Маріуш Сава ■ ІСТОРІЯ ■ №44, 2021-10-31

Дивлячись в очі старого Андрія Лисака, я здогадуюся, що пооране зморшками лице є свідченням життя, яке він присвятив важкій праці в полі. Припускаю, однак, що найскладніший його досвід стався у 1944 році, ранньої весни, коли його село перебувало ще під німецькою окупацією, та восени, коли туди вже ввійшли совіти.

10 березня 1944 року на світанку Сагринь та кільканадцять інших сіл у Грубешівському повіті атакували солдати Армії Крайової та Селянських батальйонів.

Materiał w języku polskim – tutaj.

У результаті нападу за один день загинули, як порахував історик Ігор Галагіда, понад 1200 людей, серед яких – близько 800 жінок та дітей: від куль, вогню та гранат, які вкидали до тимчасових сховків, забитих людьми.

Від рук польських партизанів тоді загинула донька Андрія Лисака Марія разом із чоловіком Іваном та двома дітьми. 27 вересня помер і він сам. Закінчив своє 74-річне життя, як і багато тодішніх мешканців села, у сагринському лісі.

Найближче до Сагрині було два ліси: один розташований на північному сході, другий – на півдні, неподалік від села Загайник. Обидва дарували прохолоду й перепочинок у спекотні дні під час роботи в полі, забезпечували людей будівельними матеріалами, паливом та харчами. До першого з них я вирушив узимку 2020 року, аби в тиші спокійного сьогодні лісу розшифрувати автентичні розповіді вцілілих селян про це місце.

У сагринському лісі марно шукати видимих свідчень війни, як-от слідів від куль на пнях чи цвинтарів. Аби їх знайти, знадобилися би археологічні дослідження. Поки ліс – тобто територія, на якій сталася трагедія – не отримав статусу пам’ятного об’єкту, він був не-місцем пам’яті, простором, який вимагав «розшифровування» за допомогою уяви. Дерева – «позалюдські свідки» минулого та насильства – свідчили про ці події тільки тоді, колись хтось їх помічав, усвідомлював, що рослини, які виросли поблизу або на останках убитих, є живим «медіумом пам’яті», навіть зараховуються до жертв.

«Минуле цих місць виникає тільки тоді, коли про них розповідають, це „творений наратив”. Ліс – це не пам’ятання, а говоріння», – слушно зауважила в «Антрополоії лісу» Аґата-Аґнєшка Кончаль. У випадку сагринського лісу проблема полягає не в тому, що хтось свідомо не сприймає його як місце пам’яті або – про що далі – сприйняв тільки частково, а радше у природній відсутності тих, які могли би про це розповісти. Виконати цю функцію може спробувати історик. І це варто зробити, бо сагринський ліс під час війни відігравав роль важливого позалюдського актора. Впливав на біографії людей – як тих, які шукали в ньому сховку, так і тих, що використовували його для нападу. Ліс посприяв їм усім.

Перед «акцією»

Одна з партизанських груп, що брала участь у так званій «сагринській акції», зібралася у ксєнзьостанських лісах за понад 30 кілометрів на захід від цілі атаки. Протягом кількох перших кілометрів, аж до Комарова – рідного села одного з командирів, Зенона Яхимка «Віктора» – вона йшла тільки лісами. Інші підрозділи рухалися з півдня та сходу, аби в ніч з 9 на 10 березня зупинитися в лісах Мірча та Тишівців. Ще інші збиралися в Гаївці у лісі Липовець, частина дісталася майже до самого місця нападу – лісу на околицях Тучапів та Турковичів.

Мешканці помітили переміщення військ у цьому регіоні вже 8 березня поблизу села Ментке. Німці, яким про це повідомили, відрапортували до Грубешова, повітового центру; натомість українці через управління ґміни – до Українського допомогового комітету. Перелякані цивільні мешканці збіглися з Менткого до Сагрині. Люди припускали, що щось станеться.

