«Мені страшно думати, що кожна машина може бути останньою»: як українці відкладають всі справи і йдуть волонтерити

Валерія Гуржий ■ ВОЛОНТЕРИ ■ №13, 2022-03-27

Немає нічого страшнішого за війну – вона приносить горе, страждання, біль та страх. Але всупереч цим тяжким почуттям війна об’єднала українців, як ніколи раніше. Люди абсолютно різних професій та стилів життя підписують контракти із ЗСУ, територіальною обороною, або йдуть волонтерити.

«Я досить давно морально готувався до цієї війни»

Євген Ноженко, який у мирний час керував продакшен-студією зі створення реклами, розповів, що його завжди непокоїла доля України. 

«30 років незалежності мене постійно дратувало те, що нас вважають другосортною країною навіть наші сусіди. Я досить давно морально готувався до цієї війни. Було очевидно, що як тільки ми захочемо це виправити і вийти з політичного впливу РФ, Путін завдасть удару. Зрозуміло, що бути готовим у теорії і почути перші вибухи – це різні речі. Але все ж таки мені було простіше, ніж тим, хто не стежив за політикою і був у абсолютному шоці від того, що відбувається. А тому я вважав своїм обов’язком захистити оточення від паніки, і вже у перший день зробив невеликий інформ-ресурс для своїх знайомих, щоби вони могли отримувати правдиву інформацію і ми мали змогу обговорювати події, допомагати одне одному», – каже чоловік.

За словами волонтера, на той момент це була єдина його мета.

«Але так склалося, що друзі почали підключати своїх знайомих, а ті – своїх. У нас стали формуватися різні групи, які або потребували допомоги, або були готові цю допомогу надати. Уже десь на 5-й день повномасштабної війни мені стало писати все більше незнайомців, яким мене рекомендували як людину, яка здатна допомогти. Я взяв за правило, що я нікому не відмовлятиму: або підтримаю сам, або перенаправлю на тих, хто може це зробити. Так у нас почали формуватися цілі волонтерські ланцюжки», – зауважує Євген.

До війни чоловік уже мав досвід волонтерства – вони з друзями іноді збирали гроші дитячим будинкам або для своїх знайомих. 

«Оскільки ми працювали не тільки на українському ринку, а і з західними брендами, найпростішим і найбільш прагматичним рішенням було би переїхати на час дії воєнного стану в одну із сусідніх країн – наприклад, у ту ж Польщу, і перебудувати роботу там. Це питання стояло на порядку денному, але я вирішив залишитися в Україні і сконцентруватися на допомозі людям, яким вона зараз потрібна більше, ніж мені. Чесно кажучи, минуло лише два тижні, але я не впевнений, що повернуся до старої діяльності у мирний час, тому що розумію: навіть якщо війна закінчиться у найближчому майбутньому (у чому я поки що сумніваюся), далі потрібно буде докласти багато зусиль для відновлення країни. І потреба у сильних громадських інституціях лише зростатиме», – наголошує волонтер.

Євген

Вони з командою займаються організацією гуманітарної допомоги: це продовольство, медикаменти, засоби захисту для наших воїнів.

«По суті, будь-який запит, який надходить від бійців, я намагаюся по можливості задовольнити. Останнім часом дедалі більше пишуть представники іноземних організацій, які просять допомогти з логістикою до України або координацією. 

Другий великий блок – евакуація. Тут у деяких питаннях ми просунулися навіть далі. Нам вдалося домовитися з кількома клініками в Німеччині, які готові прийняти тяжкохворих дітей з України. Для деяких із них поточна ситуація стала шансом всього життя, оскільки вони змогли отримати дороге лікування, на яке їхні сім’ї не мають коштів. 

Іноді ж це просто інформування. Оскільки я багато стежу за новинами і спілкуюся з різними людьми, мені вдається краще відокремлювати правдиву інформацію від фейків і допомагати людям розібратися у тому, що відбувається. Підтримка потрібна всім без винятку, тому переважна більшість людей вдячна нам», – каже волонтер.

Євген говорить, що бувають й дуже несподівані ситуації.

«Як я вже сказав, ми з іншими волонтерами допомагаємо хворим дітям та їхнім сім’ям із лікуванням у Німеччині. Продзвонюємо клініки, спілкуємося з батьками. Уявіть реакцію деяких людей, коли їм телефонують із незнайомого номера невідомі люди і кажуть, що можуть допомогти їхній дитині з лікуванням, яке коштує великі гроші. Дехто спершу думає, що це якась афера. Зіткнувшись із такою реакцією, ми стали просити у клінік офіційні підтвердження, щоб у батьків була можливість побачити документ зі свідченням того, що на них чекають. Це також спочатку викликало деякі складнощі. На жаль, окремі батьки так і не наважуються на переїзд, їхні страхи перемагають. Але коли перша група сімей дісталася лікарень і усвідомила, що все це реальність, на нас посипалися подяки», – розповідає чоловік.

Він каже, що з військовими натомість стає дедалі простіше. Вони не знають страху, а тому все відбувається оперативно, без сумнівів.

«Ми потрапили під бомбардування у Києві в перші дні війни, але все обійшлося. Також уламок снаряда влучив у склад заводу, який належить моїм родичам. Інших таких випадків особисто я не мав, але були ситуації у наших друзів. Загалом, я з упевненістю можу сказати, що напрямки від західної частини України до контрольно-пропускних пунктів, близьких до найближчих гарячих точок, надійно захищені. А далі від КПП, звичайно ж, бажано військовий супровід, якщо хтось везе великі вантажі. Але з кожним новим надходженням у нас дедалі краще вдається вибудовувати маршрути та взаємодіяти з нашими бійцями», – пояснює Євген.

Окрім цього, чоловік записався у добровольці. 

«Мені у військкоматі сказали, що зараз охочих приєднатися до армії набагато більше, ніж потрібно для стримування окупанта. А тому я поки що точно перебуваю на своєму місці. Є ймовірність, що доведеться брати зброю та йти допомагати нашим воїнам. Це головна причина, яка може змусити мене відмовитися від волонтерської діяльності у воєнний час. На цей випадок я хочу налагодити таку комунікацію серед волонтерів, аби, якщо мені доведеться йти воювати, тут усе працювало без моєї особистої участі. Для цього, наприклад, ми з ІТ-командою із США та України паралельно робимо проєкт, який дозволить автоматизувати більшу частину запитів та створити волонтерський хаб у вигляді мобільного додатка. Там багато завдань і нюансів, тому зараз складно анонсувати, коли саме він з’явиться, але дуже хотілося би присвятити йому окрему історію. Ініціатива має дуже символічну назву: «Нова Мрія». Ми віримо в те, що наш великий літак «Мрія» стане для України не втратою, а символом відродження великої держави. А наш волонтерський рух перетвориться на потужну громадську організацію, яка докладе максимум зусиль не лише до перемоги, у якій ми не маємо сумнівів, а й до подальшого відновлення нашої юної, але великої країни», – підсумовує Євген.

Намагаємося закривати всі потреби

Наталія народилася та виросла у Маріуполі, навчалася у Харкові і близько трьох років живе у Києві, де працювала журналісткою у різних виданнях та на телебаченні. Із перших днів війни вона разом з родиною переїхала на Хмельниччину, де одразу почала займатися волонтерством.

Наталія

«У регіоні є багато можливостей: закуповувати якісь товари, відшивати одяг тощо. Бажання допомогти у мене було пов’язане з тим, що мій наречений вступив до територіальної оборони, і я на власній шкурі зрозуміла, як хлопцям непросто і яка підтримка їм потрібна. Чим більше я заглядала у волонтерські групи, тим більше бачила, що потреба є буквально в усьому. Ніхто не був готовий до того, що з’явиться так багато людей, які захочуть боронити Батьківщину. Для них знайшлася гвинтівки чи щось на кшталт того, але з одягом, амуніцією, продовольством усе набагато складніше, тому ми вирішили доєднатися, як можемо. У нас є дві машини, також нам допомогли із невеличким складом. Ну і, звичайно, люди, які допомагають матеріально – ми дуже вдячні їм за це», – каже Наталія.

Дівчина розповідає, що ніколи раніше не волонтерила, лише грошима допомагала різноманітним фондам та вела доволі світське життя.

«У мирний час я була журналісткою, редакторкою, стала шеф-редакторкою на соціальному телепроєкті. Працювала на телебаченні, поки була потреба у такому контенті; тоді ми також виконували важливу роботу з різними соціальними групами, вирішували їхні питання: проблеми у сім’ї, насильство, допомагали з операціями. Зараз усе почалося з того, що ми поїхали на місцевий ринок і намагалися зрозуміти, хто і що може дати нам безоплатно. Ми отримали два мішки капусти. Згодом зрозуміли, що можемо окремо щось купувати, щось – отримувати, переспрямовувати гуманітарну допомогу із західних регіонів», – додає Наталія.

Коли вдалося «прилаштувати» протитанкових їжаків, команда зрозуміла, що здатна вплинути на ситуацію.

«Це була наша одна з перших місій, якою ми пишаємося. Чоловік шукав, як довезти їх до пункту призначення. Вдалося налагодити логістику. Потім ми вже почали займатися закупівлями: спочатку це були продукти для ресторанів, що залишаються у столиці, щоб нагодувати бійців ЗСУ та тероборони. Потім ми зрозуміли, що діяльність треба розширювати, і зайнялися формою, термобілизною, спальними мішками, каріматами – усім тим, що тут можна дістати», – каже волонтерка.

Наталія зауважує, що це було досить непросто для людини, яка раніше не волонтерила та не є місцевим жителем. 

«На Хмельниччині спочатку відреагували з недовірою, бо люди нові, незрозуміло, хто і чого хоче. Все-таки кожен регіон прагне потурбуватися про себе, про своїх хлопців, а тут хтось хоче щось возити на Київ. Мені здається, зараз це питання уже більш-менш вирішене, тому що про нас говорять наші справи, а також люди, які отримали те, на що чекали та розраховували. Тож із цим проблем більше не виникає. Цивільні та військові до допомоги ставляться позитивно. Найбільші складнощі викликають логістичні питання: приміром, якщо вантаж уже в самому Києві – як його розвести по районах»,  – пояснює дівчина.

Вона разом із родиною допомагає сім’ям отримати продукти, дитячі товари, одяг, взуття, посуд.

«Щось самі купуємо, щось збираємо, десь просто виконуємо роль трансфера – намагаємося закривати будь-які потреби. Страшно буває кожного дня, як і всім, але найбільше я боюся, коли відправляємо машину: чекаєш, доїде чи не доїде. Особисто мені моторошно думати, що кожна машина може бути останньою, але я себе заспокоюю. Кажу собі, що ситуація контрольована і все буде, поки є сили і добрі люди, які будуть допомагати словом, репостом, копійкою», – підсумовує Наталія.

Поділитися:

Категорії : Статті, Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*