ЛЬВІВЩИНА не хоче злої пам”яті Анджея Пшевозника

Богдан ГукУКРАЇНА-ПОЛЬЩА2009-02-26

Чому діяльність секретаря Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва викликає в Україні рішучий спротив?

{mosimage}

У Львові 12 лютого ц.р. з ініціативи Управління з питань внутрішньої політики в приміщенні Львівської обласної державної адміністрації відбулася нарада з питань проблем, які відкриває перед державною адміністрацією Львівської області, Бродівського району та громадськістю Львівщини (всієї України?) перспектива відзначення польськими державними органами пам’яті про трагедію села Гути -Пеняцької. Повідомили про це сайти ЛОДА (http://www.loda.gov.ua/ua/news/itm/345/) і Незалежне iнформацiйно -аналiтичне iнтернет видання Zaxid.net (http://www.zaxid.net/newsua/2009/2/14/111509/).

Нагадаймо, що в цьому польському селі неподалік міста Бродів 28 лютого 1944 р. німецькі поліційно- каральні формування вбили понад 500 чоловік, а забудову підпалили, унаслідок чого село перестало існувати. Напередодні 65 річниці від трагічної дати зібралися представники державної адміністрації та науковці Львівщини, щоб відповідним чином підготуватися до неґативного сценарію, який вже не один раз у зв’язку не тільки з Гутою-Пеняцькою мав місце в Україні. І який викликає застереження як в Україні, так у Польщі в кожного, хто дорожить партнерськими відносинами між цими державами та дотримується якщо не історичних фактів, то принаймні коректності в міжнародних стратегіях “політики пам’яті”.
Щодо Гути -Пеняцької, то вже в 2002-2003 рр. та 2005 р. польські державні органи, Рада охорони пам’яті боротьби та мучеництва і Ґенеральне консульство Польщі у Львові не виконали тієї роботи, яку мали б виконати задля примирення між українським та польським народами. Зокрема, як повідомив “НС” колишній голова Бродівської районної адміністрації О. Панькевич, у не цілком ясних обставинах ще в 2002 р. на території, де знаходилося село, українська фірма з наказу самого президента Л. Кучми за посередництвом Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій спорудила пам’ятник польським жертвам масового вбивства. Він хоч і готувався 2003 р. під 60-ту річницю польської трагедії на Волині, свого завдання не виконав та простояв недовго: у серпні 2005 р. секретар РОПБіМ А. Пшевозник не в цілком ясних обставинах усунув кучмівський пам’ятник, а на його місці поставив наступний (!). В одному з документів він пояснив це таким чином: “Як відомо, здійснено український задум увічнення польської могили, який не був погоджений з польською стороною”.
Усетаки 21 жовтня 2005 р., коли мало місце відкриття національно “правильного” пам’ятника, польський консул зі Львова В. Осуховський представив таке розуміння трагедії Гути Пеняцької, яке українцям запам’яталося і з яким більше не хочуть мати справи. Він сказав, що поляків у Гуті вбив не хто інший, а вояки дивізії “Галичина” та “українські націоналісти”. Саме це дає привід для того, щоб сьогодні в ЛОДА нараджувалися, що робити зі злою пам’яттю напередодні 28 лютого 2009 р., аби не повторилося 21 жовтня 2005 р.
Нагадаємо, однак, ще й таке: члени Бродівської районної ради та адміністрації після антагонізуючого українців та поляків відкриття пам’ятника в 2005 р., звернулися з офіційними запитами до Львівської ОДА та Міністерства закордонних справ України. У них було прохання пояснити, про що йдеться польському консулові зі Львова В. Осуховському, коли він наводить непідтверджені історичні факти щодо обставин убивства поляків у Гуті-Пеняцькій, якими ображує гідність українців та роз’ятрює міжна ціональні відносини. Загально кажучи: що має означати така поведінка польського консула на території сусідньої держави – України? Проте у Бродах та у Львові навіть без відповіді МЗС цю поставу визнали грубим порушенням норм міжнародного співжиття.

Українська пропозиція
У засіданні з 12 лютого взяли участь, м.ін., начальник управління з питань внутрішньої політики Львівської ОДА І. Ожиївський, голова Бродівської райради І. Клим, М. Литвин – завідувач відділу Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України, історики з цього ж інституту А. Боляновський та М. Романюк, Р. Забілий – директор Центру досліджень визвольного руху, Р. Кураш – начальник відділу у справах релігій та національностей Львівської ОДА.
За підсумками засідання було прийняте звернення, яке автор повідомлення на сайті ЛОДА оформив ось як:
“1. Ініціативу польської сторони щодо вшанування пам’яті загиблих мирних мешканців підтримати й напрацювати спільний з українською стороною сценарій урочистостей, які пройдуть 28 лютого 2009 р. на Бродівщині (сценарій буде доопрацьовано на спільній українсько- польській зустрічі).
2. Засудити будьякі політичні спекуляції (й попередити можливі під час урочистостей зокрема, й у майбутньому загалом), з чиєї б сторони вони не відбувалися, стосовно вшанування пам’яті загиблих людей. Неприпустимим є видавати за істину ті припущення, які не підтверджуються історичними джерелами.
3. Віддати шану всім безневинним жертвам локальних конфліктів, що мали місце на Львівщині в часи Другої світової війни.
4. Польській стороні, у майбутньому, заради толерантного ставлення до всіх жертв минулих воєн, погоджувати сценарії будьяких заходів, що відбуватимуться на території Львівщини з українською стороною”.
Учасники засідання виробили погляд на історичні події, які мали місце в Гуті-Пеняцькій: “На початку 1944 року в околицях польського населеного пункту Гута -Пеняцька, що на території України, діяли радянські партизанські відділи, яким надавало підтримку місцеве населення і до яких було залучено частину місцевих поляків. 23 лютого 1944 року до боротьби проти них було скеровано один зі сформованих з галицьких українців підрозділ, яким командували німці та який підпорядковувався німецьким поліційним структурам. У результаті цього наступу відбулося бойове зіткнення, у якому загинуло двоє українців. У відповідь на це 28 лютого нацистські поліційні відділи провели каральну акцію, під час якої вбито кілька сотень польських мешканців Гути- Пеняцької. Однак, через деякий час після цих трагічних подій, у документах польського підпілля, а пізніше й у радянській публіцистиці було поширено інформацію про участь у знищенні польського населеного пункту дивізії “Галичина”, що діяла у складі німецьких військ. Причиною цього було намагання зняти відповідальність з радянських партизанів, котрі спровокували згадану каральну акцію, й перекинути її на українських націоналістів, якими, крім членів ОУН та вояків УПА, було також оголошено українських вояків дивізії “Галичина””. Тимчасом, як іде мова далі, “Будь яке приписування участі в цій акції підрозділів дивізії “Галичина” не доведено”. Резолюція наради, написана дуже коректною щодо польської сторони мовою, має бути передана польському консульству у Львові як офіційне становище ЛОДА. Консульство має бути запрошене до спільного з державною адміністрацією Львівщини та Бродівщини обговорення ситуації напередодні подій 28 лютого 2009 р. під час відзначення 65-річниці вбивства в Гуті-Пеняцькій.
* * *
Такого критично неґативного повороту в питанні польських увічнень в Україні міг сподіватися кожен, хто слідкує за способом діяльності на її території секретаря Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва А. Пшевозника. Не хто інший, як саме він втягує до такої, а не іншої співпраці як польські консульства у Львові та Луцьку, посольство в Києві, так і польську громаду (напр. у Чорткові). Навколо злих пам’ятників, якими А. Пшевозник заповнює Львівщину, Тернопільщину та Волинь, виростає зла пам’ять, а не польсько-українське примирення.
Наслідком є описане засідання в ЛОДА. До ненормальних належить така ситуація, коли державна адміністрація Львівської області поставле-на на ноги тому, що офіційна польська делеґація має відзначати пам’ять жертв з Гути- Пеняцької. І коли заздалегідь направляє польському консульству офіційного листа, у якому попереджує польську сторону перед культивуванням злої пам’яті та інформує про власне розуміння подій з 28 лютого 1944 р., яке пропонує врахувати польській делеґації під час від значення річниці. Зокрема для А. Пшевозника, якщо він взагалі має замір в Гуті на цю пору появитися. Адже то за його підписами споруджено пам’ятник у Гуті, то він у своїй промові звинуватив у злочині “місцевих українців”, то він плекає серед поляків у цілій Польщі злу пам’ять про українців злочинців, а не німецькі каральні відділи. І не зробив нічого, щоб прислухатися до становища другої сторони, начебто забув, що він в Україні не сам, що є також українська пам’ять, що є два народи та дві держави, а не тільки одна.
Слова А. Пшевозника “Як відомо, здійснено український задум увіч нення польської могили, який не був погоджений з польською стороною” засвідчують одне: для секретаря РОПБіМ не існують людські, а тільки національні критерії увічнення жертв! Він практично застосовує їх в Україні за націоналістичною формулою: на польській могилі не може стояти український пам’ятник. Це не є партнерство, це є націоналістична непримиренність представника польського урядового органу А. Пшевозника щодо України.
Є і другий бік справи, український, але якраз ненаціоналістичний, продемонстрував його тодішній секретар Державної міжвідомчої комісії В. Казакевич, який погодився на пропозицію А. Пшевозника демонтувати пам’ятник, поставлений українським державним органом на території України! Шокує формулювання “не погоджений з польською стороною”. Невже для увічнення польських жертв в Україні органи української держави мають звертатися – не до іншої особи, а саме до А. Пшевозника… – з проханням про погодження.
А 28 лютого 2009 р. може статися так, що на 65 річницю трагедії поляків до Гути Пеняцької приїдуть президенти Польщі та України. Їх зустріч, імовірно, планувалася тут ще 2003 р., але не була здійснена. І що ж можна сказати вже сьогодні, напередодні такого чи іншого сценарію подій у Гуті 28 лютого 2009 р.?
Можна сказати таке: якщо А. Пшевозник хоче від України отримати у формі заперечення національної та державної гідності заплату за те, що Польща перша визнала незалежність України тощо, то краще якби Польща цієї назалежності… не визнавала. Тим більше, що практично діяльність А. Пшевозника це визнання заперечує: секретар РОПБіМ усіма силами доказує, що всюди там, де він в Україні “увічнює”, польське визнання Самостійної України було нещире й непотрібне.

“Наше слово” №9, 1 березня 2009 року

Поділитися:

Категорії : Україна-Польща

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*