Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2010-08-20
У “Нашому слові” (№ 25, 2010 р.) прочитав я статтю “Пан Гук робить “гук””, яка є полемікою з моєю статтею “Дума про львівських русинів” (“НС”, № 36, 2009 р.). Дізнавшися з неї про себе самого як про галасливого журналіста, спорідненого з Павлом Робертом Маґочим, я знаю, що:
історія повторюється.
Повторюється історія нерозуміння українцями власної історичної спадщини у сфері історії ідеї та національної ідентичності. На межі ХІХ та ХХ ст. русинам у Карпатській Русі важко було примиритися з образливими вимогами свіжо українізованих панків зі Львова з під знаку “Просвіти”, щоб чимскоріше зректися самоназви “русини” та окреслити себе українцями. Після акції “Вісла” та виникнення УСКТ руснакам (лемкам) у Польщі важко було сприймати вищість панів з Варшави, які в їхній вірності руській традиції вбачали щось несумісне з єдиноправильною українською традицією. Після падіння Берлінської стіни львівські та івано-франківські українці – нащадки депортованих з Карпат русинів – проявили спадкові комуністичні риси: тобто не стали сприймати інших русинів, ніж українці, діючи за принципом “хто не з нами, той проти нас”.
У ситуації, створеній автором статті, – “лемком з Крениці”, – я, пишучи відповідь, легко можу поставити себе на місце представника лемківської або русинської нації у хвилини неприйняття українського безкультур’я в ставленні до всього українського – але такого, що не вкладається в темні націоналістичні примітки до “Кобзаря”. Представником просвітянського націоналізму серед українців лемків в Україні є Стефан Криницький, автор статті “Пан Гук робить “гук””. Авторство я встановив, порівнявши повний варіант його полеміки зі мною з його ж статтею “Генезис політичного русинізму і спекуляції довкола нього” у збірнику “Актуальні напрями дослідження Лемківщини: історія, постаті, говір” (Львів 2008, стор. 71-83). Оскільки авторові викриття справжніх поглядів Богдана Гука в статті “Дума про львівських русинів” не йдеться про мене, а про Маґочого, то у своїй відповіді йому також зосереджуся на відносинах канадського науковця, С. Криницького, а також Світової федерації українських лемківських організацій (СФУЛО), у якій він – себто Криницький – активно працює задля єдиноправильного розуміння історії українців у ту історичну пору, коли українців (та й лемків) не було на світі, а були тільки русини.
Магія Криницького чи науковий інститут Гука?
С. Криницький встановив тісну спорідненість між мною й істориком та русинознавцем П. Маґочим: він звернувся до нас обох, пишучи “ви, панове…”. Мій шановний полеміст прийняв найлегшу з можливих позицій: постарався розкрити мій справжній політичний профіль, спираючись на прізвище “Маґочий” та призначивши йому виконати магічну роботу – проклинати й знімати з українсько -лемківського обрію кожного, хто названий поруч із Маґочим.
Я не дію згідно ані з українською, ані з русинською або лемківською національною магією і не ставлюся до Маґочого як до ворога. Він мені цікавий як науковець. У нього не один нинішній критик міг би багато чому навчитися. Без його інтерпретацій історії Карпатської Русі розуміння шляхів трансформації русько-української культури та політичної думки цього реґіону й далі перебувало б на рівні галицької “Просвіти” поч. ХХ ст. Маґочийнауковець вніс у розвиток русинознавства та українознавства значно більше від десятьох Криницьких. Я б із насолодою читав історію Лемківщини, написану так гарно, як Маґочий написав свою “Історію України”. У Маґочого нема таких невибагливих статей, як полеміка Криницького зі мною. Отож, у цій суперечці С. Криницький може бути певний: я – союзник Маґочого, тому що мені ближче до русинської культури, ніж до української лайки.
Українська політика проти русинської науки
Мій шановний сперечальник знайшов джерела мого незадоволення відсутністю лемкознавчих кафедр у Національній академії наук України та в українських університетах у маловажливій статті Маґочого, перелицьованій у “Бесіді” Петра Троханівського. Підставою встановлення ідентичності між мною і канадцем було те, що і Маґочий, і я поставили на порядок денний потребу створити такі дослідницькі й дидактичні установи. Невже – не читаючи канадського русинознавця – насправді важко дійти до критичної констатації, що подібних кафедр чи інститутів в Україні немає? Кожен критичний русин, лемко чи українець скаже: відсутність кафедри русинознавства чи лемкознавства у Львівському університеті – це велика капітуляція українських науковців перед науковими здобутками канадського метра.
Якщо існує згідність між заявами лемківських діячів зі СФУЛО про лемків як пишну гілку українського дерева, то цій гілці належаться наукові установи, неупереджені дослідження, вільний обмін поглядами. Невже переселенці з Лемківщини в Україні мають платити відсутністю дослідження власної культури за те, що вони відмовилися колись від назви “русини” та стали “українцями”?
Позиція Криницького є простою. Він не підтримує досліджень Лемківщини, побоюючись, що науковці “витягнуть” з них лемківську чи русинську націю. Тимчасом на жодних скрижалях не написано, що лемкам чи руснакам у світлі науки обов’язково треба бути неукраїн цями. Якщо русини й лемки – це українці, то відмовляти в наукових інтерпретаціях їхньої культури – злочин. Чим російські імперські наукові установи приваблювали русинів з Карпат у ХІХ ст.? – можливістю вчитися на рівні вищому, ніж той, на якому виходять лемківські видання в Україні на початку ХХІ ст.
Я звернуся прямо: пане Степане Криницький, як довго Ви та інші діячі СФУЛО маєте намір зводити Вашу діяльність до боротьби з Маґочим, замість сприяти створенню у Львові та Києві інститутів українського лемко чи русинознавства? Як довго можете вдавати, що боротьба з однією людиною виправдовує Ваше активне сприяння занепадові досліджень Лемківщини? Яка користь від лемківської культури для Вашої України, якщо самобутність цієї культури замовчується, і яка, нарешті, так і пропаде в Україні? Чому молоді вчені лемківського роду в Україні не пишуть і не переосмислюють історії цього роду?.. Чому Ви вважаєте створення Інституту лемкознавства Національної академії наук України злочином? Чому кафедри американського українознавства в Гарвардському університеті є добрі, а кафедри українського лемкознавства у Львівському мали б бути погані? Питань такого типу є десятки.
С. Криницький та більша частина діячів СФУЛО творять в умовах глибокого комплексу неосвіченості, прикриваючи українською фразою власну неспроможність на науковому рівні дискутувати з Маґочим. Їхні арґументи – це лайка, дискредитація та неграмотне українство. На їхній погляд, найкращою запорукою українськості лемків є їхня інтелектуальна обмеженість.
Гальбу пива Маґочому?!
Переносячи питання Криницький-Маґочий у Польщу: мені більше подобаються навіть безперечно антинаукові роботи О. Дуць -Файфер, ніж “Лемківська ватра” в Ждині. Роботи цієї дослідниці – хоч як безпорадно ідеологізовані – становлять пропозиції для нового прочитання чи переписання історії Лемківщини; натомість “Ватра” – це радше традиційне комуністичне народне гуляння в умовах інтелектуальної імпотенції. У кожній такій “Ватрі” – чи то організованій у Польщі, чи в Україні – нема концепції: “Ватри” раціонально приречені, тому що там неможливо спілкуватися з висококультурним лемківством. Концептуальній роботі прихильників Маґочого і Дуць Файфер українські “Ватри” спроможні протиставити гальбу пива. Канадський науковець зміг написати карпатську енциклопедію, а організатори “Ватр” у Ждині й Монастириськах за рік змогли провести триденний фестиваль споконвічної любові лемків до т.зв. “України”. Як довго можна деморалізувати лемків “ватряними” ілюзіями плекання культури, коли нема сумніву в тому, що перемога в змаганнях за лемківське “я” буде за тим, хто на кращому рівні вирішить питання інтелектуальних концепцій лемківства, зокрема, історії руської (русинської, руснацької) ідеї?
З українсько- лемківського Львова та Івано-Франківська на русинсько- лемківську культуру дме холодний вітер безкультур’я: які б перетворення не відбувалися в інтерпретаціях історії європейських націй та етнічних груп, європейських самосвідомостей, русько-лемківське питання далі обслуговується народівським штампом поч. ХХ ст. Саме тому Криницький, класичний лемківський діяч, готовий впізнати “прихильника сепаратистів і “карпато русской” проблематики” в кожному, хто намагається підійти до лемківських справ реалістично та критично. Шекспір міг би сказати: у карпатському божевіллі українців методом є Маґочий. Я постараюся бути критичнішим: якщо Духнович або Русенко не бажали скупатися в Дніпрі, то не тому, що вони прочитали Маґочого, але тому, що в них були не менш руські Уж чи Лаборець.
СФУЛО ім. Павла Роберта Маґочого?..
СФУЛО всі свої сили віддає боротьбі з поглядами однієї людини: Маґочого. Цю боротьбу видно як у самій назві організації, так і в її квазінаукових починах, у безплідних “Ватрах” та форумах і з’їздах. Питання Маґочого – класичний приклад того, як погляди однієї в міру активної людини стають основою політичної параної керівництва чималої суспільної організації.
Провід СФУЛО дає собою маніпулювати канадському карпаторусинові на всі можливі лади, однак уникає прямої зустрічі з ним. У культурному світі опоненти Маґочого запросили б його на інтелектуальну бесіду. Однак СФУЛО воліє далі вірно йому служити власною лайкою, на яку її діяч С. Криницький не поскупився чомусь і в мою сторону. Питання полягає все таки ось у чому: хто серед українських лемків міг би зрівнятися з ним науковим доробком та можливістю стати на прю в науковій розмові про історію русинів?..
“Наше слово” №34, 22 серпня 2010 року {moscomment}
