на сцені, представляють також спів і танець, а не лише декламацію, яка є найпростішою формою праці, то це засвідчує про те, що заняття справді відбуваються. Тому в Щецині більшість батьків посилала своїх дітей до музичної школи. Те, що нас тоді спонукувало до дії, – це патріотизм та охота.
Згодом під час фестивалю почали виступати діти з Кошаліна, Слупська, Білого Бору, Мястка, Тшебятова та інших міст. Особлива подяка належить родині Романа Булки з Битова, який сам складав вірші, у які вміщав біль від виселення та переслідування. Ці вірші виспівували його діти, які тепер самі підготовлюють музичні ансамблі в Битові чи Лемборку.
Чи тодішня влада якимось чином перешкоджала під час організації чергових фестивалів?
-Звичайно, вона намагалася ускладнювати нам роботу. Наприклад, казали нам перекласти на польську мову всі вірші, які були декламовані під час фестивалю, однак я не погодився, бо ж для цього потрібні перекладачі, яких ми не мали. Крім цього, я їм сказав, що вірші Т. Шевченка визнані в Радянській Україні, тож не повинні чинитися проблеми й у Польщі. Нарешті узгоджено, що можемо використовувати всі вірші, які надруковано після 1945 р. Тих перепон, можливо, було менше завдяки тому, що я був військовим у ступені майора. […] ступені майора.
Саме, Ви доктор медичних наук і полковник Війська польського. Як сталося, що Ви потрапили в армію?
-Під час акції “Вісла” мою маму разом із чотирма дітьми переселили в с. Кози неподалік Слупська. Ще до виселення я ходив до восьмого класу початкової школи до Середнього Села, 3 км від Березки, де я народився. Оскільки добре вчився (не знав тільки польської мови, бо в нас удома та в селі говорили тільки по-українськи), після виселення я також хотів піти до школи. Одного разу я поїхав до Слупська, там підійшов до директора початкової школи і на основі довідки з Середнього Села мене прийняли до восьмого класу. Це був травень, отже за короткий час я мусив скласти всі іспити. Оскільки я був добрим учнем, а до того ж рівень навчання у школі в Середньому Селі був справді високий, то всі екзамени я склав без проблем. За те проблеми були з польською мовою, якої в нашій школі не вчили. До речі, коли мене по-польськи запитали, як мене звати, то я відповів: “Іван Душкевич” – адже вдома мене кликали “Іванку”. От я й подумав, що по-польськи буде теж “Іван” – так я знав тоді цю мову. Проте після канікул я склав також екзамен і з польської.
Коли я приїжджав до Слупська, то, звичайно, не мав у кого зупинитися: отже, ночував на залізничному вокзалі. Згодом покликала мене до себе директорка школи, бо побачила, що я недогляджений і погано виглядаю. Коли вона дізналася, що я ночую на вокзалі, то відправила мене до куратора, а той – до сиротинця. Там я міг ночувати й харчуватися, а крім того, мені ще дали вбрання та взуття. Таким чином я закінчив загальноосвітній ліцей і вирішив піти на військово -медичний факультет до Медичної академії в м. Лодзі. Цей факультет я вибрав тому, що не мав грошей, щоб навчатися в іншому місці, а там давали житло та харчування (у квітні, перед екзаменом на атестат зрілості, у мене померла мама). Від 1951 р., коли я потрапив до Медичної академії, я став військовиком: ми ходили в мундирах, а мешкали в казармах. Пригадую, як після екзаменів нас покликали у світлицю (з поміж 370 кандидатів прийняли тільки 30 осіб) і сказали: “Ви – вибрані серед вибраних”.
Це ж був 1951 р.: чи не мали Ви проблем з огляду на свою національність?
-Тоді ніхто ще не знав, що я українець. Мені вдавалося перехитрити чиновників, з якими я спілкувався. Наприклад, після вступних іспитів відбулася розмова, під час якої запитали мене, де я народився. Я сказав правду, що в Березці, однак більше я не казав нічого: наприклад, де це село точно знаходиться. А ті, що запитували, стидалися далі питати й уточнювати, оскільки не знали – чи це село, чи велике місто, про яке вони не знають. Запитали тільки: “а ви там буваєте?”, на що я відповів: “ні”. І на цьому все закінчилося. Якби однак я сказав, що мене переселили в рамках акції “Вісла”, то, звичайно, мене б не прийняли, як усіх, хто казав, що на їхніх теренах діяли партизани. Тому, коли сказали: “Ви – вибрані посеред вибраних”, – то в мене волосся стало дибом. Однак пощастило, вони не дізналися, що я українець – таким чином я став військовим лікарем зі званням старшого лейтенанта.
Після навчання мене направили до Хощна. Там уже командир дізнався, що я українець. Відтоді настав для мене поганий час. Він заборонив мені ходити до лікарні, де я розпочав спеціалізацію з хірургії, проте я не послухався. Коли командир дізнався про це, він подав справу до прокуратури, яка, на щастя, припинила слідство.
1991 р., на хвилі демократичних змін, у Польщі створено ряд організацій, у тому числі Українське лікарське товариство. Неабияку роль у створенні цього товариства відіграли Ви – від самих його початків аж до 1997 р. Ви очолювали організацію. Сьогодні дехто закидає товариству інертність та неспроможність реаґувати на те, що відбувається в Україні або з громадянами України в Польщі.
-Ідея заснування цього товариства виникла тому, що саме в Щецині, де згодом я поселився, жило багато лікарів. Ми вирішили гуртуватися насамперед для обміну досвідом – для цього раз на два роки проводяться з’їзди лікарів. Моїми силами УЛТ введено до Світової федерації українських лікарських товариств з осідком у Чикаґо, завдяки чому ми мали можливість брати участь у світових з’їздах лікарів. Однак чи не найбільше тішили нас виїзди в Україну, де ми не лише зачитували свої доповіді, але також, особливо на початку будування української державності, включалися в національно -духовне життя України. Тоді ми проводили ряд відкритих зустрічей, на яких переконували українців, що варто будувати власну незалежність та боротися за рідну мову. У той час неможливо було відокремлювати нашу професійну роботу від поширення нами патріотизму, бо, з одного боку, ми пишалися, що можемо відвідувати Україну, а з другого, ми страждали за неї, бо значно переймалися тим, що відбувалося в Україні.
Звичайно, ми проводили також більш вимірну роботу: як -от, обмін лікарями – до Щецина, зокрема, кілька разів приїздили кардіохірурги з Одеси. Також польські гінекологи мали їхати до Львова, однак врешті-решт не поїхали через несприятливі фінансові умови. Саме завдяки старанням УЛТ на різних напрямках у Львівській медичній академії ми вибороли місця для студентів -українців із Польщі (спочатку це було 18 місць, однак на сьогодні в Україні на різних лікарських спеціальностях навчається понад 300 студентів із нашої країни). Ми також реаґуємо на те, що відбувається в Україні. Скажімо, коли в Україні був грип, то наші лікарі включилися в акцію збірки медикаментів. УЛТ також допомагає лікувати українців у Польщі – завдяки старанням наших лікарів вдалося прооперувати не одного українця. Сьогодні розказують уже як анекдот, що я прооперував майже пів -Бещадів. До речі, одного разу мій лікар -ординатор жартома сказав, що не буде лікувати всього реґіону, адже за лікаря Бещадів вважали мене.
“Наше слово” №37, 12 вересня 2010 року{moscomment}
