Микола Пульо ■ ПОДІЇ ■ №29, 2019-07-21

З 1947 року безповоротно відсутні на етнічно-культурній мапі Європи та приречені на забуття українські села Закерзоння. Вони ще частково існують у спогадах тих, хто вижив (а їх усе менше й менше серед нас), та в пам’яті людей доброї волі, передусім їхніх нащадків. Проявом такої пам’яті є організовані ними час від часу заходи, на яких «пропалі світи» хоч на мить оживають, а учасники події мають нагоду відчути туманний присмак минулого. Саме так було в суботу, 6 липня цього року в селі Мацьковичі біля Перемишля.

На старовинному греко-католицькому кладовищі об 11 годині розпочалася перша після виселення літургія у східному обряді. На жаль, не можна було її відправити у храмі колишньої парафії Святого Симеона, яка поруч із цвинтарем: хоча мури ще стоять, сама споруда вже без даху та склепіння і в дуже аварійному стані.

Крім нечисленних перемишлян, на богослужіння прибули з України нащадки виселених мацьковичан – члени товариства «Надсяння», на чолі зі своєю невтомною провідницею, пані Соломією Риботицькою. Присутніх було близько 60 осіб, серед яких один (sic!) сучасний мешканець села. На жаль, не було ані солтиса, ані війта – господарів місця. Літургію очолив о. Петро Павлище, грекокатолицький парох парафії у Кракові. Разом із ним служив о. Володимир Високінський із церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Дублянах, куди після ІІ Світової війни переселено більшість жителів села.

Після літургії відправлено також панахиду за всіх похованих на цьому цвинтарі, а також за борців за волю України. Після відправи організатори заходу – краків’яни, пані Марія Грицевич, колишня мешканка Мацьковичів, та Ольга Кіх-Маслей зі своїм чоловіком Андрієм Маслеєм –запросили присутніх на скромне частування до зали пожежників-добровольців («ремізи»). Це стало можливим завдяки ввічливості місцевого сільського голови (солтиса).

Під час цього прийому пані Соломія Риботицька, від імені нащадків колишніх мешканців села, вручила подарунки й подякувала отцям за відправу, а також, в особливий спосіб, пані Марії Грицевич та її помічникам за послідовність і стійку працю для збереження пам’яті про українців з Мацьковичів. Короткі промови-подяки, переплетені спогадами, моментами зі сльозами на очах, виголосили також деякі інші члени товариства «Надсяння» – онуки й правнуки колишніх мешканців. Згадували, як ще декілька років тому приїжджали сюди зі своїми бабусями й на місці кладовища знаходили тільки кущі, крізь які не можна було навіть пройти, а тим паче знайти якісь могили. Зараз почищена й огороджена територія вселяє у серця надію, що пам’ять про їхніх предків буде збережена. Особливо емоційним був виступ пані Наталі Коруняк.

Слід додати, що ще в 2012 році цвинтар врятувало від остаточної загибелі незамінне товариство «Магурич» (низький уклін панові Шимону Моджеєвському й пані Олі Соляр) із групою волонтерів з Перемишля. Тоді проведено масштабні роботи з очищення захаращеної і занедбаної території, пошуку прикритих землею, повалених надгробків, реставрації та встановлення на первісних місцях.

Справу порятунку завершили цього року пані Марія Грицевич та подружжя Маслеїв, які зібрали кошти, зробили огорожу кладовища, встановили тримовну інформаційну таблицю та організували зустріч колишніх мешканців, про яку йде мова в цій статті. Станом на 1939 рік Мацьковичі нараховували 1980 мешканців, з них 1620 українців – греко-католиків, 220 поляків (150 із яких були «свіжими» колоністами), 120 україномовних римо-католиків та 20 юдеїв.

Після ІІ Світової війни більшість мешканців виселено в Радянську Україну (1945–1946), переважно до міста Дубляни Львівської області, а інших – під час операції «Вісла» на понімецькі території, які опинилися в межах нової комуністичної Польщі. У селі не залишилося жодного українця. Місце корінних мешканців зайняли нові колоністи. Без нагляду та дбайливого ставлення вірян церква перетворилася на руїну, а цвинтар відданий на поталу дикої природи.

* * *

Варто також пригадати як 2012 року, на першому поверсі Народного дому в Перемишлі, презентовано виставку «У пошуках світів, що пропали». Показано там залишки зниклих назавжди сотень малих «світів» – українських сіл Закерзоння. На виставці було презентоване хліборобське приладдя, предмети побуту, одяг тощо. Старання людей доброї волі повертають пам’ять про цей клаптик української етнічної території, яка в 1947 році пропала назавжди.

Фото – Ярослав Вуйцік.

Поділитися:

Схожі статті

Лавреати Підляської науково-літературної нагороди за 2023 рік

Підляський науковий інститут ■ Cпонсорована стаття ■ №52, 2023-12-31 Метою Підляської науково-літературної нагороди є промоція української мови та культури Підляшшя шляхом вшанування та нагородження...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*