За день до нападу командувачі Армії Крайової пішли на околиці сагринського лісу, розмістилися на насипі навколо нього і довго спостерігали за селом. Використовуючи біноклі та карти, вони планували останні деталі атаки.

Уночі один із взводів під командуванням Антоні Мішталя «Кентного» непомітно зайняв позиції в полі. Взвод Антоні Планети «Ґловача» розмістився у лісі на північний схід від села. «Вони мали виконувати функції „мішка” для утікачів», – дізнаємося з партизанських спогадів Зенона Яхимка.

Змішані томашівсько-грубешівські підрозділи Армії Крайової під командуванням Болеслава Яхимка «Бейя», що знаходилися у теребінському лісі, взяли під контроль дорогу до Теребіня та Грубешіва, які вела з Сагрині у північному напрямку. Вони також мали «виконувати функцію „мішка” для гнаних з боку Сагрині українських націоналістів». А ще – не допустити втеч на захід, це завдання підрозділи виконували спільно зі взводом Антоні Дзєнґєля «Вовка», що діяв у районі поблизу Сагрині.

Із сагирнського лісу по селу мав ударити один зі взводів підрозділу бойової диверсії під командуванням Януша Міхоцького «Ґіля», за підтримки двох підрозділів кінної розвідки. З ними перебував командувач нападу на Сагринь Зенон Яхимек «Віктор», а також десятеро озброєних місцевих селян.

Під час підготовки до атаки партизани не раз натикалися на останки людей, убитих у лісі. Це сприяло зростанню антиукраїнських настроїв. Станіслав Ґонтаж на псевдо «Орел», солдат Армії Крайової та командувач взводу, писав:

Роздивившись усе, я зайшов у буковий ліс. Проходячи повз товсті дерева, я побачив на землі людську постать. Занепокоєний цим, я підійшов ближче. На землі лежала мертва жінка близько 60 років […] У неї були відкриті очі та рот. Я штовхнув її ноги черевиком. Були тверді, негнучкі. Жертва лежала там, мабуть, вже кілька днів.

[…] Очевидно, убита була полькою. […] Ця новина неймовірно всіх обурила. Посипалася лайка і погрози на адресу упівців.

Ліс, який заспокоює совість

Напад на Сагринь почався 10 березня о 4 годині ранку. «Люди почали тікати в поле, – згадувала 24-річна Надія Мельник-Новосад. – За полем був ліс, у якому вони сподівалися сховатися, але марно. Із лісу озвалися гвинтівки, кладучи і вбитих, і живих на землю, яка навесні вже почала м’якшати». Максимові Щирбі з Ласкова пощастило більше: «Я […] вискочив зі сховку та став тікати. Бандити стріляли у мій бік, поки я не забіг до лісу».

Як випливає з деяких розповідей, утікачів заманювали до лісу навмисно: «Дружини поляків кричали з лісу нашим: „Гей Мариню, втікай сюди”, а ті думали, що там вже є свої й бігли, а звідтам вискакували поляки на конях і вбивали», – читаємо оповідь отця Михайла Скаба. Трагічну долю людей, що тікали до лісу, підтвердив один із польських мешканців Сагрині, який 2009 року давав свідчення прокурору Інституту національної пам’яті: «Багато людей втікали, куди могли, полями і до лісу, але там чекали партизани, і там пізніше знаходили їхні тіла».

Ліс заспокоював совість убивць, ховав злочин, але деяким давав можливість уникнути насильства. Ніна Войтович, яка за кілька хвилин до описуваної події втратила матір, згадувала: «До нас підійшли двоє якихось невідомих бандитів, вели нас до лісу і дорогою через нього. А потім один сказав іншому „відпустимо їх, а тим скажу, що вони вбиті”».

Коли злочин було здійснено, свідки бачили тіла вбитих, особливо тих, хто не встиг добігти до лісу, де на людей також чекала смерть: «Дорогою (до лісу – авт.) я бачив тіла вбитих, найімовірніше українців, я бачив тіла жінок, дітей та старих людей», – розповідав для слідства ІНП ще один свідок. Родичі шукали у лісі останки своїх близьких: «Потім я шукав свою дружину, бачив на полі багато убитих людей, – говорив православний священник Василь Ляшенко. – Свою дружину я знайшов задушеною біля сагринського лісу, їй також вистрілили у голову. Дитина так само була вбита, у неї була зламана рука».

Не всім вдалося знайти, а потім – поховати останки членів сім’ї. Серед них була Анна Івула:

9 березня 1944 року близько 4 години пообіді мій син – Володимир Квач, 17 років – йшов до Сагрині на варту. Дорогою його зустріли польські бандити, що їхали возом. Забрали його і завезли до мірецького лісу. У п’ятницю я пішла на пошуки. Я знайшла його вбитим у згаданому лісі. […] Я хотіла […] забрати вбитого сина, але не могла, бо звідти чути було постріли.

Певно, тіла загиблих спочивають у довколишніх лісах до сьогодні. Можливо, є там також останки партизана із позивним «Смішний», прізвища якого ми не знаємо; його показово розстріляв «Віктор» за нібито пограбування і в Сагрині, і раніше. Про те, що страта «Смішного» сталася на галявині сагринського лісу, розповідав через багато років Єжи Хільдебранд-Вільський на псевдо «Сарт».

Після нападу до лісу з’їжджалися також вози, нагружені українським майном, награбованим у Сагрині:

Поляки-бандити поприїздили до Сагриня зо своїми жінками й дочками й синами фірманками. Грабили все й вивозили до лісу […].

Дерева, які приховують сором

У польській культурі пам’яті ліс природньо поєднується із національною історією. Спорідненість людини з деревом відображається хоч би у гарному звичаї садити дерева на місцях страт – наприклад, катинські дуби. Це одна із мікропрактик, за допомогою яких місце не-місце пам’яті, яким є ліс, стає місцем пам’яті. З «контрпам’ятника» перетворюється на місце, де ставлять пам’ятники. Сагринський ліс так само став предметом адаптації до польського трагічного мученицького, мартирологічного минулого. 

Як читаємо у звіті одного з підрозділів Української повстанської армії від середини травня 1944 року – тобто з часів посилення польсько-української партизанської боротьби у цьому регіоні – «сотня, проходячи неподалік залізничної лінії, схопила одну польку та сімох дітей, яку поляки вислали на розвідку. Вона видавала себе за виховательку дитсадка. Після проведення слідства їх нейтралізували».

Після кількакілометрового переходу з якогось із навколишніх сіл нападники вбили згаданих вище невинних людей якраз у цьому лісі. Можливо, навіть у тому місці, з якого Зенон Яхимек «Віктор» 9 березня 1944 року спостерігав за Сагринню перед атакою, що мала статися наступного дня, і якраз біля невизначеного майбутнього місця поховання Андрія Лисака. Злочин 15 травня 1944 року здійснили не на відкритому, світлому просторі поля, а одразу біля його межі. Дерева і зарості кущів мали його закрити, приховати сором і, можливо, докори сумління. Тіла жертв природа віддала вже за кілька років разом із фрагментами дитячого одягу, молитовником та розарієм. Через тридцять років місцевий священнослужитель разом із черницею розкопав останки і спільно з духівництвом поховав їх у підкарпатському Старому Селі. А тепер віряни римо-католицької церкви чекають на беатифікацію мучеників: черниці Лонґіни Трудзінської і сімох невідомих хлопчиків. Кілька років тому на цьому місці спорудили пам’ятник жертвам цього злочину. Ліс привели в порядок у пам’ять про одну з багатьох трагедій, показуючи характерний випадок страти найневинніших. Сагринський ліс відтак і далі залишається не-місцем пам’яті жертв з-поза канону польської мартирології.

Фото – архіви Л. Зозулі

Ця стаття була написана у межах стипендії Польсько-українсько-канадського фонду «Калина»

Поділитися: