Борис Лемківський ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2008-06-20

{mosimage}

Цього року в “Нашому слові” багато пишеться про примирення між православними та греко -католиками. Лектура ця доводить, що сьогодні не всі віримо, що запанує згода між нашими конфесіями, не всі маємо надію на те, що так станеться ще за нашого життя. Те, що між нами є люди, які люблять себе і свою Церкву, тішить мою душу, однак сумує вона, коли любов закінчується на людях нашого віросповідання. Коли греко католик любитиме лише греко католика або православний тільки православного, тоді примирення дійсно не буде.
Прочитав я всі ті статті щойно тепер і радий, що прот. Юліан Феленчак статтю “Примирення між православними та греко католиками” закінчив закликом, щоб “рівень полеміки (…) був високим і по-християнськи ввічливим”. Так повинно бути, але, на жаль, справи виглядають інакше. Сумую з приводу статті представника прес-служби православної Перемисько- Новосанчівської єпархії, який закидає Онуфрію М’яті, авторові допису “Ще про примирення”, що його думка необ’єктивна, що вона “співзвучна з офіційним голосом проводу греко католиків”. В іншому місці каже просто “Пан М’ята пише по-своєму”, тобто неправдиво. Не можна слухати тільки одну сторону, бо коли зачиняємо себе на голос другої сторони, це викривляє правду. Читаючи статтю О. М’яти, чуємо, що все зле лежить на другому боці, а коли заговорять обвинувачені, то вони обвинувачують. Правда, як завжди, знаходиться посередині. Часто, занадто часто ми дивимось і бачимо тільки одну сторону правди, приємну нам, вигідну і твердимо, що це вже уся правда, що не має в неї жодних чорних плям, що жодна чорна хмара нічого не закриває.

Прот. Юліан Феленчак, як я вже сказав вище, не додержується принципів, які сам проголошує. Його більше цікавить автор, а не погляди і факти, наведені ним у статті. Погляди, наведені О. М’ятою, чіткі, а факти багато мені говорять. Мені байдуже, чи О. М’ята існує фізично, чи це тільки псевдонім. Атаку на особу ніяк не можна вписати у високий і по-християнськи ввічливий рівень полеміки. У статті читаємо: “”Бурю” викликав допис Анни Назарович з Канади (№ 9 від 2.03.2008). І ось у № 12 від 23.03.2008 редакція цілу сторінку присвятила “реакції” – з’явилося відразу три заголовки”. Додумуюсь, чому взято в лапки слово буря, але ніяк не розумію, чому лапки вжито ще раз. Не хочу навіть додумуватись, скажу тільки, що мій голос є реакцією на згадані статті, але він не реакційний.

СВЯТА ГОРА ЯВІР
Про будову каплиці на Святій Горі Явір у тій же статті пишеться неточно, є багато неправди, наприклад, читаємо: “Не дивно, що в будуванні брали участь і греко католики, і православні”. Прот. Ю. Феленчак стає в обороні “правди”, написаної в листі Перемисько Новосанчівського архієпископа, чим заперечує О. М’яті. Щоб усе було чітко, процитуємо фразу, де архієпископ говорить про будову каплиці на горі Явір: “Zbudowali ją w 1932 r. na parceli prywatnej samoczynnie prawosławni i unici na miejscu objawienia się Matki Boskiej, co było przez Kościół unicki kwestionowane, przeto Kościół w budowie kaplicy nie partycypował, ale potem do 1945 r. sporadycznie użytkował”. Не дивує мене, що протоієрей боронить свого архієпископа. Автор першого цитованого тексту міняє порядок, який вже ближче правди, але ще не є правдою. На підставі фактів, наведених представником Прес служби Перемисько- Новосанчівської православної єпархії, можна лише сказати, що і православні мають свій вклад у будову греко католиками каплиці на горі Явір. Те, що православний “Захарій Ставискій зі Снітниці у своєму тартаку приготовляв матеріал на будову”, не є доказом, що Православна церква є співбудівничим цього Божого храму. Православні, коли за свою працю не брали грошей, дійсно помагали греко католикам будувати Божий храм, але цього чоловіка не можна назвати (як би це сьогодні сказали) інвестором каплиці на Яворі.
Погоджуся з прот. Ю. Феленчаком у тому, що перед війною для православних “через гору перейти не було проблемою”. І вірю, що православні дійсно могли вільно приходити на Святу Гору Явір, але на основі цього факту не можна твердити, що Православна церква має свою частку в побудові каплиці.
Правду говорить представник прес-служби про ділянки, на яких збудовано каплицю: “частину ґрунту під каплицею люди передали у власність Греко-католицькій церкві, але більша частина залишилася власністю виселених лемків”. Дійсно, так було. Коли ставили каплицю, тоді суттєвіше було слово, а не право. Тоді право будівельному комітетові лише колоди кидало під ноги. Люди віддавали свою власність Богородиці й Богу, вона і так весь час була і є власністю Бога, люди її тільки в Сотворителя орендують. Тільки нечисленні, мабуть тільки ті, які завжди пильнували юридичного порядку, передали свої права до цих ділянок греко католицькій церкві у Висовій (тоді була тільки така церква). Перед війною люди не думали сьогоднішніми категоріями, для них суттєвішою була самопожертва. Не всі тоді думали, щоб юридично оформити свій дар у судових книгах, у кадастровому реєстрі. Що правдиве було тоді, сьогодні вже не є правдою. Правда пишеться там про власність не сучасну, але довоєнну. Сьогодні вже не можна було б написати, що “більша частина залишилася власністю виселених лемків”, тому що віднайдено греко католиків, які живуть в Україні, вони передали права до своїх ділянок Греко-католицькій церкві. Сьогодні вже більша частина залишається власністю Греко-католицької церкви, а не виселених лемків.
Другий доказ, що на горі Явір Греко-католицький “kościół w budowie kaplicy nie partycypował”, також неправдивий. Дійсно, парох Висової, священик Андрій Дорош, не хотів вірити в появу Богородиці на горі Явір, він мабуть вважав, що Фірия не може бути святішою від нього. Коли повірив, йому соромно стало і він просив єпископа перенести його в іншу парафію. Новий парох, о. Микола Дуда, поводився спочатку, як Фома, але пізніше вже вірував в явірське Об’явлення Богородиці. Він співпрацював з Фіриєю і навіть очолював будівельний комітет. Коли влада не дозволяла розпочати будову, греко католицький парох попросив про допомогу греко католицького митрополита кир Андрея Шептицького у Львові. Польська влада однак і надалі не давала дозволу на будову каплиці, бо вона мала стати майже на польсько-чесько-словацькому кордоні. Митрополит написав до Риму листа, в якому просив самого Папу про поміч. Папа звернувся до польського уряду, чим заперечив становище влади ствердженням, що Боже Об’явлення границь не знає. Думаю, наведені вище факти ясно показують, що Греко-католицький “kościół w budowie kaplicy nie partycypował”, є неправдиве. Правдиве те, що Греко-католицька церква спочатку недовірливо ставилася до розповіді про Боже Об’явлення на Яворі й точно перевіряла, чи свідоцтво Фіриї Дем’янчик є від Бога.
У згаданій статті представника прес-служби знаходимо ще інше цікаве речення: “Того, що владика кир Коциловський освятив каплицю, ніхто не заперечує”, але на інформаційній таблиці на горі Явір нічого про це не говориться, мабуть тому, що він був греко католицьким владикою. У статті це речення завершує ось така цікава думка: “але треба знати, [(…) що кир Йосафат Коциловський греко католицький владика посвятив каплицю на Яворі – Б.Л.] тому, щоб “урятувати” вірних від “схизми”, а саму каплицю зберегти від правос-лавних”. Чи хтось вірить у це? Я не знаю жодного, хоча б найменшого, доказу на те, що тоді Православна церква або її вірні старались перейняти каплицю на Яворі. Сам автор подає, що це сучасна, на мою думку дуже суб’єктивна, опінія Дзова (Івана) Ференца з Висової. Вона нічим не виправдана, тому не годилося її навіть наводити.
У згаданій статті більше демагогії, ніж правди. Автор жонґлює “фактами”, а коли і їх не вистачає, тоді кидає в читача новим “арґументом” на кшталт “це нісенітниця”. Нісенітницею мало би бути ствердження “що Анна Окарма після 1956 р. зайнялася каплицею”. Коли так, то треба навести докази. Не розумію, чому автор статті твердить, що вона включилася у порядкування щойно 1958 року. Вона жила постійно в Горлицях, її ніхто звідси не вивозив, а сім’я її й до сьогодні піклується Святою Горою Явір. Я мав приємність зустрітися з онуками і правнуками Фіриї на цьому святому місці. Вони прийшли, так як і я, на Богом освячену гору. Також для них, тепер вже римо-католицької сім’ї, ця гора є святою. Для них це моральний родинний обов’язок, борг перед Фіриєю. Прийшли тут у будній день, щоб впорядкувати гору по наших прочанах. Ми помолились, разом попрацювали і поговорили. Видно було, що вони не шукають розголосу, мають жаль за відібрані в них ключі до каплиці. Казали: “i dla naszej rodziny to miejsce jest święte”. Піклувалися каплицею і завжди ключ давали, раділи і радіють тим, що тут знову приходять люди віддавати шану Богородиці й Сину Божому, так як прагнула того їхня бабуся. Тепер моляться біля хреста і каплиці, зросли тут на хвалу Божу завдяки Фіриї Дем’янчик і на нікого не наговорюють.
Не маю жодних сумнівів, що ремонтні праці почала родина Окармів. Однак ані я, ані мабуть ніхто з греко католиків не перечить, що православні також багато зробили – це видно голим оком. Не розумію тільки, чому служить відбирання православними шани, належної родині Окармів за все те, що вони зробили для Святої Гори Явір. Порівняння пана Володимира з якимись особами, які “мають повну фотодокументацію будови православної церкви в Горлицях, хоча взагалі не брали в ній участі”, по-моєму, дуже нетактовне. Документацію ремонту каплиці творять не тільки знімки, але й рахунки, грошові перекази, фактури, листи та інші документи. Все розраховане, збалансоване, тут немає “нісенітниць”.
Дивує мене також іґнорування факту, поданого М’ятою. У статті “Примирення між…” читаємо: “Всі нерухомості й святині після виселення 1947 р. перейняла влада, а Свята Гора Явір перейшла в розпорядження державних лісів”. Важко це пов’язати з тим, що написано в раніше надрукованій статті “Ще про…” (“Наше слово” № 12 від 23.03.2008), автор наведеної вище статті повинен був це читати. Там заміщено фраґмент листа № NN-21-36/2000 від 18 квітня 2000 р.
Надлісничий виразно стверджує в ньому, що “W aktach nadleśnictwa brak dokumentów przejęcia przedmiotowych nieruchomości”. На мою думку, є одне просте пояснення такої складної різниці становищ. У першому тексті автор говорить про перейняті після 1947 р. наші землі, а на думці має ліси, у тому числі також ділянку на горі Явір. У другому йдеться про правний стан, підтверджений документами, записами в судовому кадастровому реєстрі. Дійсно, на підставі документа з 2000 р. не можна казати про правне переказання каплиці будь-кому, тому що з погляду права власники не мінялися ні 1947, ні 1958 року. Вони ні 1947, ні 1958 року нічого і нікому не дарували. Ми часом бачимо тільки цей параграф, який нам вигідний, або тлумачимо собі по-своєму.
У статті прот. Юліана Феленчака читаємо, що у справі гори Явір “Ініціаторами судових процесів не є православні, а греко католицька парафія у Висовій”. У подібному дусі висловлювалися прот. д р Роман Дубець (“Шановна редакціє!” в “НС” № 13, 30.03.2008) і Анна Назарович (“Ще раз про примирення між православними та греко католиками”, “НС” № 9, 2.03.2008). О. М’ята подає зовсім щось інше – він у своїй статті пише, що це “Православна парафія у Висовій запротестувала проти повернення греко католицькій парафії її власності на горі Явір. Ця судова справа тягнеться роками, бо православний парох у Висовій за кожним разом складає апеляції, навіть до Речника громадянських прав”. Хто говорить правду? Всі, бо вони говорять про різні етапи цієї справи. Правдиве також речення О. М’яти, воно доповнює перше, в якому записано становище Православної церкви (Ініціаторами судових процесів не є православні, а греко католицька парафія у Висовій), в якому говориться, що “Греко-католицька парафія (не церква) у Висовій подавала в суд не проти православних. Ішлося про те, щоб влада повернула власникам частину ділянки на горі Явір”. Треба нам жити надією, хай Ісусова молитва “Освяти Ти їх правдою! Твоє слово – то правда (Ів 17, 17)” і нас освятить буде останнім коментарем до справи Святої Гори Явір.

СПРАВА 24-ох ЦЕРКОВ
У справі 24-ох церков, так як і в справі спору про гору Явір, є деякі недомовлення. І тут, і там одні скидають вину на других, а правда чекає. Прот. Юліан Феленчак суґерує, що Греко-католицька церква хоче відібрати православним усі церкви і додає: “Це не Православна церква в Польщі має компенсувати втрати Греко-католицькій церкві, а держава”. А куди ж звернулася влада УГКЦ (і в справі гори Явір, і інших церков), як не до польської влади? Чи УГКЦ хоче сьогодні відібрати в кого-небудь хоча б один храм, який до 1947 р. до неї не належав? Справа 24-ох церков дійсно є справою спірною тільки в кількох, а не в кільканадцятьох місцевостях. Не знаю точно, але чув, що більшість із тих 24-ох довоєнних греко католицьких храмів влада УГКЦ залишає православним. Мені відомо, що спір іде про 3-4 святині, а не 24. Дійсність виглядає так, що творять цей список 24 греко католицькі святині, перейняті Православною церквою, але більшість і надалі має служити тільки православним, греко католики домагаються повернення лише кількох.
Не погоджуюся зі ствердженням, де говориться, що Православна церква “постраждала не менше від Греко-католицької”. Греко-католицьку церкву комуна на так званому “львівському синоді” 1947 р. “розв’язала”. У Польщі греко католицьким священикам наші Служби Божі дозволено відправляти аж після політичної відлиги, щойно в 1958 р. та ще й не всюди. Православна церква діяла постійно, ніхто її не скасовував. На нових поселеннях відразу почали творитися нові православні станиці: першу створено в Пілі вже в 1945 р., у Слупську, Шецині, Валчу і Вроцлаві вони існували вже в 1946. 7 травня 1946 р. ериґовано Адміністратуру для православних парафій на т.зв. “Відзисканих землях”. Єпископством вона стала вже 15 липня 1946 р. Наведене доводить неправдивість слів, що Православна церква “постраждала не менше від греко католицької”.
На закінчення хочу сказати, що я, простий мирянин Греко-католицької церкви, не зовсім погоджуюся зі становищем владик своєї Церкви, викладеним у листі до головного редактора тижневика “Наше слово” (“НС” № 12 від 23.03.2008 р.). Різнить нас те, що я не бачу жодної загрози в тому, що редакція друкує статті православної сторони. Я бив би на тривогу і гримів лише тоді, коли б у “Нашому слові” не надруковано листа владик, або в газеті не поміщали б таких статей, як допис Онуфрія М’яти.

“Наше слово” №25, 22 червня 2008 року{moscomment}

Поділитися: