Богдан ГукРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2008-07-17

{mosimage}

Одне безсумнівне: слід дослухатися до тиші, треба зацікавитися її різновидами
Тадеуш Лепковський, Людина та історія, Варшава, 1975: ДВІ, с. 119.

Книжка Ярослава Сирника “Українська людність у Нижній Сілезії (1945-1989)” – це перша історична реґіональна монографія, присвячена, у засаді, всій українській людності, що проживала на вказаній території протягом 44 повоєнних років. Праця мала б доповнювати велику картину Романа Дрозда з його “Політикою влади щодо української людності в Польщі в 1944-1989 рр.” (2001) та інший реґіональний нарис, трохи обмежений у часі – Ігоря Галагіди “Українці на західних і північних землях Польщі 1947-1957” (2003). Минулого року вийшла ще й монографія Петра Ґерента “Православ’я у Нижній Сілезії в 1945-1989 рр.”

Сирникова монографія надзвичайно цінна насамперед тому, що про долю жертв акції “Вісла” (необов’язково українців) на даній території читач і досі знає дуже мало. Автор ознайомлює його з кількома головними проблемами: історією українських поселень у 1945-1947 рр., ставленням влади і суспільства до українців, їхнім функціонуванням у період “неіснування” 1947-1952 рр., шкільництвом, УСКТ, релігійним життям, змінами в національній свідомості тощо.
Монографія Я. Сирника мало вразлива на фактографічну критику – автор ретельно попрацював у архівах, вивчив чимало публікацій преси і трохи споминів. Основним закидом може бути те, що немає в ній пояснення змісту ключових термінів – “українці”, “українська людність”, “українці в Польщі”. Ця вада неґативно позначилася на усій роботі дослідника, який справедливо закладає, що українці в Нижній Сілезії – це насамперед жертви депортаційної акції “Вісла”, проте не звернув уваги на змістовну динаміку та значну різноманітність проявів цього поняття. Автор трактує українців так, як раніше трактував їх польський державний службовець, а всі ментальні, соціологічні, освітні, культурні, національні, віросповідні та інші зміни, які відразу після закінчення акції “Вісла” почали з маси депортованих селян творити дуже диференційовану й різноманітну суспільність, залишаються поза історичним наративом книжки. Українці Сирникової монографії не поділяються ні за професіями, ні за освітою, їхнє поселення не ділиться на мікрореґіони з характерними ознаками – складається враження, що всюди вони живуть ідентично, так само, українці – це маса. Невизначеність поняття “українська людність” видна навіть у тому, що автор відніс “Дорогу в нікуди” до книжок на її тему (с. 14), хоч у підзаголовку цієї славнозвісної книжки написано: “Діяльність Організації українських націоналістів та її ліквідація в Польщі”.
Найгіршим моментом книжки є те, що в 1945-1989 рр. українці, на погляд Я. Сирника, не думали. Навіть не знати, чи не вміли цього робити, чи не хотіли, чи так неґативно вплинув на них клімат Нижньої Сілезії. Автор зіґнорував ідейний та ідеологічний вимір сілезького українства, повністю обминув сферу моральних цінностей, питання етичного пошуку в безвихідній ситуації, конформізму чи нонконформізму. І це в ситуації, коли державній адміністрації й внутрішнім службам залежало саме на перетворенні українців у позбавлену морального та ідейного проводу масу. Яка ж втрата, що автор книжки не зміг оцінити величезних пошуків місця для українства в суспільній і правовій системі Польщі, зроблених Левом Ґалем, що не зрозумів того, про що йшлося в поставі Збіґнева Камінського чи Ірини Тимочко (Камінської)!
Вплинула на це дуже велика неґативна (крім тої позитивної, наявної в праці, але тільки в окремих моментах) залежність від джерел: майже 95% посилань – це посилання на документи державних і партійних органів. Натомість поглядів самих українців, тих поглядів, що їх не треба цитувати зі звітів УБ-СБ, у книжці нема. Викликають сумнів авторові слова зі “Вступу”: “Підготовляючи книжку, автор вивчив кількадесят виданих досі спогадів” (с. 13). У бібліографії можна-бо нарахувати тільки 15 найменувань. Ще гірше з кількістю посилань на авторів споминів – їхні погляди на власне життя легко програють із “докладними й перевіреними” даними партійців або працівників УБ-СБ. Найгірше потрактував Я. Сирник один із найцінніших споминів, авторства С. Мадзеляна, якого ні разу не цитував у головній частині й лише двічі в примітках (sic!). Спасибі й за це, можна б сказати, бо інші мемуаристи не отримали й такої уваги до пережитого ними.
Документи, виготовлені СБ, повинні бути лише допоміжним, а не першорядним джерелом. Могли би стати доповненням, якби автор зробив хоч найменші власні дослідження, звірив “свідчення” документів держадміністрації, ПОРП чи СБ зі словами тих, кого вони стосувалися – живих українців, мешканців Нижньої Сілезії. Тиша. Що дивне, це тиша нині, у 2007 р., а не в 1947-1952 рр. (про потребу досліджувати мовчання не один раз писав історик Тадеуш Лепковський, про вплив якого – видно, досить вибірковий – говорить на першій сторінці автор монографії). Досліджування тиші тим більш важливе, що спершу жертви депортації “не існували” (що офіційно визнає сам автор, пишучи в назві другого розділу слово “неіснування”), потім жили напівофіційно, здебільшого осторонь суспільства, з яким пов’язував їх факт самої депортації. Вони ж були “закинені” в польське суспільство, тому дуже цікавою мала би бути спроба описати взаємовідносини депортованого “мовчазного” народу з тими, які все-таки могли говорити. Для такого опису майже нема джерел, тим більш важливою мала би бути праця історика серед суспільства, мабуть, власних сусідів, старших знайомих, колишніх учителів. Кабінетність – це постава не для історика, який пише про події, які проходили 60-20 років тому.
Гляньмо на невмолиму статистику. У розділі “Функціонування української людності в період “неіснування” (1947-1952)” автор присвятив українській громаді як такій 2 сторінки, натомість державним органам у їхньому ставленні до неї – 30 сторінок! У розділі “Влада і суспільство Нижньої Сілезії супроти української людності після 1952 р.” пропорції авторової уваги такі: державній владі – 40 стор., а 3,5 – українській громаді в зіткненні з польським суспільством (!).
Автор об’єктом дослідження зробив не українську людність, а відношення до неї різних відомств ПНР, зокрема органів безпеки. Це УБ-СБ є справжнім героєм книжки. Українці – тільки тло дослідження. Це яскраво видно по самих заголовках підрозділів у частині 2 і 3, де переважають формулювання типу “Влада супроти…”, “Діяльність місцевої адміністрації…”, “Ставлення партійної та адміністративної влади…”. Оскільки УСКТ було партійним утворенням, а не українським, тому присвячений йому п’ятий розділ тільки підтверджує цю хибну й незгідну з заголовком конструкцію дослідження.
Розділ “Релігійне життя” у жодний спосіб не перегукується зі вступом. Автор почав його від Православної церкви, яку у вступі згадав тільки одним реченням (!), дописаним у самому кінці. Здається, що вступ або взагалі не відіграє тут ролі введення в конструкцію книжки, або автор просто не звертає уваги на так звані “акценти”.
Підрозділ “Українське питання в Православній церкві” не дав будь-якого матеріалу, аби цей заголовок наповнити змістом. Я. Сирник дбайливо обійшов дуже важке питання, промовчав його, хоч проблема на лінії Православна церква – українство існувала як тоді, так і сьогодні. Це питання потрактував набагато виразніше дуже обережний Казимеж Урбан.
Цікаво, що автор спромігся на підрозділ “Оцінка діяльності УСКТ у Нижній Сілезії”, однак нема таких оціночних моментів щодо УГКЦ, Православної церкви, ІV Загальноосвітнього ліцею тощо. Причому як на початку розділу, так і в даній оцінці, автор ніяк не спроможеться визнати, що УСКТ було комуністичним зашморгом, закиненим українцям, аби втримати їх перед поверненням у рідні краї та зробити підконтрольною аморфною масою. Майже повністю обминув питання повернень, а це ж був важливий динамічний процес.
У “Закінченні” Я. Сирник згадав про результати перепису населення 2002 р., який виявив, що у Нижній Сілезії 1859 осіб визнало себе українцями, а 3084 – лемками. Попри це, автор з упертістю, гідною кращої справи, об’єднав обидві цифри й отримав… 5 тисяч “репатріантів української національності”. Що не кажіть, а світогляд автора відіграв тут надто велику роль…
Праця Я. Сирника належить до праць “штивних”, типово іпеенівських, тобто таких, де абсолютну перевагу мають джерела ІНП, а над усім наративом віє чадом убеції. Історик зі школи ІНП майже ніколи не враховує культурної антропології, досліджень менталітету, психології, соціології, він здебільшого залежний від візії дійсності, створеної офіцерами безпеки.

ВАЖЛИВІ ДЕТАЛІ
У 60-х рр. Ірина Тимочко (на погляд не тільки УБ, але й автора) і надалі перебувала в підпіллі: так можна зрозуміти те, що при її прізвищі видно також псевдонім (стор. 130); іменний покажчик не вказує особи, названої на стор. 268 як “Маськя”; на стор. 47 у примітці 21 не названо числа “Краківських вістей”;
у бібліографії не названо цитованого в праці видання “Вісник Закерзоння”; у бібліографічному підрозділі “Статті та монографії” знайшлися спомини, які мали би бути в підрозділі “Спомини та реляції”, напр. В. Шоста; на стор. 249 другий раз появився цілий абзац, надрукований вперше на стор. 140 (!); немало також і граматичних помилок; важко назвати спомином радше документальну книжку Є. Місила “Повстанські могили”.

Jarosław Syrnyk. Ludność ukraińska na Dolnym Śląsku (1945-1989). Wrocław, 2007. IPN Wrocław. 304 c.

“Наше слово” №29, 20 липня 2008 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*