Наталя Кравчук ■ РЕПОРТАЖ ■ 2011-09-15
{mosimage}
Цьогорічні Європейські дні добросусідства відбувалися вже увосьме: завітали вони до нових місць прикордоння.
У Лісках і біля прикордонного знаку 702 у Корчмині та Стаївці відбулися святкування, молебні на могилах жертв 40-х рр., а також зустріч на кордоні й екуменічна літургія. А всі ці врочистості, метою яких є будівництво мостів приязні між польським та українським народами, здійснилися завдяки Фондові духовної культури прикордоння з Люблина, який очолює о. Стефан Батрух. То саме священик став великим натхненником релігійно -громадських справ – і задля ідеї максимального відкриття польсько-українського кордону гуртує організації, місцеву владу та молодь.
Усі моління й заходи проводяться для доброго сусідства звичайних людей, яких ділить тільки прикордонна полоса заораного поля… І дроти.
Ліски – крик історії
“Повертайтеся, не забудьте про нас”, – внутрішній голос підказував не одному українцеві 27 серпня податися до Лісків на Грубешівщину.
Отець С. Батрух, відправляючи богослужіння з о. Тарасом зі Львова, переконливо стверджував, що не в одного з нас роками роїлися думки про повертання в рідні місця: “Але дуже часто нас паралізував страх, що треба надто ризикувати, подолати перешкоди. Це зрозуміле, бо багато з нас пережило лихоліття, але страх нічого нам не зробить. Він зародився в нашій уяві і нищить, зневолює нас. Не можемо бути рабами страху”, – сказав о. Стефан.
Поруч із церквою – братська могила. – Це 123 мирних селян, яких замордувало підпілля “Басая”, – поринає у спомини ліщанин Теодор Іванойко з Перемишля. – Отець Мирослав Ріпецький звелів їх тут похоронити, а тодішня влада дозволила на надгробній плиті написати, що тут трагічно загинуло 86 осіб: без окреслення національності.
І досі так залишилося. Місце їхнього спочинку оточили прочани, щоб спільно зі священиками відправити панахиду за жертви воєнного лихоліття і просити для них у Бога вічної пам’яті.
Символ ідентичності
Чергове місце прибулих на святкування до Лісків – це могила о. М. Ріпецького і його дружини Євгенії. – Повернутися у Ліски – це був їхній заповіт. Повернутися, щоб інші не забули про це місце. Сьогодні їхня могила є для нас символом послідовності, вірності, відваги, мужності і жертовності, – наголошував отець Батрух. Не було б Хшанова, перших хрещень, вінчань на виселенні, якби не подружжя Ріпецьких. Багато з нас не зберегло б рідної віри і мови без них, тому пам’ять про їхні діяння повинна існувати, а стежка до могили з новим пам’ятником – ніколи не заростати.
Білостік – місце геройства
За кілька кілометрів від Лісків, у долинці під лісом, спочивають 42 воїни УПА. Люди не забували ані про поховання вбитих, ані їхніх прізвищ.
– Був морозний день 26 лютого 1946 року, – згадує тодішня санітарка Анна Мартинюк. – Від самого ранку війська НКВС оточили Ліски, де квартирували повстанці з двома командирами. Для захисту людей і села від спалення хлопці відійшли до невеликого лісочка. Він був голий, а під ногами лежав сніг. Увесь день тривав бій, хлопці до останніх сил боронилися. Під вечір бій затих. Люди сіли на фірманки і поїхали туди. Я з подругою Олею теж поїхала, сподіваючись, що хтось потребуватиме нашої допомоги. Проте ми побачили страшну картину: лежали розірвані й покалічені мертві тіла. Сніг червонів від крові і ворожих кроків. Люди з навколишніх сіл у розпачі розпізнавали своїх синів, чоловіків… Серед убитих – два мої сусіди з Мицева: Івась Думка (гімназист) та Андрій Назар. Цієї страшної ночі прибіг Івасів батько. Він з лісу на руках приніс свого сина до могили, яку вже люди копали, і голосно розпачав: “Сину мій, надіє моя!”
На місці поховання (близько цілющого джерельця і відпустового майдану, де колись стояли дві церкви, де давно тому косарям об’явилася Матір Божа), о. М. Ріпецький відслужив панахиду і запечатав гріб. А. Мартинюк десятиліттями виношувала в собі жахливу картину і 1990 р. відвідала це місце. Вона задумала встановити тут пам’ятний знак. Від того часу щороку приїжджали сюди близькі убитих, знайомі та друзі, споріднені духом визвольної боротьби. Привезли хрест і список убитих, уквітчали могилу. Потім чиясь злобна рука понищила все. Але люди, за традицією, кожної десятої п’ятниці після великодня, коли відбувався тут празник, приїжджали і віддавали честь воїнам УПА.
Тепер, завдяки старанням голови Спілки українських політв’язнів Йосипа Мици та інших членів організації, тут встановлено монумент – потужний камінь з викарбуваними прізвищами героїв. – На півночі, за сотні кілометрів звідси, ми знайшли цей камінь, а син повстанця, Андрій Фешак з Венґожева зробив з нього пам’ятник, – розповідав Й. Мица.
Врочистість освячення пам’ятника мала велику єднальну силу тих, що доклалися до цієї події: одні її ініціюва ли, другі знайшли камінь, треті зробили проект й оформили, а ще інші – привезли пам’ятник в білостоцьку долинку.
“Вічная пам’ять усім молодим хлопцям, які тут спочивають, бо віддали життя за волю України”, – в такому дусі говорили Йосип Мица, голова Об’єднання депортованих українців Володимир Середа, представник Львівської обласної ради Святослав Шеремета, голова Львівського товариства “Холмщина” Іван Банащук, Олесь Гуменюк від Львівського братства УПА й інші.
Делеґації до підніжжя пам’ятника складали синьо -жовті вінки від згаданих організацій та Спілки репресованих з Перемишля. Люди, які втратили тут братів, принесли китиці червоної калини.
– Прийде такий час, що цих хлопців ушанують салютами, – з надією сказав С. Шеремета, колишній багаторічний секретар української Державної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій.
Корчмин – Стаївка: двоє легенів зближення
Недільний ранок 28 серпня повів гостей до корчминської церкви, щоб звідти гуртом з іконою Матері Божої податися на кордон. Це й сталося після молебню в храмі, де о. Стефан освятив ікону роботи відомого художника Петра Гуменюка зі Львова, яку подарувала Ганна Леськів- Кіт з Канади. У поході йшли представники ґмінної і місцевої влади, священики, монахині та колишні й теперішні жителі тих околиць. На відкритій смузі кордону з належним привітанням хлібом -сіллю та церковними і національними прапорами чекали українські делеґації – представники сокальської і белзької влади, депутати і духовні особи. Спільну літургію відслужили священики з України і Польщі.
Слова о. Стефана вселяли надію, що стіна-кордон, який розділяє два народи, буде знищена. Вона залишиться тільки лінією для розмежування земель двох держав. Усе залежить від бажання суспільства зустрічатися та робити спільні заходи. Доказом може бути серпнева подія – проща з Белза до Ченстохови, що переходила через Стаївку-Корчмин.
У Стаївці всі черпали воду з цілющого джерельця, яке роками засипали, нищили фіґуру Матері Божої над ним.
Серця прочан скріплювали патріотичні слова священиків, молитви і декларації представників влади, а також концерти польських та українських гуртів. Охочим відвідати Белз уперше запропоновано кількагодинну екскурсію по відновленому місті, чим скористалася частина присутніх.
Україна манила студента
Українська сім’я з півночі Польщі приїхала до Корчмина вже в суботу і вибралася на навколишні поля, щоб дорослим дітям показати рідні місця. Син, студент східного слов’янознавства, – певно, необачно, – вступив на заорану кордонну полосу. Прикордонна служба України зразу його схопила й затримала. Спочатку його привезли до Белза, а потім до Львова, де чекав на нього суд і штраф. Пригода стане йому повчанням на все дальше життя.
“Наше слово” №38, 18 вересня 2011 року {moscomment}
