Розмова з Кінґою Мєльчарек – упорядницею книжки «То був не слон, а повітряна тривога»

Анна Вінницька ■ РОЗМОВА ■ №12, 2024-03-24

Кінґа Мєльчарек – це полька, яка від початку війни в Україні разом зі своєю сім’єю допомагає українським біженцям та їхнім дітям, котрі знайшли притулок у Кошаліні. Кінґа за професією архітекторка, її чоловік – лікар, а старший син – студент кіношколи в Лодзі. Товариство «Майстерня», з яким вона співпрацює, нещодавно видало книгу під назвою «То був не слон, а повітряна тривога», і саме Кінґа Мєльчарек стала її упорядницею. В основі книжки лежать інтерв’ю з дітьми, проведені під час зйомок фільму «Кінець малювання принцес» режисера Міколая Мєльчарека, сина Кінґи.

– Книжка «То був не слон, а повітряна тривога» – це розповіді дітей, котрі надто швидко подорослішали. Водночас це завершення дворічного проєкту роботи з сім’ями біженцями. Не часто дитячі історії перебувають у центрі уваги, тому цей проєкт ще більш цінний.

– Два роки тому товариство «Майстерня» попросило дітей-біженців, які приїхали до Кошаліна, намалювати малюнки про Україну. Донині пам’ятаю перший побачений малюнок. Якраз тоді я була в іншому кінці Польщі, й мені надіслали скан роботи п’ятирічного хлопчика: він намалював свою собаку, біля якої вибухає бомба, і зруйнований дім. Малюнок підписав словами: «Я хочу, щоб усі тварини залишилися живими і мій собака Тузик – теж». Як волонтерка вже двадцять років я допомагаю бездомним собакам, і тому саме цей малюнок зачепив мене за живе. Я усвідомила, що малюнки (а їх до товариства «Майстерня» надійшло близько 70) приховують ще трагічні історії й за цими кількома реченнями стоїть глибокий зміст. Тому мій син Міколай, який на той час закінчував кіношколу в Лодзі, погодився зняти документальний фільм, що врешті вийшов короткометражним і має назву «Кінець малювання принцес». Перші зйомки відбулись улітку 2022 року, а потім, роком пізніше, їх було продовжено. Я все це спостерігала немовби з боку, оскільки мене дуже цікавив світ цих дітей та як вони висловлюють свої почуття. Тоді стало зрозуміло, що фільм буде взаємодіяти з іншими засобами вираження, наприклад, виставкою робіт. У кіношколі в Лодзі сказали, що це певного роду фільм-хайку (короткометражна форма поетичного кіно, що складається з коротких сцен, які разом розповідають невелику історію чи розкривають події протягом незначного проміжку часу), а не документальний.

Короткометражний фільм «Кінець малювання принцес» триває всього 10 хвилин, а було відзнято аж п’ятдесят годин розмов із дітьми, які для потреб стрічки були записані та перекладені на польську мову. Тоді, аби ці розповіді не пропали й не залишилися лише в комп’ютері, ми вирішили, що мусимо їх донести до читача у формі книжки.

– Книжка «То був не слон, а повітряна тривога» – це пронизлива картина дитинства в умовах війни. Історії дітей ніби доповнюють одна одну, показуючи варварство росіян.

– Мені було важливо, щоб ці історії відгукнулись кожному. Бо коли я перечитувала годинні розповіді дітей, то поряд з описом буденних справ виринали перлини. І тоді я усвідомила, що під виглядом тривіальних речей діти розкривають надзвичайно важливі теми. Тому часом із цих розмов потрібно було вибрати два-три речення, які лише тоді з усією гостротою покажуть варварство війни. Мені дуже хотілося поділитися з іншими тим, чим я зворушилась та захопилась, а я немовби полюбила кожну дитину й мандрувала з ними у різні куточки України. Діти мешкали у великих містах, як Маріуполь, Чернігів чи Київ, але теж – у маленьких селах, про які говорили так само зворушливо. Я розуміла: щоб був помітний увесь трагізм цих розповідей, потрібно їх дуже скоротити.

– Що було найважчим під час роботи над цією книжкою? Вибрати найголовніше з п’ятдесяти годин – у це, справді, потрібно було вкласти дуже багато роботи.

– Мене постійно пронизувало розуміння того, що в пам’яті залишається лише деталь. Бо коли кажемо, що сьогодні в кошалінських школах навчається сімсот українських дітей, а за цим не йдуть їхні імена, то ми про тих сімсот осіб і далі нічого не знаємо. За числом сімсот не бачимо самих дітей. Натомість, коли чуємо розповідь про плюшевого ведмедика, який був завеликий, щоб його взяти із Запоріжжя до Кошаліна, бачимо дитину, котра приїхала без цього ведмедика. Нині цей плюшевий ведмедик сидить у шафі й, можливо, прислухається до розмов бабусі та дідуся, уночі чує повітряні тривоги, вибухи, а в Кошаліні ми нарешті бачимо Ксеню, яка мусила залишити цю іграшку вдома. Для мене ця книжка складається саме з таких деталей, завдяки яким діти ніколи більше не будуть безіменними.

– «То був не слон, а повітряна тривога» – це книжка про дітей, однак її не поставиш на полицю з дитячою літературою. Сьогодні ви розповсюджуєте книгу також серед своїх знайомих поляків, які відчувають важливість дитячих свідчень.

– Можливо, ці діти вперше так щиро розповідали про себе та втрачений Буллербін, бо саме книжка «Діти з Буллербіна» дуже часто спадала мені на думку. Кілька днів тому я слухала подкаст про війну в іншій частині світу, однак всі війни та біль є подібними. І там ішлося про те, що коли діти розповідають про свої травми, то вони мають шанс нарешті з ними розпрощатися. Поки буде хтось, хто захоче слухати про це і з увагою прислухатися до них, ці діти усвідомлюватимуть, що, крім людей, які скривдили їх, ще є люди, для яких вони важливі. Тому це немовби наш уклін у бік дітей – ми не можемо нічого зробити, аби їхніх переживань ніколи не було, але слухаючи можемо віддати їм шану. Отже, ця книжка скерована до всіх, хто хоче символічно вклонитися перед дітьми війни. Бо наші діти мають свої імена, але такі самі діти живуть в інших містах та країнах.

У пам’ять особливо врізалася дівчинка із Запоріжжя, яка дуже детально розповідала про своє життя в Україні: вулицю до війни, на якій було чути сміх та радість, а зараз – повітряна тривога, під час котрої треба було ховатися до бомбосховища. Вона описувала, як цією вулицею бігли люди і в паніці спускалися до укриття. Згадувала про те, що брала туди із собою. Над цим текстом я працювала під час різдвяних свят протягом трьох днів, бо стільки часу тривала робота над кожним текстом. Я наче сама бігла до цього бомбосховища, допомагала Софійці брати ці настільні ігри та рюкзаки, пильнувала, щоб вона не загубила батьків – таким сильним був мій ступінь ототожнення з дітьми. А потім довідалася, що Софійка з України виїхала на другий чи третій день, тобто символічно я з нею бігла довше, чим вона сама. Я разом із дітьми мешкала в Маріуполі, Чернігові, Києві, потім їхала переповненим потягом, машиною, ішла пішки 12 кілометрів до кордону, бачачи, як сказала одна дівчинка, «океан людей у скорботі та сльозах». Для мене це співпереживання з дітьми було дуже важким, а водночас без цього неможливо було працювати над книжкою.

– Під час війни ви з дітьми символічно пройшли сотні кілометрів. А до війни бували в Україні?

– Ні, досі не була в Україні, і, як у кривому дзеркалі, належала до осіб, які ледве відрізняють Львів від Києва. Більше мій чоловік слідкував за новинами в Україні. Однак я знала про криваві події на київському Майдані 2014 року. А зараз знаю кожне місто та село, з яких походять діти, бачу їхні будинки, вулиці. На жаль, Україна стала мені близькою через війну. Одна з моїх близьких подруг, котра приїхала сюди ще до війни, розповідала мені про свій рідний край. Вона жила біля Миколаєва, і, коли її син був малим (нині хлопець уже студент), разом із ним лягала на траві, дивилися в небо, розглядаючи зірки. Вона сказала мені: «Я хотіла б, щоб ти нарешті побачила наше прекрасне небо повне зірок». Щойно війна закінчиться, ми обов’язково поїдемо в Україну, щоб побачити мирне небо повне зірок.

Увесь прибуток із продажу книжки «То був не слон, а повітряна тривога» буде передано на підтримку дітей-сиріт, які втратили батьків під час війни.

Мінімальна ціна книги – 50 злотих і більше.

Щоб отримати книжку поштою, потрібно здійснити переказ на рахунок:

Stowarzyszenie Majsternia

37 1020 2791 0000 7502 0112 9444

TYTUŁEM: darowizna + ім’я та прізвище замовника.

До суми потрібно ДОДАТИ кошти за пересилку (20 zł).

Можливість доставки поштоматом або кур’єром InPost.

У Кошаліні книжку можна придбати в книгарні «Literka», вул. Zwycięstwa 135.

Поділитися: