25.11.2024
Триває моніторинг мови ненависті
Павло Лоза ■ СТАТТІ ■ №42, 2024-10-20 Об’єднання українців у Польщі зараз реалізує проєкт «Моніторинг злочинів на ґрунті ненависті проти української громади в Польщі»....
Тетяна Данюченко ■ МІГРАНТИ ■ №15, 2022-04-10
Бровари – 100-тисячне місто під Києвом. Раніше треба було б пояснювати, що це щось типу Прушкова під Варшавою, але зараз цю назву, що видніє на усіх мапах російської агресії проти України, знає кожен. Розташовані на сході від української столиці Бровари уникнули тієї важкої долі, яка дісталася іншим передмістям з північного заходу – Бучі, Ірпеню, Гостомелю, але теж були неодноразово обстріляні, а Броварський район опинився під окупацією російських військ. Саме звідти втікала українка Майя Поліщук з двома дітьми Дариною та Іринкою. Зараз вона знайшла спокійне місце біля Варшави, працює, діти ходять в школу, але їхня єдина мрія – повернутися додому після перемоги України.
Початок війни
Чоловік Майї – Павло – вже брав участь у військових діях на Донбасі, тому 23 лютого, ще напередодні повномасштабного вторгнення росії, отримав наказ з’явитися у військкомат – країна перейшла на надзвичайний стан і збирала резерви. Коли під ранок 24 лютого Бровари почали обстрілювати, Павло одразу зібрався і пішов воювати. З того часу чоловіка Майя не бачила, тільки розмовляє з ним телефоном.
Сидіти у своїй квартирі на верхньому поверсі було страшно, від вибухів здригалися вікна, тож ховатися від спадаючих з неба ракет жінка з дітьми побігла у підвал будинку, але той був не придатний до перебування. Стоячих у розпачі на вулиці, їх забрала до себе сусідка з 1-го поверху. Там вони і провели перші дні війни. Одягнені, готові до усього, спали на підлозі в коридорі ще з кількома мешканцями квартири.
– Там навіть добре було, як в бункері, тихо, – згадує Майя. – Але потім колега з роботи мене покликала ховатися у село, каже, є дім, великий. І ми поїхали – на наших блокпостах хлопчики стоять, такі молоденькі, але страху у них в очах немає. Приїхали ми в село Бобрик – дійсно, дім великий, комфортний, але село розташоване ближче до лінії фронту, тож ми дуже добре чули вибухи. Було страшно. Ми тряслися і молилися. У чаті села писали страшні речі: що окупанти заходять в домівки, розстрілюють чоловіків, ґвалтують жінок. Ми дітей годували як останнього разу, бо невідомо, чи буде завтра. Мій чоловік наполягав: виїжджай з країни взагалі, а я не хотіла його покидати, відчувала, наче зраджую.
Подорож Україною
Через кілька днів росіяни майже впритул наблизилися до Бобрика і жінка таки вирішила тікати. Хазяїн будинку підвіз її до залізничної станції і вона сіла в поїзд.
– Коли їхали по Бобрику, вже бачили, що блокпости в селі пусті, всюди написано: міни, міни – від цього було дуже моторошно, – продовжує Майя. – Наш потяг був пустий, бо прямував з Києва через Заворичі (в бік росії – прим. авт.) і знову повертався назад. Я боялася, озиралась на кожного, хто заходив у вагон. Коли проїжджали Бровари, на пероні лежали покинуті рожеві дитячі наплічнички – як згадаю, серце стискається. Потяг йшов далі на центральний вокзал Київ-Пасажирський, але ми вийшли раніше на Дарниці.
Під час війни Укрзалізниця почала відправляти безкоштовні евакуаційні потяги на Західну Україну. На Дарницькому вокзалі в Києві було більше шансів сісти у вагон, ніж на центральному, але все одно зробити це виявилося нелегко.
– Ми стояли в переході і тут як почали бігти люди! – каже жінка. – Перед цим я подивилася в телефон, а там повітряна тривога, думала, нас бомблять і всі тікають, але виявилося, це просто на табло з’явився напис, що через годину приходить потяг на Львів. Нас понесло з усіма і далі ми вже чекали на пероні. Він був просто вщент забитий людьми, повз проходили пусті потяги, люди лаялися – здавалося, ми на Титаніку, де якісь човни йдуть пусті, а якісь переповнені. А як прийшов потяг, це взагалі був жах. Всі штовхалися, билися, кричали, хтось з собакою, хтось з візочком, хтось з дитиною. Одна жінка каже дитині: «Кричи!» – він як завів сирену. Намагалися пробитися і чоловіки, їх тероборона зі зброєю відкидала: мовляв, спершу жінки і діти. Хоча один такий дядько таки пробився, казав, що жінку проводжає і зараз вийде, а сам так і доїхав до Львова. Я вже потім дивилася на себе і дітей: усе тіло в синцях – але це нічого, бо комусь, кажуть, і руки в такій тісняві ламали. Коли ми від’їжджали, бачила, як залишаються наші захисники-чоловіки – дивилася на них з гордою печаллю. Аж потім бачу: діти, діти ще залишилися, не влізли, стоять на пероні, а ми поїхали…
Через день після того, як Майя покинула село Бобрик Броварського району, воно опинилося під бомбардуванням: зруйнована церква, кілька будинків. Сусідський дім, біля якого вони жили, – знищений.
Дорога до Варшави
В набитому вагоні, де сиділи, стояли, лежали – на сидіннях, на підлозі, навпочіпки – жінки, діти, собаки, було жарко і душно, хтось роздягався до білизни, комусь було погано і кликали лікаря. В туалеті теж їхали люди і розклали там свої речі. Воду знайшли у вагоні-ресторані, почали передавати бажаючим, але вона швидко скінчилася, тож Майя економила кожну краплинку. Так вони їхали довгі 12 годин.
– У Львові ми потрапили в суцільний хаос, намагалися знайти транспорт до Польщі, автобуси коштували більше 2 тисяч гривень, – розповідає жінка. – Аж нам чудом вдалося потрапити в одну чергу, де з нас взяли значно менше. Доїхали до Кракова, на кордоні стояли годин 11 – поруч безкінечно повільно просувалася юрба людей на піший перехід, черга розтягнулася кілометри на півтора. Бідні, вони мерзли на нічному холоді та пронизливому вітрі, діти плакали.
У Кракові вже було спокійніше, волонтери на вокзалі допомогли Майї взяти безкоштовний квиток на потяг до Варшави, напоїли чаєм та гарячим супом. До столиці вона доїхала вже спокійно.
«Люди, вони і ведуть себе по-людськи»
Спершу Майя з дітьми оселилася у польської родини під Варшавою. Їх тут зустріли дуже тепло та гостинно, допомогли взяти сім-карти та звозили в центр підтримки утікачів від війни за потрібними речами. Подарували дітям велосипед та ролики. Побачивши, що дочка Майї Даша – прихильниця групи Nirvanа, хазяїн будинку подарував їй книжку, присвячену цьому рок-гурту. А на 8 березня українка з дітьми отримала квіти та цукерки.
Через якийсь час жінка змогла перебратися до знайомих, які переїхали з України до Польщі кілька років тому. Почала шукати роботу і житло, але це було непросто, бо Варшава в той час вже була переповнена утікачами від війни. Проте за допомоги українців з нашої громади вже за кілька днів змогла орендувати помешкання під столицею. Їй допомогли знайти роботу та оформити всі потрібні документи.
– Мене зустріли тут як рідну, і поляки, і українці, – каже Майя. – Допомогли з речами, постіллю, їжею, все показали і розказали. В мене просто сльози на очах. Здавалося б, хто ми для них? Їм же держава нічого не відшкодовує за всі ті речі. А вони все приносять і приносять, кажуть: не соромся, бери – подарували парфуми, міксер, праску, велосипеди. Люди, вони і ведуть себе по-людськи. Ми оселилися в гарному місці, молодша Іринка вже ходить до школи, старша Даринка до ліцею. До речі, зустріла там дівчинку зі своєї школи з Броварів, треба ж таке. Діти освоїлися, я працюю у швейному цеху, вчимо польську – але всі ми хочемо додому, до нашої квартири, до нашого тата. Сподіваємося, що все це потриває недовго і ми зможемо якнайскоріше повернутися в Україну. Візьмемо білети назад у той же день, як дізнаємося, що війна скінчилася.
25.11.2024
Павло Лоза ■ СТАТТІ ■ №42, 2024-10-20 Об’єднання українців у Польщі зараз реалізує проєкт «Моніторинг злочинів на ґрунті ненависті проти української громади в Польщі»....
13.11.2024
Ольга Попович ■ СТАТТІ ■ №43, 2024-10-27 Великою мірою загострення, які виникають у польсько-українських відносинах під час дискусій про минуле, пов’язані з політизацією історії,...
07.10.2024
ГУ ОУП ■ ГРОМАДА ■ №42, 2024-10-20 Заява Головної управи Об’єднання українців у Польщі щодо пошукових робіт, ексгумацій і впорядкування місць пам’яті польсько-українського конфлікту...
03.10.2024
Іван Мазурський ■ ПОДІЇ ■ №30, 2024-07-28 Зі студійним візитом в Ольштині, Ґурові-Ілавецькому, на Підляшші й Примор’ї 19-21 червня побували парламентарі, самоврядники та журналісти...