Орест Лопата ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №7, 2018-02-18

Андрій Кокотюха, «Біла ніч». Роман. Клуб сімейного дозвілля, Харків 2017, С. 285.

Прочитав я книжку. В цій заяві не було б нічого особливого, коли б не усвідомив собі, збираючись писати рецензію, не минути мені покарання.
З одного боку, внаслідок оновленого закону про ІНП «світить» мені сісти за ґрати на три роки за «пропаґанду бандеризму». З другої сторони, порушу Закон Божий, де написано – не бреши, бо ж збрехав би, пишучи про те, що книжка «Біла ніч» Андрія Кокотюхи нудна, або нецікава.
Отож залишається «бандеризм», і не пекельне, але земне покарання чекає мене.
Це тому, що автор, базуючись на архівних документах, розповідає реальну історію про тотальний терор радянської влади в Західній Україні, протистояння йому з боку УПА. Сюжет «Білих ночей» проходить навесні 1945 р. на Волині, також у самому Луцьку.
Один проти одного у двобій на смерть, не на життя, стають командир УПА Іван Коломієць (псевдонім «Східняк»), його стрільці – чотовий «Довбуш» та повстанець «Грак». «Східняк» – це колишній співробітник міліції в Харкові, який унаслідок життєвих складних подій перейшов на бік повстанців. Проти них у ворожому, радянському (або, як тоді говорили волиняни, «совітському») таборі верховодить начальник НКВС майор Федір Полинін, його прибічними є «тупий службіст» із схильністю до садизму капітан Орлов та «розумник» (так його називає шеф) із вищою освітою Нечаєв.
У книжці є ще зовсім не другорядні, яскраві жіночі персонажі. Це зв’язкова українського підпілля Марта Голоднюк та дружина майора Полиніна Клавдія.
Автор не обійшов мовчанням, у контексті військових змагань, радянського терору проти місцевого населення, універсальних питань про любов, зраду, компроміс стосовно до режиму, що веде аж до згоди на співробітництво з ворогом заради збереження життя.
Є ще одна деталь, крім ідейної присвяти для боротьби, що єднає смертельних ворогів «Східняка» та Полиніна. Вони вбили коханців своїх жінок. Це показує, що в чоловіків та жінок на війні не гаснуть почуття любові, а також інші душевні пристрасті.
Читаючи роман «Біла ніч», бачимо картину, яку змальовують у класичних творах жанру «бойовик». Такими рисами насичена нині популярна культура, зокрема фільми Голлівуд (тут головний персонаж – це, наприклад, Джон Рембо).
Для читача не матиме значення те, чи роман «Біла ніч» А. Кокотюхи перший або останній том трилогії відомого в Україні автора. Це, на мою думку, книжка з полиці з заголовком «бойовик».
Однак він не американський, але відклавши набік історичну ностальгію, треба сказати, що він наш, стовідсотковий український бойовик. Головні герої – це справжні воїни, які вживають у розмовах «ненормативну лексику».
А тепер серйозно.
Твори А. Кокотюхи показують, що українські герої справжні, не вигадані голлівудськими сценаристами. Це по-перше.

Для української громади книжки серії А. Кокотюхи можуть стати своєрідним імунітетом проти антиукраїнської пропаґанди, яку поширюють «перемиські кресові бультер’єри». Це по-друге.

Ще за рік до ухвалення Сеймом та Сенатом Польщі закону про «криміналізацію бандеризму», почалася своєрідна холодна «гібридна війна» проти української меншини в Польщі. Не згадую тут нищення могил та хрестів, але думаю про своєрідну «психологічну війну», ведену в польських ЗМІ проти нас. «Трійки кресових активістів» у першу чергу рушили в Польщу шукати в бібліотеках українських шкіл «крамольної літератури», навіть, як згадують в редакції «Нашого слова», забігав тут також якийсь дідок і питав про «бандерівські» видання. У соцмережах нав’язують нам своєрідну «кресову» лексику, за якою маємо такі звання, як «kłamca wołyński», «banderowska czarno-czerwona symbolika», «бандерівська вишиванка», не партизани УПА, але «bojówkarze», мовби вони чикагські ґанґстери. Поляків, що у своїх статтях не дотримуються цієї лексики, зустрічає хвиля «кресового хейту». Зараз чуємо ще про «bandеrowski okrzyk», а це реакція на пропозицію змін у законі про українську армію (ідеться про вітання «Слава Україні – Героям слава !»).
Перемиський суд над учасниками нападу на позаторішню релігійну процесію поволі перетворюється на політичну розправу над Степаном Бандерою і над усіма українцями в Польщі (див. «Наше слово» № 5 за 04.02.2018 р. «Пикулицький процес»).

