Ігор Ісаєв ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №21, 2021-05-23

Про залишений Інститут національної пам’яті, настрої серед істориків, що займаються українською тематикою в Польщі, та про подальші дослідницькі плани «Нашому слову» розповідає Маріуш Сава, донедавна працівник ІНП в Любліні, що займався злочином у Сагрині.

Отже, вітаю серед істориків «wyklętych».

Саме так. Останніми днями я вже кілька разів чув це словосполучення від колег – вони вітали мене у своєму колі (сміється).

У твоєму звільненні з ІНП важливу роль, найімовірніше, відіграв Славомір Завісляк, голова Замойського округу Всесвітньої асоціації вояків Армії Крайової. Це прізвище я чую від тебе не вперше.

Ми можемо лише здогадуватися, чи поєднувати певні факти. Так сталося, що 10 березня розлоге інтерв’ю зі мною про злочин у Сагрині публікує видання «Gazeta Wyborcza». Я критично оцінюю історичну політику певних середовищ, зокрема пана Завісляка. А 19 березня публікується відповідь очолюваної ним організації, у якій критикується зміст мого інтерв’ю. Це було в п’ятницю, а в понеділок, 22 березня, мене звільняють з Інституту національної пам’яті. Проте впродовж останніх двох-трьох років я відчував, що мої дослідження злочинів польського підпілля в 1944 році є «небажаними». Мої опрацювання заперечували дух героїзму польської історії, як її представляє Всесвітня асоціація вояків Армії Крайової на Замойщині.

Яким чином ти відчував «небажаність» своїх досліджень?

Це є предметом позову, який я подав проти Інституту національної пам’яті у другій половині 2019 року. Загалом ідеться про мобінґ та дискримінаційні дії проти мене, які мали місце протягом декількох місяців. Це були різноманітні невиправдані, на мій погляд, перевірки моєї роботи з метою ускладнення праці. Мені не надали підвищення, не дозволяли отримати фінансову винагороду, яку присуджували в нашому Інституті, або підвищення зарплатні. Не відповідали на мої листи або затримували мою кореспонденцію. Це було досить боляче для людини, яка намагалася сумлінно працювати і була пов’язана з цією установою близько десяти років. На мою думку, такі дії проводилися для того, щоб я звільнився сам. Так зробив раніше доктор Адам Пулавський, дослідник польсько-єврейських відносин. По всій Польщі в останні роки з ІНП попрощалася низка дослідників історії польсько-українських відносин – наприклад, професори Ярослав Сирник та Ігор Галаґіда. Я вирішив, що я не кину свою роботу за власним бажанням. Рішення від 22 березня про розірвання трудового договору не було для мене несподіванкою, хоч в емоційному сенсі це було неприємно.

Усе через Сагринь?

Уже восени 2020 року я проводив перші заходи на стипендію польсько-українсько-канадського фонду «Калина». Я почав писати книгу про злочин, публікувати в інтернеті різного роду інтерв’ю чи фільми. Саме тоді я зрозумів, що ця тема не допоможе мені довго залишатися в ІНП.

Як думаєш, працевлаштування на керівній посаді в ІНП «неофашиста» Ґренюха не було випадковістю?

Це не здивувало. Цю людину і її біографію знали. За ним стояла низка людей, які його популяризували. Наскільки я знаю, Інститут національної пам’яті має конкретні інструменти, які дозволяють блокувати кандидатуру. Знаю це з власного досвіду – кілька років тому мені запропонували посаду керівника, проте можливість її зайняти в якийсь момент фактично заблокували. І не на основі якихось офіційних рішень, лише на підставі чуток про мене. Можна досить просто перевірити, хто стояв за просуванням кандидатури Ґренюха.

Так розумію, що проблема з ІНП – системна. У громадській дискусії в Польщі в останні роки звучить думка, що ІНП варто взагалі ліквідувати, що це настільки «бетонна» інституція, що її неможливо реформувати. Погоджуєшся із цим?

Зі свого досвіду не можу говорити надто погано про Інститут національної пам’яті – я розпочав там роботу близько десяти років тому, після закінчення вишу, і справді багато в чому завдячую Інституту. Головним чином я працював у навчальному чи науковому відділі. Я мав можливість розвивати дослідження, захистити докторську ступінь, публікувати роботи. Були проведені дуже важливі заходи в галузі освітньої діяльності: виставки, заняття з молоддю. На цьому рівні ІНП, який має величезні фінансові ресурси, може робити фантастичні речі – у нього є потенціал і професіонали. Заходи, котрі ІНП проводить з молоддю, є менш помітними, ніж героїзація «żołnierzy wyklętych» («проклятих солдатів»), проте вони важливі і приносять справді чудові результати.

Добре, я не заперечую, що в ІНП є чудові люди, котрі виконують фантастичну роботу. Я про те, що на чолі Інституту стоять ті, хто цю роботу перекреслює або й узагалі – паплюжить.

Мені здається, що в якийсь момент людина усвідомлює всі вади і переваги роботи в такому закладі – тому дбає про власний розвиток або хоче вести якесь дослідження, незалежне від того, чи воно в рамках ІНП, чи поза ним. Можна бути ревним чиновником, що сліпо виконує завдання, а можна підтримувати власну незалежність і робити свою справу. Я думаю, що ті, хто пішов з ІНП, вважали, що їхня робота опинилася в якомусь протиріччі з власним сумлінням історика та дослідника. Можна запитати: як відновити довіру до Інституту та підвищити його репутацію? Рецепт простий – це правильні люди на потрібних посадах, компетентні й освічені люди, визнані в науковому світі з відповідними досягненнями. Які вміють добре говорити, висловлюватися логічно і без емоцій, розуміти, про що говорять. На мій погляд, це дуже важливо.

Тобто є потреба в ІНП, з люстраційним відділом разом?

Я не можу коментувати, чи має бути відділ люстрації, чи цим має зайнятися прокуратура. Але загалом я переконаний, що в Інституті національної пам’яті є місце для національної пам’яті. Кожна країна повинна проводити історичну політику, особливо в умовах, коли путінська Росія насаджує свій агресивний історичний наратив. У таких ситуаціях слід почути голос Інституту національної пам’яті. Хоча цей заклад не повинен виставляти себе на посміховисько.

Чи люблінське відділення Інституту національної пам’яті не стало, до речі, трохи голосом «кресових» середовищ?

Мені важко оцінити, на тлі, наприклад, Вроцлава чи Ряшева. Хоч не приховую, що чув таку думку. Проте варто пам’ятати, що з Любліна звучить думка не тільки кресов’ян, але й Маріуша Зайончковського – відомого і сумлінного дослідника польсько-українських відносин на Люблінщині.

Насамкінець поставлю питання про творчі плани на майбутнє.

У передпродажу вже з’явилася книга Івана Сивака – спомини про сотню УПА «Вовки» на Грубешівщині та Томашівщині в 1940-х роках («,Śladem UPA. Kronika sotni Ukraińskiej Powstańczej Armii »Wowky« (24 sierpnia 1944—11 lipca 1945)»). Це переклад з моєю науковою редакцією – книжка важлива, оскільки її перероблені фрагменти використовувалися пропагандою комуністичної Польщі для підтримки стереотипу «українця-різуна». Над популяризацією цієї книги я буду працювати в найближчі місяці. Потім основне завдання – це робота в межах стипендії від фонду «Калина», написання до кінця року книги про злочини Армії Крайової та Селянських батальйонів у Сагрині та ще кільканадцяти селах. До кінця року я представлю машинописний варіант фондові, потім це піде до видавництва. А ще я працюю над проєктом Українського історичного товариства в Польщі «Віртуальний некрополь». Результатом цього стане віртуальний цвинтар, сайт із покажчиками могил видатних діячів, представників української інтелігенції міжвоєнного періоду, розташованих у нинішній Польщі. Тож маю що робити.

***

Ви можете підтримати роботу над книгою про злочини Армії Крайової та Селянських батальйонів у Сагрині та ще кільканадцяти селах. фінансово. Номер банківського рахунку в BGŻ BNP PARIBAS: 14160014621879984320000001

Для іноземних переказів у євро: IBAN: PL57 1600 1462 1879 9843 2000 0003, КОД BIC/SWIFT: PPABPLPK

Polsko-Ukraińsko-Kanadyjska Fundacja Stypendialna KALYNA, ul. Krasińskiego 5a/10, 43-300 Bielsko-Biała.

Поділитися: