«Мені зараз у Києві здається неприродним, що всі будинки цілі»: Маріупольська графіка Даніїла Немировського

Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №38, 2022-09-18

«Заклеюю вікна малярним скотчем. У мікрорайоні немає електроенергії. Над головою в небі пролітає ракета. Десь на вулиці чутно черги з автоматичної зброї. Міняю тисячу гривень двома купюрами на 10 банкнот. Це майже всі гроші, що в мене лишаються. Вікна нашого будинку виходять у поле, тому я сильно переймаюсь через полум’я свічі, що здалеку може виглядати як маячок коригування, але нічого вдіяти не можу. Чутно обстріл, але, оскільки немає військового досвіду, не можу зрозуміти, звідки й куди. Спускаюсь у погреб, в якому, на щастя, немає вологи. Від холоду рятують кожух і дві куртки. Мені дуже незручно. Бабуся каже, що я захворію туберкульозом, якщо буду сидіти в глибині. Неможливо заснути. Від темряви починаються яскраві кольорові галюцинації. Я починаю втрачати зв’язок із оточенням, тому намагаюся зосередитись на тому, де я і чому тут опинився. Від того, що не можу заснути, починаю рахувати звуки пуску і кількість прильотів снарядів. За ніч таких залпів вийшло близько 70 з обох сторін». 

Це – уривок з аудіо, яке є частиною проєкту Даніїла Немировського «Маріупольські записи». Окрім звукової доріжки, проєкт включає в себе серію графічних робіт Даніїла про життя в Маріуполі в перші тижні російської облоги і був представлений в межах групової експозиції «Щоденники. Колективна виставка мистецтва воєнного часу», котра проходить у київській Dymchuk Gallery.

Даніїл Немировський народився 14 травня 1993 року в Маріуполі. Син художниці Юлії Немировської. В 2017 р. закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури у Києві. З 2019-го працює викладачем Коледжу мистецтв та дизайну Київського університету технологій та дизайну.

Немировський на сьогодні – один з найцікавіших українських графіків. Його відома довоєнна серія має назву «Поза межами любові», що є дослівним перекладом давньогрецького слова «парафілія»: це стан еротичного збудження й задоволення унаслідок фантазій. Іронія, Ерос і Танатос є сталими мотивами робіт художника.

Графіка Немировського, намальована в Маріуполі після 24 лютого в поєднанні з фонограмою спогадів виживання  в оточеному місті – потужне мистецьке свідчення про війну.

Ми поговорили на відкритті виставки в  Dymchuk Gallery. 

– Даніїле, наскільки я розумію, у вас мати – художниця…

– Ба більше, мої батько, брат і дідусь – так само художники. 

– Виходить, ремесло ви успадкували? 

– Коли мені було 2,5 роки, я, звісно, не аналізував, в якій родині народився. Під рукою мав багато паперу, акварельних фарб, кулькових ручок і просто малював. Ми приїздили в майстерні до знайомих у Харків. Тож я відчував цю атмосферу. 

– Ви одразу зосередилися на графіці?

– Коли я вчився, то малював на полотні. Але графіка, особливо така, як у мене – на аркушах А4, офісний папір, олійна ручка – дуже зручний, необтяжливий формат, дозволяє швидко реагувати на події. Я зробив багато таких аркушів, а живописом зараз активно не займаюся. 

– Я помітив, що у вас важливий мотив – це спорт. Ви малюєте футбольний матч, біатлон, гру в три руки в теніс…

– (сміється) Один час мені були цікаві колективні практики, сама ситуація, коли група людей збирається, домовляється про правила, але правила несерйозні, бо діють лише на полі 20 на 30 метрів, і під це вибудовується ціла інфраструктура. Ну, це трохи жарт. Про футбол, про теніс. Я просто додавав ірраціональний елемент, уносив нові правила. 

– Гротеск і іронія здаються вашими сталими мотивами.

– Мені подобається якісь речі гіпертрофовувати, трохи спотворювати, але залишаючись у межах упізнаваності.  

– У яку мить ви розумієте, що робота готова?

– Коли там не залишається вільного місця, яке ще може бути заповненим. І коли немає нічого зайвого. Як тільки воно починає з’являтись – розумію, що пора зупинитись. Зазвичай графіку я малюю без попередніх ескізів і з якоїсь центральної точки. Якщо там є людина, то починаю з її очей, а далі довкола цієї людини вибудовую світ. 

– Як для вас почалася війна?

– На початку було нагнітання настроїв, що треба тікати, тривожні валізки збирати. Друзі казали, що росія точно штурмуватиме Маріуполь. Але в місті лишалися мої дідусь і бабуся, я не міг просто взяти й поїхати. Вони свій будинок ні за що б не полишили. Тож 24 лютого я був там, а виїхав тільки 23 березня. 

Ескалація йшла поступово до 3 березня. Я дожив майже до кульмінації тих жахів. Вуличні бої точилися вже в 23 мікрорайоні, на околицях. В Маріуполя були гарні оборонці, вони б тримали оборону й далі, але в них банально закінчилися боєприпаси. Якби я залишився в місті, то міг би опинитися в тому ж таки драмтеатрі. Способів і можливостей померти було дуже багато. Коли я ходив по воду – за день до того в криницю влучив снаряд, розірвало 2 людей. Не було безпечних місць. Ми ночували, правда, в заводському бомбосховищі біля прохідних комбінату Ілліча. Але коли ти шукаєш дрова, готуєш їсти, ідеш по воду або щось таке – там і прильоти поруч, якісь парашутні бомби. Ще голод. Адже блокада  тривала понад місяць і гуманітарна допомога в українські райони не надходила. Всю їжу зі складів розграбували. Я ходив з української сторони пішки на бік ДНР, інакше ніяк. Це було неприємно. В мене на очах з держустанов знімали українські таблички. Такий повзучий кордон і ти не можеш нічого вдіяти. 

– Що було найстрашнішим? Що допомагало побороти страх?

– Найстрашнішою була невизначеність. День тривав довго. Один день за рік. Ми чекали на щось, але це «щось» не відбувалося. 

Насправді настрій не особливо залежав від обстрілів. Міг бути гарним, бо гарна погода, або поганим, бо ти не з тієї ноги встав. А решта жахів… От мені зараз у Києві інколи здається неприродним, що всі будинки цілі, на дорозі вирв немає, їжа є, картки діють, аптеки працюють, пожежні приїздять, коли до них дзвонять. Коли я був у діда й баби, снаряд влучив у сусідній будинок і він усю ніч горів. Я чекав, що, можливо, приїде хтось погасити. В комендантську годину на вулицю виходити не можна, телефони не працюють. Лишається сидіти дивитись, аби полум’я не перекинулось. А якщо перекинеться – все одно нічого не вдієш, тільки дивитимешся, як твій будинок догорає. Тому з тим стресом ніяк не міг упоратись. Жив від потреби до потреби.

– То що трапилось з  вашими дідусем і бабусею? 

– Бабуся навідріз відмовилася покидати будинок, навіть коли я в центр пропонував переїхати. Я був у них востаннє, коли йшов інтенсивний обстріл, і вони не розуміли, що стріляють не просто десь, а по нашій вулиці безпосередньо. Так ми й розминулися. Я сидів у бомбосховищі, вони в тому будинку. Потім я дізнався, що якесь російське угруповання заходило з півночі через будинок дідуся. Тож район постійно обстрілювався. Бабусю військові вивезли до лікарні, бо її поранило осколком. А потім лікарню розстріляла артилерія. Вона там і померла. А дід, думаю, помер від переохолодження, коли там відімкнули опалення. Він старий, 1933 року народження. Їхній будинок згорів. Сусідка через 2 місяці дзвонила і сказала, що лишився тільки димар. Тому отак.

– Як ви зрештою вибрались?

– Не було інтернету, але в окремих точках можна було відправляти й отримувати смс. Сусідка дізналася, що існують зелені коридори. І ми вирішили, коли закінчилася їжа і стало небезпечно ходити по воду, йти пішки до автобусів. Перейшли на окуповану частину, сіли на автобус, що довіз нас до селища Володарське. Через кілька діб поїхали далі до Бердянська на таксі. Їхали через російські блокпости, у нас дивилися татуювання. Вже в Бердянську був український зв’язок, і мені прийшла смс – звідки відправляються автобуси до Запоріжжя. 

– Пережите все ще впливає на вас?

– Тривалий час я збирався піти до психолога, аби проговорити з ним цю травму, але зробив це зрештою з моїми друзями. Правда, інколи буває щось схоже на флешбеки, тригер якийсь спрацьовує. Ти виходиш на вулицю, дивишся на будинок і думаєш: «А чому він такий цілий?» Ти бачив так багато розбомблених будинків, що це вже не те щоб сприймається як норма, але вже знаєш, що може бути й так. Або згадуєш такі дрібнички  – коли пельмені злиплись і ви руками відривали шматки з загальної маси і формували ці грудки і кидали в суп… В самому факті, що злиплися пельмені, нема нічого поганого, але потім згадуєш, що таке було в будинку, якого вже нема, і це може привести до смутку.  

– Ваші роботи про Маріуполь – це все реальні сюжети?

– Малюнки на виставці – ілюстрації до мого щоденника, де я намагався розписати по днях, що зі мною відбувалося. Я спочатку начитав його на аудіо, а потім вирішив проілюструвати, бо там дуже цікаві образи. Наприклад, почалася війна, місто бомбардували, і я опинився на Іллічівському ринку у ганделику, де досі працював музичний автомат. І це такий сюр, прямо кіно. Грає музика, мигтять вогники. Потім вимкнули, але сам факт! 

Або на твоїх очах місцеві мешканці штурмують і розграбовують магазин. У американських зомбі-горорах ти багато разів це бачив, а тут – реальність. Або йду до діда з бабою і бачу розбомблене поле у воронках. Інколи це намальовано з мого погляду, інколи згори, інколи це моделювання ситуації, як вона могла б виглядати, якби я був у іншій точці. Дуже важливо було все передати й привернути увагу, бо то унікальне положення в певному сенсі, адже жодне українське місто не було в облозі стільки часу. 

– Що ви перше зробите, коли повернетесь до Маріуполя? 

– Окрім того, що там дуже сильно зруйнований історичний центр, зараз окупанти активно зносять будинки. А оскільки там зруйновано 90%, є велика вірогідність, що через певний час не буде куди повертатися.

– Тоді про найближче майбутнє. Що ви плануєте робити зараз?

– Я ще працюю з темою Маріуполя, думаю, як її розвивати. Є замовлення на ілюстрації книги про Маріуполь. А так великих планів нема. Я зараз на роздоріжжі. 

– Чому?

– Бо невідомо, яка авдиторія в мого мистецтва. Графіку про війну я просто не міг не зробити. А зазвичай моя тема – сучасний Київ, якісь умовні гіпстери, тусівки, дозвілля. Я можу повернутися до неї і вона може виглядати майже так само, але для кого це? Можна сказати, що мені 29 років і скоро в мене буде криза середнього віку. Тому багато процесів накладаються один на одний. І як це розділити – важко сказати. 

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*