Я закликаю свідомих українців у Польщі прочитати трилогію А. Кокотюхи. Там показано підпільну справжню українську армію, яка кидає виклик радянським поневолювачам батьківщини.

Так, з історії відомо, що кожна партизанська війна з часом перетворюється в «брудну» війну, в якій нема переможців, а страждання переносить лише місцеве населення, яке в дійсності опиняється між двома таборами.
З новітньої історії пам’ятаємо війну у В’єтнамі, партизанські війни у Південній Америці, що продовжувалися безрезультатно десятиліттями, а також 2007 р. в Афганістані, коли солдатів з польського континґенту звинувачено у воєнному злочині проти цивільного населення в селі Нанґар Кхель (Nangar Khel).
У такій «брудній війні» не беруть у полон, розстрілюють заложників, обидві сторони вживають усі засоби боротьби.
«Український народ відкидає виключно легальні, законні методи боротьби за самостійну державу. Самостійність українського народу не прийде як наслідок „органічної”, мирної, „автоматичної” еволюції». (Петро Федун, Полтава; часопис «Ідея і Чин»; 1945 рік, «Біла ніч», стор. 88).
Командир «Східняк» говорить схопленому провокаторові НКВС («Цвяхові»):
«Я знаю, де справді роблять боляче. Руки ламають, суглоби вивертають, ще й шкіру можуть зідрати, оббілувати. Я не жартую, з такими, як ти, Служба безпеки без церемоній. Так само, як НКВС, не думай, що в нас гуманізм» (стор. 250).
«Східняк», колишній слідчий міліції, «розкусив» полоненого не силою, але хитрощами.
Цікаво показана картина суспільства Волині, зокрема Луцька. Мешканці цього району проявляють упертий супротив проти нової радянської влади, офіцери держбезпеки живуть у повній відчуженості.

Радянська влада ставиться до всіх мешканців Західної України, як до нелояльних підданих, яких треба «пересвітлити», а тих, щодо яких є сумніви, треба відправити як не в Сибір, то в Донбас.

І ще один аспект Волині 40-х років: поляки.
«Піднести до максимального рівня антибільшовицькі настрої в польському середовищі і дати поштовх до активізації безкомпромісної революційної боротьби проти Москви та її варшавської агентури в найширших розмірах». (з роботи Василя Галаси «Рейди і політично-пропагандивна робота серед польського населення»; 1945 рік, «Біла ніч», стор. 10).
Однак командир «Східняк» висловлює протилежні думки, викликані щоденністю на Волині. Він вважає, що поляки радо зустрічають радянську владу, не проявляють волі спільної боротьби з «совєтами», творять загони «яструбків», які знущаються з українського населення.
Ще раз повторю – варто нам прочитати книжки А. Кокотюхи не лише заради пізнання історії України, але також з огляду на стиль оповіді автора, який тримає читача в напрузі. Пильно слідкуємо за подіями навколо «Східняка». Він, знаючи радянську дійсність (тодішні волиняни хоч говорили російською, однак із вражаючим акцентом), зміг непомітно проникнути у військовій формі офіцера НКВС до Луцька, вбити зрадника Михайла Голяка, потім повернутися до своїх у лісі. Вдруге він повернеться до міста, щоби визволяти зв’язкову Марту, яка жертвувала своїм життям задля його свободи. Але як бути кінець кінцем нашому «бойовикові» без голлівудського happy end-у?
Поставив крапку. Чую, хтось о 06.00 год. ранку грюкає у двері. Невже прийшли за мною «кресові органи держбезпеки»? Аж ні, це дзвінок будильника. За вікном височіє Палац культури і науки імені Йосифа Сталіна. Просто це сон-мара.
Про (ще) незаборонену літературу більше www.bookclub.ua

Поділитися: