Жанна Кузнєцова ■ РЕЦЕНЗІЇ ■ №44, 2020-11-01

Андрій Любка, «Малий український роман». – Чернівці: Meridian 
Czernowitz, 2020. – 208 с.

Починаючи читати нову книжку Андрія Любки, я ще не знала, про що вона, але вже мала про неї певне туманне уявлення – адже думки тих, що вже прочитав, лунають звідусіль. Кажуть, що дуже смішно, але й дуже нетолерантно щодо гендерних питань. Такі закиди спонукають щонайшвидше приступити до читання і дізнатися.

З іншого боку, моє упередження поєдналося зі знайомством з самим автором, який є страшенно відкритою і харизматичною людиною. Його світогляд досить добре зчитується, якщо стежити за ним у соціальних мережах, де видно вже його як справжнього письменника, а не рефлексії його персонажів. 

«Малий український роман» насправді виявився дуже сатиричним, і тут автору можна лише мовчки поаплодувати: скільки пафосних стереотипів і перебільшень зрубано однією сокирою, тобто книжкою. У кожній висміяній темі Любка – не новачок і всіляко нам це демонструє. Наприклад, у сцені з курсовою роботою з використання фразеологізмів, яку пише одна з героїнь, головний герой переказує другові свій із нею діалог, де на всі боки сипле «знанням цього питання».

Також із соціальних мереж добре відома любов Любки до риболовлі. І ця тема часто виринає в різних його текстах. Звісно, писати детально й з гумором про те, що добре знаєш, значно цікавіше, але не будемо нівелювати авторські таланти. Усе ж він часто обирає теми, з якими в реальному житті навряд стикався – історії про кілерів, наприклад (хоча, хто зна, чи не стикався? Це не та професія, про яку напишеш у резюме чи трудовій книжці). Так ось, щодо риболовлі: для мене це заняття – абсолютно незрозуміла трата часу, але у книжках Любки воно так поетизоване, що мимоволі думаєш: може, й собі якось спробувати?

Читається роман легко, хочеш-не-хочеш – будеш вибухати голосним сміхом (я вночі випадково кілька разів розбудила чоловіка). Через те, що пізно сіла за книгу першого вечора, мені вистачило її аж на 2 дні, а загалом – одного вихідного буде достатньо. Недарма вона так і називається – «малий роман». Більше того: навіть якщо ви десь не погоджуватиметеся з автором, все одно, вірогідно, думатимете як я – він іронізує чи тут це серйозно? Він заховав під соусом сатири свої переконання чи все-таки рефлексує на тему мейнстріму?

Новий Генрі Чінаскі

На цей титул часом претендує той чи інший письменник, проходячи свої стадії посвяти в літературу. Генрі Чінаскі – ліричний герой оповідань легендарного американського новеліста польсько-німецького походження Чарльза Буковскі, спосіб життя якого мало відрізнявся від походеньок його літературного персонажа: п’янки і п’яні дебоші, дівчата, порушення домовленостей і дедлайнів, псування стосунків з людьми та інші «принади» принципового, але геніального алкоголіка. Герой Любки – Роман – теж крутиться на цій осі. Єдине, що істотно відрізняє його від Чінаскі, – це впевненість у своїх статевих можливостях при безпробудній пиятиці. Одна з основних емоцій, яка переслідує героя, – статева туга. Для мене це поняття стало відкриттям – так ось як воно називається! Дуже влучно описано й те, як Роман пафосно ставиться до цієї туги – плекає її, підкоряє їй все інше у своєму житті. Навіть пов’язує свою безмежну хіть із тим, що мусить досліджувати світ задля літературної роботи.

Після (або й під час) прочитання зчитуємо ще одну зашифровану ідею: оскільки герой роману славиться акровіршами як одним зі способів зваблення жінок, то і для нас уже в назві автор зашив певний код. Це – не просто зазначення жанру як противага великому роману, який начебто є вершиною всіх різновидів літературних творів, але й так звана «велич» самого героя, якого теж звати Роман. Отже, малий український не тільки жанр, але й герой.

Романтичним у мистецьких колах чомусь вважається безпробудно пити, їздити фестивалями і щоночі кохатися з новими людьми. І ось ця письменницька «буденність» гіперболізовано описана Любкою-головним героєм, який розповідає своєму другові-рибалці творчі таємниці. 

Прокрастинація чи лінь?

Якщо спробувати охарактеризувати цю книжку одним-однісіньким словом, то це – прокрастинація. Ідеалізація великого роману – як жанру і небажання братися за менші форми, хоча саме вони й годують автора – це саме вона. 

Психологи кажуть, що те, чого робити зовсім не хочеться, що ви роками відкладаєте і все ніяк не почнете – робити і не потрібно. Ваш мозок просто ігнорує важливість проблеми, яку ви самі собі придумали. Але якщо серйозно, то я знаю, як назвали би це люди, що не досліджують кожен порух глибокої психологічної травми – звичайною лінню. Коли мені не хотілося робити домашнє завдання у школі, батьки просто називали мене лінюхою. 

То чому ж герой ніяк не візьметься за написання своєї головної книги? Чому встряває в комічні ситуації, закохується, дружить – живе цікавим життям, сповненим перипетій і пригод, але ніяк не сяде за роботу? Мабуть, тому, що й кожен із нас, хто вимріює собі якусь ідеальну подію, яка має відбутися за ідеальних умов. І замість того, аби щось робити, ми чекаємо, що ці ідеальні умови складуться самі собою. Але світ – неідеальний. Як і кожен з нас. І як головний герой цього роману. 

Поділитися: