(єв) ■ ГРОМАДА ■ 2008-06-23
{mosimage}
Конкурс має вчити, але передусім давати дітям радість і сприяти забаві. В останню суботу травня у Вроцлаві черговий раз проходив декламаторський конкурс “Любімо рідну мову”.
Оля Кочанська з Лігниці приїхала сюди вперше, а вже раніше тут виступав її брат. Хвилювання на сцені було порядне, одначе варто було прибути. Бо конкурс – це не тільки читання віршів, але й нагода, щоб зустрітися, щось побачити чи просто спільно провести час після конкурсних змагань, плаваючи Одрою. Оля вивчає українську мову, але часом українські слова плутаються їй із лемківськими. Це специфіка вроцлавської зустрічі, де вірші читають діти з Лігниці, Модли, Вроцлава чи Перемишля. Всіх учасників було 25, а діти поділені на вікові групи. І так, у дошкільній групі переміг Петро Саламон, серед учнів І-ІІІ класів перше місце виборола Оля Сирник, а серед ІV-VI-класників найгарніше читала вірші Марина Леськів. Найважче завдання дісталося гімназистам – вони мали вивчити Пролог до “Мойсея” Івана Франка, а найкраще його розказала Емілія Шумада. Після конкурсної частини можна було подивитися виступи вроцлавських дітей та концерт у виконанні учнів перемиської Шашкевичівки.
Вроцлавські заходи не такі великомасштабні, як конкурси в Кошаліні чи Ельблонзі. Але тут панує специфічна сімейна атмосфера. “Це завжди мало бути свято наймолодших, щоб разом могли зустрітися”, – згадує колишня організаторка заходу Єва Ґаль. Тепер вона приходить послухати, як дають раду з українською мовою наймолодші, а організатори – з організаційними проблемами.
Вроцлавський конкурс уперше був зорганізований у 60-их роках. Пізніше виникла перерва. Відновлено його дев’ятнадцять років тому. Тепер за організацію взялося молодше покоління вроцлавських українців, покоління, яке має дітей у початкових школах. “Так, справді, це наше свято”, – каже батько й організатор зустрічі Ярослав Сирник. Від осені минулого року у Вроцлаві наймолодші вчаться грати на бандурі. Вдалося також заснувати танцювальний ансамбль “Будьмо, а то буде файно”. За ними вже дебют на вроцлавських сценах; виступили також у Кошаліні. Це була майже історична подія, бо ще ніколи кошалінська сцена не гостила дітей зі столиці Долішньої Сілезії. Активність батьків – це дуже позитивне явище. Переважно після закінчення навчання колишні студенти десь пропадають. Починається “нормальне життя”, робота, сім’я, на все не вистачає часу. “Діти до школи, на додаткові заняття з мови, на басейн, а й українська мова, релігія – багато цього, а ще вдалося змобілізувати, щоб їх у суботи на репетиції привезти. Тому це наше свято”, – підсумував Я. Сирник.
“Наше слово” №25, 22 червня 2008 року {moscomment}
