Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ 2010-09-02
КОМЕНТАР
Цьогорічне відзначення у Польщі 90-річчя війни з більшовиками радше не позначиться в історії вшануванням на високому рівні українського партнера у цій боротьбі. Чомусь так уже склалося, що коли можна говорити про наші спільні подвиги, то публічно- медійний простір над Віслою закритий для таких повідомлень, небувало широко відкривається він тоді, коли граючись складним і болісним минулим, можна “добити” Волинню і “українцем-бандерівцем”. На жаль, це явище важко зупинити, бо існують середовища, зокрема політичні, які на такій позиції базують своє функціонування.
Якщо ж говорити про самі урочистості, то вони в першу чергу запам’ятаються як фестиваль ненависті, організований групою фанатиків, для яких немає нічого більше, крім своєї правди чи кривди. Отож, у середині серпня в місцевості Оссів мала бути освячена могила, у якій спочили солдати Червоної армії, що 90 років тому наступали на Варшаву і планували нести комунізм далі в Європу. Для більшості мешканців Оссова, які в місці спочинку завжди ставили якусь лампадку, зрозумілим є, що це вже історія, а шана належить усім померлим – також колишнім ворогам. Цього, однак, не розуміють польські фанатики, які блокували це освячення, осквернили нагробні плити, намалювавши фарбою червоні більшовицькі зірки, а тепер домагаються ліквідувати, зокрема, “православний хрест”, пропонуючи “нападникам з 1920 р. підготувати скромні бетонні могили” (слова з листа протесту комбатантів до прем’єра Дональда Туска).
А чи могло б бути по-іншому? Так – і показує це свіжий приклад із Західної України. Там у серпні 1920 р. поблизу місцевості Задвір’я батальйон під командуванням капітана Болеслава Зайончковського (сформований переважно із львівських студентів та молоді, де, окрім поляків, були також українці та євреї) воював з більшовицькою армією Будьонного. Батальйон оточили більшовики, що значно переважали силою, але молодь боролася до останнього набою. За остаточними підрахунками, під Задвір’ям полягли 318 молодих львів’ян, однак ця пожертва не була марною, бо таким чином на два дні призупинено наступ більшовиків на Львів – саме в той час, коли тривали вирішальні бої під Варшавою. А в серпні цього року польські та українські делеґації спільно взяли участь у відзначенні тих подій. До Задвір’я прибули, зокрема, перший заступник голови Львівської ОДА Мирон Янків, віце-маршалок польського Сейму Марек Кухцинський, секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджей Кунерт, представники Генерального консульства Польщі у Львові та інші. М. Янків відзначив тоді, що бій під Задвір’ям був важливою історичною подією, яку можна порівняти з боєм українців під Крутами: “Такі битви стали фундаментом боротьби за незалежність України, Польщі”, – говорив М. Янків, наголошуючи на тому, що історія не повинна ділити, а через вшанування пам’яті загиблих також можна будувати майбутнє. Наголос на право пам’ятати ставив також М. Кухцинський. На ці відзначення, як подають ЗМІ, вибралися також велосипедним рейдом поляки з околиць Перемишля. Для порталу nowiny24.pl голова місцевого Польського туристично-краєзнавчого товариства говорив, зокрема, що “вони їдуть віддати честь героям, які 90 років тому загинули, захищаючи Польщу”. Можна мати обґрунтовані сумніви, що усі віддавали тоді життя саме за Польщу, але не про це йдеться – і навіть не про те, що українці не скористалися нагодою блокувати та бойкотувати меморіальний велосипедний рейд, як це колись зробили польські сусіди. 90-річчя боїв з більшовиками – це для українців також пам’ять про союз Петлюри й Пілсудського, який дозволив Польщі, зокрема, утримати незалежність, а Україні не допоміг її збудувати – що найболючіше, мабуть, відчували тоді інтерновані в польських таборах воїни УНР.
Однак сьогодні важливо, що українці, на відміну від заколотників, які організували протести в Оссові, показали, що пам’ять про жертви – універсальна, а право на їхнє чесне вшанування мають усі. Шкода, що між Оссовом та Задвір’ям не можна поставити знаку рівності.
“Наше слово” №36, 5 вересня 2010 року{moscomment}
