Ігор Щерба ■ ПОГЛЯДИ ■ №41, 2022-10-09

Перед мною – два незвичайні книжкові видання. Перша – це «Мамо, я не хочу війни» (“Mamo, ja nie chcę wojny”), результат польсько-українського архівного проєкту «1939-1945/2022 Україна», який був підтриманий Державними архівами.

Друга книжка – це монументальне видання «Табір Явожно. Непокараний злочин» (“Оbóz Jaworzno: zbrodnia nieukarana”) за авторством історика Євгена Місила, яке вийшло накладом Українського архіву.

Чому я згадую ці книжки разом?

На мою думку, вони мають принаймні дві спільні риси. По-перше, там йдеться про період Другої світової війни і післявоєнні роки, а по-друге, персонажами виступають діти.

Особливо це стосується книжки «Мамо, я не хочу війни». Польські та українські науковці вигадали, як би сказати, «двосистемну» книжку: читаємо її спочатку українською мовою, а потім – польською. В ній також поміщено дитячі малюнки, що зображують війну: спочатку – Другу світову, а зараз – війну на Сході України.

Гадаю, що дуже важливою тут є цитата Януша Корчака, що опікувався дітьми та загинув від рук німецьких фашистів разом із ними: «Дитина не солдат, вона не захищає Батьківщину, хоча страждає разом із нею».

У польській частині книжки представлено малюнки – свідчення війни очима польських дітей, датовані 1946 роком. Ці роботи зберігаються в Архіві нових актів у Варшаві, а також в архівах Міністерства освіти. Малюнки поділені на тематичні групи: боротьба, окупація, сім’я, репресії, опір, руйнування, перемога та надія.

Крім того, у книжці подані малюнки дітей з України, де зараз також триває повномасштабна війна. Об’єднуючи ці роботи в одному виданні, автори провели своєрідний соціологічний експеримент, результати якого нікого не здивують, бо діти різних поколінь, які бачили війну на власні очі, малюють схожі роботи, в яких бачимо пожежі, стрілянину, розстріли цивільного населення, літаки та танки.

Це видання спиралося на результати проєкту «Мамо, я бачу війну», створеного в Україні, який зібрав понад 10 тисяч малюнків. На них засвідчені дитячі емоції, викликані війною на Сході України. Ось що пише Поліна, якій 12 років: «Наше життя вже не буде таким, як раніше, і це жахливо, бо війна – це не норма, і до неї неможливо звикнути. Втім, віримо у Збройні сили і у мир в Україні». 9-річна Злата заявляє: «Я хочу бачити сонце, а не стіни підвалу».

У другій книжці, монументальній праці Євгена Місила, результаті його 30-річної копіткої роботі, також йдеться про дітей-в’язнів табору в Явожні.

Оскільки головні тези автора, історію та статистику репресій у концтаборі розкрив у своїй статті «Прізвища в’язнів не будуть забуті» Григорій Сподарик («Наше слово» №38 за 18 вересня 2022 р.), я зупинюся на факті, про який не було згадано під час зустрічі автора з учнями української початкової школи в Бартошицях.

Тож, на 32 стор. видання йдеться: «9 травня 1947 р. (…) із Освенцима до Явожна прибув перший транспорт з 17 українськими в’язнями. Упродовж наступних місяців за табірні дроти було загнано близько 4000 чоловіків, у тому числі поляків, та понад 800 жінок та дітей».

Взагалі книжку Євгена Місила читати емоційно важко: приклади знущань, поневірянь, катувань, побиття представниками органів безпеки, табірних «капо», у читача викликають мороз по шкірі.

Знайшов, наприклад, фрагмент, де описується щоденне життя у таборі. В’язні у своєму одязі сплять по двоє на тюремних нарах, упродовж дня не можуть виходити за поріг бараку, мають стояти «на струнко», не можуть розмовляти, хіба що польською мовою.

Цитуючи спогади в’язнів, автор згадує, що крім голоду вони терпіли неймовірну спрагу, води давали мало, зате були солоні оселедці із бочки. Люди пили дощову воду і навіть свою сечу.

Усі діти колишніх жителів Закерзоння були свідками цих подій. Які травми на все життя залишилися в них, коли бачили батьків, які конали в страшних муках?

Євген Місило підкреслює, що комуністична влада Польщі прагнула психічно зламати українців, виселених в межах акції «Вісла».

Гортаючи понад 1000 сторінок книжки, певної миті я впіймав себе на думці: що було б, якби табірна влада дала дітям папір та олівці? Невже вони створили б малюнки, подібні до того, що намалював хлопець Р. Банашак (повне ім’я не подається) з Познані?

Я певен, що молоде покоління, онуки та правнуки репресованих колишніх жителів Закерзоння, мало б пізнати свою історію та зрозуміти, що у таборі були їхні однолітки.

У розділі «Післямова» (Postscriptum) автор із сумом пише (стор. 56):

«Українці та поляки – жертви сталінських репресій у Польщі – є сьогодні єдиною групою громадян Республіки Польща, у якої силою закону забрано їхнє право отримати за їхні поневіряння хоча б символічне відшкодування, згідно зі стандартами, за якими таке право мають жертви репресій польської національності».Більше на сайті: www.emisylo.pl

Поділитися: