Тетяна Семаковська ■ ВІЙНА ■ №19, 2022-05-08

Про що говорять діти в Україні

24 лютого 2022 року – ця дата поділила життя всіх українців на до і після. Цього ранку росія цинічно почала повномасштабне вторгнення, скидаючи бомби на мирних жителів. Хтось прокинувся зранку під звуки вибухів, хтось – під виття сирен. Мільйонам жінок з дітьми довелося залишати свій дім з однією валізою в руках. Українці помістили все життя в один рюкзак, бо взяли з собою найдорожче – спогади про мирне життя і віру у вільне майбутнє. Сьогодні ми розповідаємо про те, що говорять діти в Україні. Ці історії різні, але водночас всі вони схожі – у кожній можна побачити себе.

Юлія, мама Олексія та Олександра, Харків

«Олексій все ще лякається гучних звуків»

Юлія з Харкова – мама двох синів. Молодшому Олексію 3 роки, старшому Олександру – 16. Юнак легше адаптувався до війни. Перше, що згадує про 24 лютого Юлія, – це тваринний страх та панічна атака. О 5:30 ранку вона з молодшим сином зірвалися з ліжка від звуків вибухів. Хлопчик був переляканий, а мама намагалася всіма силами заспокоїти його. 

Щоб зберегти життя, родина прийняла рішення евакуюватися. Третього березня вони вирушили з дітьми на харківський вокзал. Юля згадує, що через натовп людей неможливо було навіть зайти всередину. Через лічені хвилини сім’я почула гул літака, а за ним два дуже гучних вибухи, почалась паніка і тиснява.

«Ми з дітьми, яких тримали на руках, сховалися за колоною, почали бігти до машини. Всього нас їхало 13 людей в мікроавтобусі на захід України майже 4 доби. Олексій все розуміє – перші дні я розповідала йому, що це (вибухи – прим. ред.) грім, але пізніше він почав казати, що летять ракети та бомби… Психіка травмована однозначно. Зараз виходимо на вулицю вже без істерики, яка була в перші дні, але гучних звуків Олексій все ще лякається. Записалися до психолога, от перший раз підемо. Він постійно згадує наш дім, Харків, свою подругу Настю, дуже хоче повернутися додому. Навіть сни йому сняться про це».

Олена, мама Максима, Черкаси

«Життя поділилось на до та після»

Олена відчувала, що почнеться війна ще з грудня. Вже тоді у пресі почали з’являтися статті про тривожні валізки, укриття та системи оповіщення. Втім, чоловік Олени тоді ще не сприймав ці побоювання серйозно.

«Для мене новина про війну не стала несподіванкою. Але так, з’явився страх за сім’ю, за близьких. Я почала трохи панікувати. В перший же день війни зібрали найнеобхідніші речі. З цього дня почалися безкінечні перегляди новин, відстеження інформації. Все відійшло на другий план – робота, дитячий садок, якісь проблеми та потреби, що раніше здавались дуже важливими. Життя поділилось на до та після. Моєму сину на початку війни було 3 роки і 2 місяці. Він нічого не розумів, але відчував нашу тривогу. Постійні новини на фоні не пройшли повз нього. Він і досі каже: “Танк стріляє, танк поганий”. Напевне, бачив у новинах та чув від нас».

Коли сім’я ховалася у погребі від російських ракет, малюку розповідали, що це така гра. На початку березня Олена з родиною вирішила виїхати з України, щоб зберегти психічне здоров’я сина. Зараз вони в Іспанії – тут їх тепло прийняли. Тато хлопчика залишився в Україні.

«Ми вчимося жити по-новому в чужій країні. Але син важко адаптується. Я з розумінням ставлюсь до цього, адже його зона комфорту зникла. Немає його ліжечка, іграшок, немає поруч тата. Але й мені дуже важко. Я зовсім нічого не встигаю робити, постійно ніби “прив’язана” до нього. Проте все ж найголовніше, що ми у безпеці. Мій син обов’язково дізнається про ці події від мене та близьких – але тоді, коли буде готовий це сприйняти. А зараз нам усім треба згуртуватися і робити те, що вміємо найкраще – піклуватися про близьких, допомагати морально і фізично, якщо є змога. Жити, вірити, любити».

Діана, мама Мілани, Одеса

«Я перестала жити, почала існувати»

Діана з донькою мешкала в Одесі. До війни вона, як і всі українці, мала плани на майбутнє, але в одну мить життя змінилося. 

«З 24 лютого я перестала жити, почала існувати. Я пам’ятаю, що весь час плакала. Вночі я чула вибухи. Мені здавалось, що це автомобіль. Але відразу зателефонувала моя мама і сказала: “Почалося. Збирайте валізи”.

Найважчим періодом з дитиною під час війни була евакуація. В одному купе нас їхало 14 осіб. Мілана постійно плакала, їй було спекотно. Разом з нами було багато таких самих дітей. У Польщі нас зустрічали волонтери. Моя дитина постійно плакала, я плакала. Ніколи цього не забуду».

Міланці, 2-річній доньці Діани, наразі ще важко адаптуватися до нових умов, вона постійно чує різні мови – литовську, англійську, українську, російську. 

Анастасія, сестра 10-річної Соломії, Київ

«Ми втікали тричі в більш безпечне місце, і тричі нас наздоганяла небезпека»

Насті 22 роки, вона з Києва. Разом з двома сестрами дівчина перетнула кордон, щоби вберегтися від війни. Молодшій сестрі Соломії 10 років, старшій Софії – 19. Як і багато українців, Настя 24 лютого прокинулась від вибухів – це були околиці Києва. Родина вирішила переїхати в безпечніший район і обрали село неподалік столиці. 

«Тоді ми ще не знали, що це буде основне поле бойових дій на найближчі дні. Це був Бучанський район, якраз між Макаровим, Бучею і Гостомелем. Приїхавши туди, ми зрозуміли, що обрали не найкращу точку для того, щоб тимчасово заховатись… Ми втікали тричі в більш безпечне місце, і тричі нас наздоганяла небезпека. Потім тато прийняв рішення і, не даючи вибору, відправив нас в Іспанію до родичів».

Вранці 24 лютого 10-річна Соломія спала і не зрозуміла, чому її розбудили о п’ятій годині ранку. Спочатку дівчинці вирішили не говорити, що почалася війна, але зрештою це неможливо було приховати через вибухи і занепокоєність рідних. 

«Я сказала Соломії, що почалась війна, бо за вікнами було так чутно вибухи, що по-іншому це не пояснити. Я наголосила, що зараз всі ми повинні максимально мобілізуватись і кожен відповідає і думає за менших. Соломія правильно все зрозуміла, почула мої слова і просто почала діяти. Вона рятувала нашу собаку Пенні і свого папужку Ківі. Власне, тому машина була повна і трішки схожа на сарайчик, але тварин ми не могли залишити, вони з нами були скрізь, навіть у холодному льосі, де ми ховались від вибухів. У Соломії досить швидко сформувалась її власна думка про війну: “Я хочу, щоб путін помер і війна закінчилась”».

Анна, мама Насті та Артема, Одеська область

«Я стала тією безстрашною стіною, якої потребували мої діти»

Місто Южне – тут Анна з родиною зустріла ранок війни. Перше, що згадує жінка, – це відмова вірити у те, що відбувається, та багато змішаних емоцій, від паніки до страху. Діти – 16-річна Настя та 11-річний Артем, не розуміли, що відбувається, і ходили за мамою «хвостиком». 

«Вони почали плакати і син мене запитав: “Мамо, ми будемо жити? Вони ж нас не вб’ють?” Донька зі сльозами на очах сказала: “Я не думала, що в такий спосіб ми потрапимо в підручники по історії”. З того моменту мої діти стали дорослими не за роками, а я закрилася для зовнішніх страхів та переживань, які турбували мене до війни (тепер вони видавалися просто мізерними), і стала тією безстрашною стіною, якої потребували мої діти. Дякуючи Богу, зараз ми в безпеці. Але чомусь легше не стає. Все ж ми тримаємося, живемо тут і зараз, і віримо, що все буде добре. Перемога за Україною».

В перші дні війни Анна волонтерила і допомагала ЗСУ, але хвилювання за безпеку дітей не давало спокою, тож невдовзі родина вирішила евакуюватися.

Лідія, мама Олександри, Київ

«В кімнаті спала дитина, на мене нахлинули сльози. Я насправді не знала, що робити» 

Лідія з Києва, її доньці Олександрі 5 років. Ранок 24 лютого вона запам’ятає надовго. Про війну жінка дізналася від чоловіка – хтось подзвонив йому на телефон о 5:45.

«З дитинства ранкові дзвінки в мене викликали тривогу – вони ніколи не несли нічого хорошого, тому я розхвилювалась, ще нічого не знаючи. Була 5:45, і чоловік сказав, що почалась війна. Страх і паніка просто зціпили мене – я не могла навіть думати, тільки слухала гучний стук свого серця. В кімнаті спала дитина, на мене нахлинули сльози. Я насправді не знала, що робити. 

Ми намагалися максимально вберегти психіку доньки і не говорили про війну, але розмови, новини, постійні повітряні тривоги внесли свої корективи. Донька стала перелякана, тривожна, почала частіше проситись в обійми, триматися за руки. Одного дня я знайшла у неї в сумочці величезну жменю її обрізаного волосся… Я вперше почула від дитини слова, яких воліла не чути ніколи: “Мамо, нас зараз вб’ють?” Хоча при цьому вона намагається триматись мужньо, постійно повторює, що вона україночка».

Христина, мама Марка, Херсон

«На день народження син попросив вишиванку»

Про війну Христина здогадувалася, адже останні новини не давали жінці спокою, тож вона підготувала тривожну валізу заздалегідь. Перше, що поклала туди, – сімейний альбом, семирічний син додав ще кольорові олівці.

«Цей день я вже ніколи не забуду. Прокинулася десь о п’ятій годині ранку, бо відчувала, що наближається щось погане. Через лічені години я зрозуміла, що нам з Марком потрібно їхати якомога швидше. Все відбувалося як у тумані, я функціонувала на автоматі. Марк був напрочуд спокійний – він ріс без батька і наче відчував, що мені потрібна підтримка. Не плакав у дорозі, тільки постійно мене заспокоював. 

Він повторював, що все буде добре, а коли ми опинилися у безпечному місці – обійняв мене і сказав: “Я тебе дуже сильно люблю, мамо”. Я не помітила, як виріс мій син, він мій захисник, а ще постійно нагадує, що він українець. На день народження попросив вишиванку».

Наразі Христина з Марком в безпеці. Хлопчик почав ходити у місцевий садочок, навіть подружився з дітьми. На Великдень Марк отримав подарунок від своєї подруги – батьки дівчинки спекли для родини паску та підготували пакет зі святковою вечерею.

Поділитися: