Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №18, 2025-05-04

«Рекфус» у цивільному житті працював барменом, займався спортом, страйкболом, моделінгом та не мав жодного стосунку до війська. У 2022 році планував відкрити власний бар, підписання паперів було заплановано на 24 лютого. Цього не сталося через велику війну.

Життя після 24 лютого та шлях до «Азову»

На початку повномасштабного вторгнення хлопець опинився у Львові, де займався волонтерством – до церкви звозили гуманітарну допомогу, потім її відправляли у Київ, Харків та інші міста. Згодом долучився до місцевої територіальної оборони та ходив з нею у патрулі.

Його мама та сестра не встигли виїхати з Бучі, що під Києвом, їх евакуювали тільки 9 березня.

«Їх виводили колоною під прицілом, вони переступали через снаряди і трупи, – згадує «Рекфус». – Тоді старші люди пішли домовлятися з росіянами, аби вивести жінок, людей з інвалідністю та дітей з міста. Місцеві розповідали, що було декілька видів окупантів. Перші – солдати, які виконують накази і їм не цікаві цивільні, вони виконують роботу без власних забаганок. Це ворог, але цивільне населення йому не цікаве. А були ще мародери та садисти. Місцеві домовлялися з солдатами, а по дорозі зустрічали снайперів-садистів, які намагалися щось зробити, лякали».

Після евакуації хлопець побіжно зустрівся у Львові з матір’ю та сестрою, звідки ті одразу поїхали до Польщі. З того часу він декілька років їх не бачив.

А «Рекфус» вирушив до Києва. Там він зустрівся з друзями та зв’язався з батьком, який вже був у війську, коли почалася війна, а зараз якраз обороняв столицю. Хлопець почав їздити на позиції та возити допомогу. Пригадує, що тоді можна було легко під’їхати у визначене місце, бо ще не було дронів, як це є зараз. Після визволення Бучі, Ірпеня, Ворзеля та інших раніше окупованих росіянами міст Київщини став їздити і туди з гуманітарною допомогою. Тоді ж «Рекфус» вирішив доєднатися до війська. Хотів служити у підрозділі разом з батьком, але там не виявилося вільних місць.

Але згодом знайшовся інший шлях. На початку літа хлопець зустрівся з товаришем, який одразу долучився до «ССО Азов» (нині Третя штурмова бригада – прим. авт.).

«Я зідзвонився з рекрутинговим центром “ССО Азову” та прийшов до них. Потім розпочався двотижневий відбір. Вранці прийшло 50 людей, вечері нас залишилося 15, через два тижні – вже 12, через місяць – 8. Ми так і продовжили служити, але, на жаль, декого вже немає серед нас. Весь цей час нас навчали, дали дуже якісну підготовку – від медицини до тактики. Навчання тривало 3 місяці. За той час я освоював спеціалізацію оператора БПЛА. Після трьох місяців навчання ми вирішили з друзями перейти в Полк «Азов» (нині 12-та бригада спеціального призначення «Азов»). Думав, якщо не візьмуть в «Азов», то піду у «Кракен» або 95-ту бригаду», – розповідає військовий.

Бойові дії та реабілітація у госпіталі

Проте «Рекфус» так і не став оператором дрона, адже при оформленні в бригаду йому сказали, що такої вакансії немає, а наразі шукають медика і стрільця. Медиком хотів бути його товариш, тому «Рекфус» вирішив стати стрільцем. А через кілька днів повідомили, що ще є вакансія кулеметника, її й зайняв товариш військового, а «Рекфус» став медиком взводу, а зараз він ще й санінструктор – медик батареї.

У рамках ротацій військовий був біля Серебрянського лісу (Луганська область), на Торецькому напрямі, біля Нью-Йорку (Донецька область) та на інших напрямках.

«У якийсь момент після великої кількості поранених я перестав це романтизувати, почав по-іншому на все дивитися. Вбивати ворога – це правильно, бо він ворог, який прийшов нас вбивати і грабувати, але рятувати життя своїх – це цінніше. І зараз це відчуття є. Буває, потрапляє до тебе поранений у важкому стані, але після 30 хвилин чаклування над ним бачиш, як його стан поліпшується. Він вже посміхається, розмовляє. В його очах не тільки страх, біль і адреналін, але й посмішка, надія. Всі ці емоції та переживання, вони таке світло залишають у тобі. Ти дивишся на людину і отримуєш задоволення від цього, від того, що вона одужує. Коли я опинився в госпіталі на реабілітації і відвідував хлопців, вони радісно зустрічали, дякували, і їхні дружини теж дякували. Це такі емоції, які важко передати», – пригадує «Рекфус».

Він розповідає, що як медик одним із перших дізнається про загибель військових, але не має права про це казати, навіть коли питають близькі. За правилами людині мають подзвонити з військкомату. В «Азові» є багато своїх внутрішніх служб, ці люди спеціально навчені, вони телефонують і повідомляють про смерть, потім підтримують, перенаправляють до інших служб, які допомагають з психологами.

«У нас сувора заборона повідомляти про загибель раніше за офіційні служби. Були випадки, коли я знав, але не міг нічого сказати. У мене був товариш, він познайомив мене з моєю дружиною – вона сестра його дружини. Коли він загинув, то я про це знав і не міг цього казати, це такі химерні емоції. А бувало й таке, що не медик, а звичайний солдат повідомив про загибель побратима. У нього не було доступу до медичної історії, але він сказав. Того чоловіка вже й “похоронили” у Фейсбуці, а він собі сидить навпроти мене. Також у нас є хлопець, думали, що він загинув, але він вижив і вийшов на зв’язок. От уявіть, якщо його товариш, який тримає зв’язок з родиною, дізнався, що він наче загинув, передав цю інформацію його родичам, а через декілька годин стає відомо, що той вижив. Так родичі й серцевий напад можуть отримати. Тоді навіть медики не знали його статус, попередньо вважався загиблим, але без підтвердження», – пояснює «Рекфус».

У госпіталі військовий опинився під кінець свого першого виїзду у кінці 2022 року. Він був у складі добровольчої групи, яка мала закривати зміну на кутовій незручній позиції посеред поля. Треба було по цьому полю перебігти з одного окопу в інший, а у ті дні ворог дуже сильно «накривав» цю локацію.

«Я почув вихід снаряду, зрозумів, що він летить сюди, бо вони цілий день сюди били, і побіг до окопної лінії. Десь 100 метрів треба було бігти, я ще в броні був, з рюкзаком зі зброєю зістрибнув в окоп і травмував спину й коліна – пошкодилися хрящі на колінах. Тому в 2023 році їх прооперували і сказали дбати про коліна, бо далі тільки імплантація колінного суглобу. У 2024-му був на реабілітації – стан колін погіршився, ходив на виїзд з ортезом для фіксації коліна, бо воно вилітало», – ділиться спогадами військовий.

Про зміни в собі і психологічну допомогу

«Рекфус» вирішив піти до психолога після того, як зрозумів, що почав зриватися на свою дружину. Він сприймає психолога як людину, що його підштовхне. Чоловік звик сам себе аналізувати – що він робить, як робить, навіщо і що робить не так. Коли «Рекфус» не може себе проаналізувати, то йде до психолога, який допомагає вийти на необхідний шлях.

«Для реального результату потрібно мати бажання це робити, бути готовим і хотіти побачити результат. Без цього можна не витрачати час. Якщо немає хоч чогось одного, то немає сенсу. Я опинився у ступорі після смерті близької людини, нічого не хотів в плані роботи. До речі, це був саме той етап, коли я перестав романтизувати це все. Я тоді попросив допомоги, заступник командира по роботі з особовим складом батальйону запропонував зустрітись з психологом, він мені тоді допоміг, і я з ним періодично спілкуюся й досі. Якщо говорити про емоційний стан, то цивільне життя і військове – це два різні світи. Там ти живеш по-іншому. На фронті від ракетних атак не так лячно, як вдома. Тут, коли сирена, то розуміння, що звідкись якась біда може влетіти в мене, набагато більше дратує, ніж там. Там – це твоє життя. Там постійно щось літає, вибухає, стріляє. Я це поділив на два стилі життя, мені так легше», – ділиться досвідом медик «Азову».

«Рекфус» каже, що коли приїжджає додому на довгий термін, то перші тижні після фронту йому буває тяжко сприймати багатьох цивільних і те, що відбувається у місті. Під час відпустки у ньому змінюються три стани – агресія, заперечення і прийняття. Перші дні – це агресія на все живе, що рухається, після наступає заперечення того, що взагалі відбувається у цивільному житті, і під кінець відпустки він починає сприймати все «нормально». Взимку у військового була довга відпустка – і лише останні дні він відчував себе добре.

«Зазвичай відпустка – два тижні, під час яких ти агресуєш, заперечуєш, і повертаєшся назад, не вирішивши це питання у місті. Але коли на короткий час приїжджаєш, то все одно насолоджуєшся тим, що ти вдома, з людьми, за якими засумував. Я, коли приїхав, перша емоція була – як круто повернутися додому і як класно, що твоє місто живе. О 7-й вечора у прифронтових містах ліхтарі майже всюди вимикаються, магазини не працюють», – додає військовий.

Родина та як реагують на ротації

Мати «Рекфуса» з сестрою якийсь час жили у Познані, де вона вийшла заміж, почала працювати, а сестра – вчитися у школі.

«Вони змогли пройти цей шлях: від людей, які тікали, до людей, які почали влаштовувати своє життя. З розумінням, що життя не зупиняється, і треба жити далі», – каже військовий.

Вперше за два роки родину «Рекфус» побачив лише у кінці 2024 року, коли приїхав до Києва у відпустку. Тоді ж познайомив їх і зі своєю дружиною.

«Під час війни відбувається як багато поганого, так і багато хорошого», – констатує «Рекфус».

Незважаючи на рідкі зустрічі, спілкування з рідними військовий підтримує постійно. З мамою переписується по декілька годин на тиждень. З батьком теж – пересилають одне одному меми та розпитують про справи по кілька разів на тиждень. Зідзвонюються раз на декілька тижнів та довго спілкуються. Тато зараз служить у Київській територіальній обороні, його перевели на посаду водія через проблеми зі здоров’ям. А ще вони зустрічаються кожен раз, коли «Рекфус» приїжджає до Києва. Бабусі військовий записує голосові або відеоповідомлення, і вона робить так само вранці і ввечері. А от з дружиною військовий підтримує спілкування 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Вона живе у Києві, тож з нею вони бачаться відносно часто.

«Рекфус» каже, що коли треба їхати на ротацію, то в сім’ї про це знають всі – дружина, батько, бабуся, мама та мати одного із загиблих побратимів, яка стала для військового другою мамою. Адже буває таке, що він може бути без зв’язку по 8-9 днів. Також дає контакти когось зі своїх напарників, але з інших точок, адже вони завжди знають ситуацію на всіх своїх позиціях.

«Я за те, щоб краще сказати, що поїхав. Бо виходить, що людина була на зв’язку, нічого не сказала і пропала на 9 днів. Та що завгодно можна собі придумати за цей час. Якщо щось станеться, то воно станеться, але буде гірше, якщо людина не знала. Людина думатиме, як так сталося, що він вчора був на кухні, а сьогодні – у лікарні. Ми не готові до того, що втрачаємо своїх друзів-побратимів, але ми це розуміємо та сприймаємо нормально настільки, наскільки це може бути нормальним. Нормальним для війни, для війська, але не для звичайної людини, особливо, коли йдуть близькі особи. Коли це відбувається взагалі неочікувано, то це набагато гірше, ніж коли людина хоча б розуміє, що військовий у зоні підвищеного ризику», – запевняє медик «Азову».

Після закінчення війни «Рекфус» мріє поїхати у гори, аби відпочити та відновитися, та з’їздити зі своєю дружиною в гості до мами та сестри.

Поділитися: