Ігор Щерба ■ ПОГЛЯДИ ■ №29, 2019-07-21

Чому вчить нас історія взаємовідносин країн-сусідів на європейському континенті? Поміркуємо разом.

«У нас нема закордонної політики», – заявив 3 липня міністр закордонних справ України Павло Клімкін. Нам у Польщі варто запитати, чи не притаманний польській закордонній політиці, зокрема її східному вектору, також певний хаос, подібний до українського.

Такі думки викликало повернення 25 червня Росії права голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи, що закінчилося політичним скандалом, коли делегації країн Східної Європи покинули зал засідань.

Про свого роду безлад у польській та українській закордонній політиці свідчать егоїстичні «політичні торги» обох країн із Росією, що відбулися майже напередодні вирішального голосування. Тоді всі зацікавлені сторони сподівалися на успіх закулісних переговорів із Росією.

Про «політичну кухню» переговорів у Гельсінкі пише портал pravda.com.ua, посилаючись на слова постійного представника України при Раді Європи Дмитра Кулеби. Повідомляється, що Росія задля повернення до ПАРЄ обіцяла звільнення 24 українських полонених моряків.

Польський уряд також сподівався, що Росія, отримавши «зелене світло» до Ради Європи, поверне залишки польського літака Ту-154, який зазнав у 2010 році авіакатастрофи у Смоленську. Про це повідомляє польський сайт onet.pl, посилаючись на слова Вітольда Ющака.

Однак із тих закулісних міркувань нічого не вийшло, ще й залишився поганий післясмак, бо справа закінчилася політичним скандалом. Покладатися на чесність Росії немає сенсу, а ще більш абсурдно з позиції слабшого партнера починати з нею торги.

Підтверджує це також історія. Недавно в Польщі відбулося гучне відзначення 450-ї річниці підписання Люблінської унії, унаслідок якої утворилася федеративна Польсько-Литовська держава, яку історики називають Річ Посполитою Двох народів. Деякі польські історики, зокрема Павел Ясеніца, вважають, що причиною падіння цієї держави (між іншим – від удару з Москви) у XVIII столітті було те, що до федеративної державної структури не були включені як політичний суб’єкт руські землі, які після падіння монгольської держави стали складовою частиною Великого князівства Литовського.

Пригадаймо основні історичні факти тих часів.

З другої половини XV століття став набирати сили новий суперник Литви – Московське князівство, яке претендувало на українські та білоруські землі. На початку XVI століття Литва у війнах з Московією втратила майже третину своєї території.

Політична ситуація загострилася в середині XVI століття, коли внаслідок військових невдач Литва опинилася на межі катастрофи. Щоб уникнути цілковитого завоювання Московією, вона мусила знайти надійного союзника. На землях Великого Князівства Литовського на той час було 20 князівських родів. Головним осередком цих родів була Волинь. Там жили нащадки удільних руських князів, між іншим роди Острозьких, Сангушків, Чорторийських, Вишневецьких та інших. Руські князі підтримували об’єднання Литви й Польщі, сподіваючись у такий спосіб здобути для себе більше привілеїв.

Політичні спроби утворити федеративну державу Трьох народів після невдалої революції Богдана Хмельницького (і промосковської Переяславської ради 1654 року) продовжував козацький гетьман Іван Виговський.

Гадяцька угода з Польщею була підписана в 1658 році. У документі зазначалося, що руські землі як незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське мали ввійти на рівних правах із Польщею та Литвою до складу федеративної держави Трьох народів. Територія Великого Князівства Руського обійматиме Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства.

Угода не була втілена в життя через те, що політичні кола у Варшаві не погоджувалися з її головними положеннями, а Москва почала війну з Польщею.

Яка нині з цього для нас наука?

Посилення співпраці та взаємопідтримка держав Східної Європи (України, Польщі, країн Балтії) – це те, на чому варто зосередитися, аби протистояти Москві. Згадаймо папу Івана Павла ІІ, який сказав, що треба нам іти шляхом «від Люблінської до Європейської унії», а Польща та Україна – це ніби дві половини легенів.

Зараз президент Польщі Анджей Дуда заявляє, що після зміни державного правління в Києві він сподівається на «перезавантаження» у відносинах з Україною. Дуда запросив Зеленського 1 вересня до Ґданська-Вестерплатте на вшанування річниці початку ІІ Світової війни. Але сподіватися від цього візиту чогось, крім пропагандистського шуму перед парламентськими виборами у Польщі, навряд чи варто.

Польсько-українське міждержавне спілкування відбувається здебільшого на «історичному фронті», а варто було б зосередитися на матеріальному боці цих відносин, тобто на економіці. Бо результати дотеперішніх польськоукраїнських проектів, на мою думку, мізерні.

Серед вагомих проектів, робота над якими проводилася над Віслою, були такі:

● ідея проведення нафтопроводу Одеса – Броди – Ґданськ, щоб казахська нафта мала у Європі ринок збуту;

● капіталовкладення української компанії «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД) у металургійний комбінат «Гута Ченстохова» та суднобудівельний завод у Ґданську. Це, щоправда, гроші олігархів, однак це були вагомі, хоч і невдалі бізнеспроекти;

● перекоп Вісляної коси. Однак політики у Варшаві мовчать про ідею транспортного коридору, що мав би відкрити Україні шлях у Балтійське море з Волині до Ельблонга. Про цю ідею ми писали в «Нашому слові» (Якуб Логінов «Конфлікт інтересів: Україна програє з Литвою та Росією», 2009-03-26);

● комерційна ідея «Новітнього Шовкового шляху» із Китаю у Європу, що мав би для перевезення вантажу з Азії використати «широку» залізничну колію від Грубешова, що на кордоні з Україною, до Славкова неподалік від Кракова. Ніхто у Варшаві та Києві не згадує про «старі» бізнес-проекти, немає і пропозицій нових, бо в Польщі грядуть парламентські вибори, а в Україні де-факто немає уряду.

Говорять, що історія має вчити, як у майбутньому уникати помилок минулого. Однак у польсько-українських відносинах ми можемо досягти такого стану, що будемо кожен собі вести «нову» або «стару» історичну політику, які ніяк і ніколи не зможуть співпасти.

Поділитися: