Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №46, 2022-11-13

Роль Іоанна Павла ІІ у процесі польсько-українського примирення, наслідки його візиту до України та релігійна площина протестів на Майдані в Києві – теми наукової конференції «Польща, Україна, Європа», яка в середині жовтня відбулася у Варшаві в межах цьогорічного XXII Папського дня. Захід організував Фонд «Діло нового тисячоліття». 

Під час конференції доповідь «Папа, який не тільки читав, але й формував знаки часу» виголосив проф. Мирослав Маринович з Українського католицького університету у Львові. Він згадав, що будучи в’язнем радянських таборів, з великим ентузіазмом сприйняв звістку про обрання 16 жовтня 1978 р. папою Іоанна Павла ІІ. «Ми переконували одне одного, що це покладе кінець комунізму», – згадував Мирослав Маринович очікування в’язнів. Доповідач зауважив, що папа завжди намагався відстоювати позицію греко-католиків при перемовинах з православною церквою та тодішньою москвою. Папа розхитував механізм «східної політики» Ватикану, згідно з яким контакти зі Сходом означали пріоритетність москви над іншими народами.

Мирослав Маринович наголосив також, що підтвердження папою прав греко-католиків полягало й у визнанні нелегітимним псевдособору 1946 року, чествуванні кардинала Йосипа Сліпого, визнанні помісності УГКЦ та її самоврядного статусу тощо: «Ось чому українські греко-католики завдячують цьому святому папі відновленням їхніх історичних прав». Він зауважив також, що папа делікатно, але рішуче заперечив відзначення 1000-ліття хрещення Русі не в Києві, де воно відбулося, а в москві, яка була заснована майже на 250 років пізніше.

У Ватикані ці святкування тоді минули «києвоцентрично». Роком пізніше (1989) папа провів успішні перемовини з Михаілом Горбачовим і зміг легалізувати УГКЦ. Спротивом проти пріоритету москви у контактах зі Сходом було й паломництво папи в 2001 р. до України. Очевидно, російська церква сприйняла цей візит як замах на свою канонічну територію, але сам папа свідомо тоді уникав пастки конфронтації з росією, і в його промовах її тема взагалі не звучала.

«Визнаючи цивілізаційну роль християнської київської традиції, він водночас не вдався до приниження традиції московської. Християни в Україні були вшановані не всупереч москві, а задля них самих. Це був знаковий маркер іншої бажаної епохи, коли піднесення в пошані одних не призводитиме автоматично до погордливого наступу на інших», – сказав Мирослав Маринович.

Він також зауважив, що під час візиту папи постійно порушувалося питання, чи матиме він таке саме значення для України, як візити папи до Польщі в 70-80-х рр. «І сьогодні можна відповісти ствердно, хоча тут йдеться не про політичні залежності, а про привнесення в Україну ще одного нагадування про визначальну роль християнських цінностей», – зауважив професор. Він пригадав, що невдовзі після візиту папи сталася Помаранчева революція, і пізніше, 2013-2014 рр., Революція гідності. Вони щоразу більше віддаляли Україну від росії, не стільки в політичному, скільки в духовному і ціннісному розумінні. «Я певен, що нинішня мужність українських воїнів у сучасній війні з росією бере витік у першому заклику папи: «Не бійтеся!», з якого почалося перетворення Центральної і Східної Європи», – відзначив проф. Мирослав Маринович. 

Про роль церкви в процесі польсько-українського примирення говорив проф. Марко Мельник з Вармінсько-Мазурського університету в Ольштині. Він підкреслив, що цей процес триває принаймні з першої половини ХХ століття, тобто почався майже відразу після трагічних подій між нашими народами. Прагнення примирення сторін було втілено в різних документах, заявах, заходах, таких як паломництва, молитовні зустрічі, освячення цвинтарів чи пам’ятних дощок тощо.

«Процес, який католицька церква пропонує обом народам, передбачає насамперед навернення, прощення і, врешті, примирення», – сказав проф. Марко Мельник.

Доповідач наголосив, що головним завданням української громади є ексгумація волинських могил і гідне поховання жертв, і такі дії можуть покласти край поганій пам’яті. «Це просто треба зробити!» – наголосив проф. Мельник. Він зауважив також, що примирення починається з Бога, і тому люди, задіяні у цьому процесі, зазвичай є глибоко релігійними. Вони у своєму ділі покірні, терплячі і, головне, не сповідують підхід «ми вас перепросимо тоді, коли ви першими це зробите». Ентузіасти справжнього польсько-українського примирення не хочуть «бити у чужі груди». Доповідач також назвав фактори, які заважають примиренню. Це, перш за все, зосередження лише на муках свого народу. Такі однобічні «сторожі пам’яті», на думку професора, не в змозі об’єднатися. Крім того, у 2015 р. в Польщі та Україні почався конфлікт через нищення могил, пам’ятних знаків тощо.

«Ми зараз знаємо, що був це прояв ворожої стратегії російської федерації, але ми дали себе вплутати у це», – відзначав Марко Мельник.

Наводячи як приклад «сторожів однобічної пам’яті», які захопили масмедіа, витіснивши справжніх експертів, науковець показав, як легко маніпулювати польським та українським суспільствами за допомогою поганої пам’яті. Водночас у підсумку він зауважив, що сучасне прийняття українських біженців у Польщі – це позитивний наслідок заходів, пов’язаних з примиренням. 

Ще один з доповідачів, отець Войцех Сурувка, говорив про різні варіанти «теології Майдану». За думкою православного богослова Кирила Говоруна, на Майдані народилася єдність, яка була «хрестоматійним прикладом громадянського суспільства». Це суспільство ототожнювало себе з такими цінностями, як гідність, чесність, взаємодопомога, невживання сили, самопожертва. Таке суспільство, за Говоруном, випередило у своєму розвитку церкву, бо почало жити тими цінностями, про які церква забула. Ще один згаданий доповідачем греко-католицький богослов і перший ректор Українського католицького університету у Львові о. Михайло Димид бачить у Майдані втілення неподільної  церкви.

Адже в одній каплиці на Майдані молилися представники різних конфесій. Там, за богословом, проявився той самий дух єдності і братерства, який був за часів перших християн. І там також були важливими не конфесії, а саме вчення Христа. Ще один зі згаданих церковних вчених, римо-католицький богослов Петро Балог, обмежує роль церкви на Майдані передусім функцією пророчого сумління, нагадування людям про основні християнські цінності. 

Так чи інакше, усі учасники конференції не мали сумніву, що революційні настрої українців останніми роками – це прояв прагнення свободи. З цього випливає й нинішня сталева витривалість у протистоянні російській варварській агресії. Доповідачі переконані також, що така позиція українського суспільства ґрунтується на християнських цінностях, в сучасному світі загалом забутими як людьми, так і церквою як організацією. 

Поділитися: