Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №15, 2023-04-16

Мирон Керкош народився в селі Войтківка, що на Бойківщині. Йому було майже тринадцять років, коли 28 квітня 1947 року його родину було виселено. Того дня Військо Польське прийшло до його батьківського дому близько п’ятої години ранку. Тоді пан Мирон мешкав у сусідньому селі Войткова у своєї самітної бабці, де допомагав їй у господарстві. Там в 20-х роках бабця побудувала разом зі своїми доньками хату, яка стоїть і дотепер. Коли родина Керкошів відвідує рідну Войтківку, то заїздить також до села Войткова, щоб побачити хату бабці.

Войтківка Мирону Керкошу найбільше подобається ранньою весною, особливо краєвид на гору Сон. Навколо цієї гори розташувались аж три села: Войтківка, Войткова та Сенькова, яке 1927 року перейменовано на Новосілки-Козицькі. Тоді необроблені частини поля були порослі тереном, який весною квітнув білим – і цей краєвид дуже захоплював: зелені поля та білі смуги терену між ними. Такий пейзаж виднівся з вікон рідної хати пана Мирона, яка була розташована біля
дороги неподалік річки.

– Нас було дев’ятеро: чотири сестри та п’ять братів. Три сестри й троє братів уже померли. Мою родину сьогодні розкидано по усій Польщі, а я в ній найстарший. Тому й організовуємо родинні зустрічі у Войтківці, щоб нащадки знали про своє коріння, – розповідає Мирон Керкош.

Сьогодні хати, в якій він народився, уже немає, а на її місці стоїть новий дім. Можливо, це замилування красою природи зумовило любов пана Мирона до писанкарства. Його роботи сміливо можна вважати шедевром декоративно- прикладного мистецтва. Писанки захоплюють як технікою, так і композицією та кольорами. Майстер надає перевагу бойківському стилю із зображеннями галузок, звіряток та сонця, але він любить також поєднувати різні стилі.

Завдяки своїм писанкам Мирон Керкош відомий не лише в Кошаліні, але й у інших містах Польщі,
куди його запрошують на майстер-класи. Любов до писанки пан Мирон передав своїм рідним: писанкарством цікавиться невістка Оксана, це заняття вже встигла полюбити онучка Наталія, а
майстриня Марина Леськів з Перемишля, для якої Мирон Керкош – брат бабусі по маминій лінії, саме від нього навчилася техніки творення писанок.

За навчання родички Марини, зараз відомої майстрині, пан Мирон отримав диплом від тодішнього перемиського воєводи. А все почалося 1939 року, коли на Великодні свята до дому Керкошів приїхали дві мамині сестри з Перемишля. Тітки тоді попросили племінників назбирати дубової кори, з якої виготовили коричневу фарбу, зеленого жита для зеленої фарби та кори дикої яблуні для жовтої.

– Я тоді вперше побачив, як тітки, сидячи на кухні, робили писанки, й мені це дуже сподобалося. Особливо роботи наймолодшої сестри моєї мами Стефанії, яка була вихователькою в садочку в Посаді-Риботицькій. Вона не лише прекрасно писала писанки, а ще й вишивала, – розповідає пан Мирон.

Однак тоді у Войтківці хлопець так і не спробував створити свою писанку – для цього не було часу, і він був ще малим для цього – але вже придивлявся, як їх пишуть мамині сестри.

У 1979 році пан Мирон, перебуваючи у Верховині та Коломиї, знову зустрівся з писанкарством. Саме в Коломиї він відвідав музей писанки, де на той час зберігалося приблизно 9 тисяч робіт. Працівник музею міг розповісти історію кожної з них, й тоді Мирон Керкош згадав тіток, які вперше зачарували його своїми писанками. На той час писанкарство в Польщі було не популярне, цей вид мистецтва занепадав, і тому він вирішив зайнятися цією справою.

Згодом, у 1984 році, майстер побував у Чикаго, де відвідав виставку писанок. Звідти привіз перші три професійні кістки для створення своїх робіт, фарби та книжки, й з того часу почав брати участь
у різноманітних конкурсах.

– Під час родинних зустрічей я із захопленням слухала всі ці розповіді. Натомість, коли вийшла заміж за Марка, ці родинні традиції були вже так розвинені, що зразу змогла черпати знання від свого другого батька, – каже Оксана, яка мистецтва писанкарства навчалася саме в пана Мирона.

Вона зізнається, що писанки захопили її ще в дитинстві. Їй було сім років, коли батько повернувся з США, де відвідував родичів. Звідти він привіз неймовірну писанку, якою Оксана захоплюється до сьогодні. Згодом писанка розбилася, і тоді другий батько – так вона називає батька чоловіка – наклеїв шкарлупу на інше яйце, щоб зберегти візерунок. Саме ця писанка майже п’ятдесят років тому стала для Оксани прикладом неперевершеної майстерності. Сьогодні вона сама створює такі роботи, однак тоді це їй здавалося неможливим. Оксана також бере участь у майстер- класах і часом приїжджає туди разом з паном Мироном.

– Традиція створення писанок на нашій території відродилась, і я дуже з цього задоволений, – радіє Мирон Керкош.

Він не згадує, що це сталося також завдяки йому, бо організовані ним раніше майстер-класи саме зараз приносять плоди. Зазвичай створення писанки вимагає багато часу. Одну писанку, зроблену за допомогою кістки, можуть писати 5-6 годин, але буває, що робота триває й два дні.

На моє питання: скільки писанок створив, пан Мирон відповідає, що, можливо, близько тисячі. Проте Оксана одразу коригує цю цифру.

– Коли я дивлюся до кошиків наших знайомих, з якими вони приходять святити паску, то зразу впізнаю лінію батька. Цих писанок сотні. Крім того, у нашій родині існує традиція на кожні свята дарувати одне одному саме писанки, – розповідає Оксана.

– Ще у Войтківці, коли Великодні свята припадали на квітень, дідо брав писанку, виносив її в поле та клав під першу борозну, що мало забезпечити добрий урожай, – каже Мирон Керкош.

А йому як дитині тоді було жаль такого гарного яйця. Сьогодні ж він сам створює захопливі писанки – символ продовження життя й пробудження природи.

Поділитися: