Мова має значення: історії людей, які почали говорити українською

Тетяна Семаковська ■ УКРАЇНА ■ №31, 2022-07-31

За результатами опитування соціологічної групи «Рейтинг», в Україні, станом на 19 березня 2022 року, кількість українців, які вважають своєю рідною мовою саме українську, становила 76%, тоді як до початку російської військової агресії цей показник складав 56%. Такі позитивні зрушення допомагають самоідентифікуватися багатьом українцям і переосмислити свою культуру, традиції та, власне, генетичний код. Сьогодні ми розповідаємо історії героїнь, які вирішили розмовляти українською. Кожна з них пройшла свій довгий шлях до мови.

Марина, Донецьк

Марина народилася в місті Харцизьку Донецької області. Українською почала розмовляти в 28 років. З дитинства дівчинка перебувала в російськомовному оточенні, тож українську мову вперше почула в дитячому садочку. Власне, і вчити рідну солов’їну юнка почала з п’яти років. Марина згадує, що спершу вихователі навчали діток найпростіших слів, однак таке студіювання не подобалося батькові дівчинки – часом чоловік навіть міг сваритися за почуті від доньки українські слова. 

Попри батьківські настанови, Марина не опускала рук. Пригадує, що, ставши дорослою, навіть питала у батьків, чому родина не може розмовляти українською, живучи в Україні, однак конструктивної відповіді не отримала. Дівчина не засуджує родичів – зізнається, що великий вплив на них мала російська пропаганда, яка роками вбивала в голови людей наративи про «историческую русскую землю». Переломний момент для героїні настав у підлітковому віці, коли дівчина напрочуд добре вивчила українську мову. 

«Першу невдалу спробу повністю перейти на українську я здійснила в 22 роки. Це був 2014 рік, ОРДЛО і повне розуміння, що мова має дуже велике значення, адже знайомі з Донецької області, які там залишилися, казали, що голосували за так звану ДНР, бо “ущемляют русскоговорящих”.

Питання, про яке я згадувала на початку: “Я в Україні, то чому я розмовляю російською?” – супроводжувало мене усе життя. Чоловік теж російськомовний. Якось наша розмова торкнулася дітей, і я тоді сказала, що хотіла б, аби малюки розмовляли рідною мовою, однак він не погоджувався», – каже Марина.

Дівчина вирішила вдатися до компромісу – якщо коханий знайшов би логічне пояснення, чому діти мають говорити російською, народившись в Україні, тоді б з її боку не було претензій. В 2020 році пара отримала радісну звістку: на сім’ю чекало поповнення. Не знайшовши аргументів, коханий Марини погодився перейти на українську мову. Труднощі виникли з батьками – героїня пригадує, що новоспечені бабуся й дідусь спершу обурилися такому рішенню, але все ж дослухалися до доньки. 

Олеся, Донецьк

Олеся також родом з Донецька. Свою історію дівчина називає подібною до десятків інших, однак це не зовсім так. Наша героїня народилась та росла, вбираючи в себе багатокультурні традиції своєї сім’ї. Крім того, історія Олесі демонструє, що кохання здатне на великі речі.

«Я народилася та виросла у Донецькій області, у російськомовній родині. Мама українка, а тато – вірмен. Обидві мої бабусі – з Росії, батько матері – зі Львівщини, а другий дідусь родом з Грузії. Тож в собі я маю багато різної крові, а любов до України – одна і назавжди, попри мою російськомовність. У 2014, все покинувши, я зі своєю родиною переїхала до Києва, не прийнявши окупацію рідного Донецька. 

І вже тоді я поступово почала спілкування українською мовою. Так, не всюди і не завжди, але почала. Знаю українську непогано, бо вчилася у школі добре. Зараз, з початком нового етапу нашої війни з росією, я вирішила остаточно перейти на українську мову, і перш за все, у соцмережах. Для мене це важливо.

У побуті я залишаюся російськомовною, бо маю родичів, знайомих і друзів, яким так зручно. Скажу відверто, що мова – це важливо, але вона точно не є приводом для чвар усередині самої країни. 

Я вважаю, що саме багатонаціональність та мультикультурність нашої країни з українською родзинкою робить її такою унікальною. Бо Україна завжди була саме мультикультурною, і це знають всі – про це мені розповідав мій дід, родом зі Львівщини», – каже Олеся.

Анастасія, Житомир

Анастасія вирішила перейти на українську мову в 27 років. Дівчина має чимало друзів та родичів, з якими ще спілкується російською. Попри те, героїня почала вести україномовні соцмережі – цей крок для неї дуже важливий. Згадує, що на неї позитивно вплинули українські інфлюенсери. Своїм вчинком Настя також надихає фоловерів перейти на рідну мову.

«Я не можу назвати себе повністю україномовною людиною зараз: в мене є друзі та родичі, які частково або повністю говорять російською, і з ними я теж розмовляю російською. Але рішення перевести усі свої соцмережі на українську я ухвалила за кілька днів до війни, одразу після вже сумнозвісного звернення про “Україну вигадав Ленін”.

Це не було раптове рішення, воно визрівало вже певний час. На мене значно вплинули деякі блогери, український твіттер, де поширювали та доводили тезу про те, що російська не є свідомим вибором українців, і зросійщення – це травма. І якось я остаточно збагнула, що доки я пишу російською – я є частиною “русского міра”, люди не ідентифікують мене як українку, і я працюю на створення чужоземного контенту». 

Настя зізнається, що в перші дні було доволі важко і незвично. Часом дівчині здавалося, що вона повернеться до російської. Втім, уже за тиждень мова стала кращою, а ще стало легше висловлювати такі емоції та почуття, як сарказм, радість, іронія, сум, сумніви. 

«Українська більш образна, жвавіша, емоційніша. Раніше перехід здавався неможливим, бо в мене було майже повністю російськомовне оточення. Але багато з моїх друзів теж перейшли на українську, і це питання відпало само собою. Не повністю, але так, зараз майже 70% моїх чатів у соцмережах – україномовні. Я гадаю, що чим більше людей в чийомусь оточенні спілкується українською, тим легше йому наважитися на перехід.

Суто технічно особливих проблем не було: я закінчила видавничу справу, працювала у медіа. Навіть якщо я не використовувала мову активно останніми роками і трохи підзабула якісь правила, то загальний рівень все ще був пристойним. Гадаю, для багатьох людей тригером є те, що вони бояться помилок, але це не моя історія. Чим більше ти використовуєш мову – тим менше їх ставатиме, тож головне – почати».

Дар’я, Одеса

Дар’я родом з Одеської області. Дівчині 18 років, вона, як і попередні героїні, зростала у російськомовному середовищі. Українську мову почала вивчати у школі, а остаточне рішення перейти на солов’їну допоміг ухвалити твіттер. Однак, як зізнається дівчина, у школі українські наративи не викликали у неї захвату, часом навіть здавалися чужими та незнайомими. Водночас, російськомовний контент був ближчим.

«Власне, замислюватись, що щось не так, я почала далеко не одразу, десь у 14-15 років, і це не було різке усвідомлення – ні, зерна сумнівів були. Вони повільно проростали крізь землю – і першими, хто змусив мене засумніватись, були мої вчительки з історії та української мови. Я досі їм за це вдячна. Врешті-решт, я таки почула їхні настанови – і почала питати себе: чому моя рідна країна здається мені такою чужою?

Я почала цікавитись Україною і тим, що відбувається в моїй країні, моїм теперішнім, майбутнім та минулим. Рішення перейти на українську не прийшло раптово – я розмірковувала над цим довго, але робила це тихенько та повільно – тільки потроху переходила на українську в соцмережах, і гадала, що це триватиме дуже довго. А потім сталося 22 лютого, коли оголосили “визнання незалежності так званих ЛНР І ДНР”, і я вирішила не тягнути кота за хвіст, і досить різко перейшла на українську майже усюди, але досі не можу сказати, що повністю», – каже дівчина.

Рідні Дар’ї не підтримали її рішення розмовляти українською, тож вдома дівчина спілкується російською. Попри все, героїня прагне опанувати українську мову на належному рівні. Зараз вона впевнена, що це – її рідна культура. Юнка зазначає, що перехід на іншу мову більш складний та довготривалий, ніж хотілося б, але не здається та працює над собою щодня.

Лариса, Донбас

Пані Лариса за фахом –педіатриня-алергологиня, жінка народилася на Донбасі. У 59 років вона вирішила перейти на українську мову. Її історія особлива, як і всі інші.

«Я народилась на Донбасі, жила на Черкащині, навчалася в Києві та будувала життя і кар’єру в Кропивницькому, і весь цей час говорила російською. Згодом почала читати ресурси, які розповідають про українську культуру та історію, про що я ніколи не чула в такій подачі і глибині, і більше не хочу нічого російського в своєму житті та житті моїх дітей і онуків. 

Я спілкувалась українською з мамою, а вісім років тому, після анексії Криму та окупації Донбасу, на українську мову перейшла моя донька. Після цього в сім’ї стало більше рідної. І тільки зараз прийшло глибоке усвідомлення всього того столітнього болю, гноблення і знищення росіянами всього українського: в царській росії, в союзі і за часів Незалежності.

Ми українці, і маємо цим пишатися! Мова – це наша ідентичність і наша багатостраждальна історія, і мільйони закатованих… Ми в боргу перед українцями минулих поколінь, яких нищили за те, що вони – українці, за те, що говорили українською», – ділиться пані Лариса.

Ангеліна, Новомосковськ

Дніпропетровська область, місто Новомосковськ. Саме звідти родом наша наступна героїня Ангеліна. Дівчина виросла в російськомовному середовищі, тож переходити на іншу мову було дещо складно, однак Ангеліна наважилася на цей крок в березні 2021 року. 

«Звісно, я вчила українську в школі, але ніколи не спілкувалася нею в побуті. Виняток становили розмови з дідусем, бо він жартома називав мене «малою москалькою». У мене мультикультурна сім’я, родичі по мамі – виключно українці, а от тато мій з росії (хоч і переїхав з родиною до України ще за радянських часів). Так і повелося, що говорили ми вдома російською».

Чималу роль для Ангеліни зіграла її професія – жінка працює в сфері телебачення, веде новини. У 2014-му вона наполягла на тому, щоб редакція почала писати сюжети українською. Також у пригоді стала освіта, здобута героїнею. За фахом філологиня, вона завжди цікавилася витоком мов.

«Спершу я почала писати українською мовою дописи в інстаграмі. Я досить активно вела свій блог про екологію, часто виходила в сторіз – і, звісно, коли вже пишеш українською, то було б дивно нею не розмовляти. Було лячно. Аудиторія російськомовна, всі друзі – російськомовні, всі родичі – російськомовні. Навіть чоловік під боком – і той російськомовний. 

Та я наважилася – і, неочікувано, отримала безліч підтримки та позитивних відгуків. Дехто навіть писав, що й сам би хотів спробувати перейти на українську, та не наважується. Це мене надихнуло. Трохи згодом, десь за тиждень, я зрозуміла, що дивно вести інстаграм українською і продовжувати спілкуватися російською. І я оголосила тиждень української мови. Повідомила про це на роботі та вдома. Просто сказала, що хочу спробувати і подивитися, що з цього вийде. Так і почала говорити українською. Спершу було дуже складно. Я, власне, подумки перекладала з російської українською. Та минув тиждень, і я наче по-іншому на себе подивилася. Не буду прибіднятися – гордість взяла, так я й продовжила. 

Якоїсь миті ти починаєш розуміти, що саме мова несе в собі цей генетичний код нації. Зараз я вже не перекладаю в своїй голові з однієї мови іншою. Я міркую українською, читаю книги з українським перекладом, дивлюся фільми та відео українською. Навколишні вже звикли, часто чую компліменти з приводу того, яка ж я молодчина. Дехто намагається в розмові зі мною говорити українською, та видно, що люди чомусь соромляться. Напевно, дуже і дуже глибоко засів ось цей комплекс меншовартості. Я ж тішуся, що змогла його позбутися», – каже Ангеліна.

Поділитися:

Схожі статті

Я могла би сказати собі: «Божено, досить, ти вже багато зробила. Займайся своїм здоров’ям. Але мені не байдуже життя української громади»

Світлана Лагуз ■ СПОГАДИ ■ №19, 2022-05-08 Божена Зінкевич-Томанек – про неї так багато хотілося сказати, що здавалося неможливим вмістити розповідь про цю неймовірну...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*