Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №23, 2025-06-08

«Хлопці розуміють, що може бути з окупованими землями. Розуміють, коли маєш гангрену ноги, але можеш жити, то відрізаєш цю ногу», – говорить Ольга Соляр, з якою спілкуємося, зокрема, про її видану нещодавно книжку «Дике поле. Воєнна історія». У червні про героїв свого репортажу етнологиня та волонтерка розповідатиме у містах Західнопоморського та Поморського воєводств.

– 24. Це число сьогодні має одну асоціацію – війна. Проте воно, ймовірно, стало для тебе символічним. 24 лютого цього року президент Польщі відзначив тебе Золотим Хрестом Заслуги за допомогу населенню України під час війни. Тепер, 24 травня, ти отримала нагороду від фонду «POLCUL».

– Я навіть не звернула уваги. Але дійсно – 24 серпня 2024 року я теж отримала медаль «За сприяння обороні» від міністра оборони України Рустема Умєрова. Проте в мене одна асоціація з 24-м числом – початок повномасштабної війни.

– У своєму пості про останню нагороду, яку ти отримала «за діяльність на підтримку польсько-українського примирення та організацію допомоги для України, що воює», ти пишеш: «Робота за свободу без кремлівського батога, яка парадоксально, досі триває». У чому парадокс?

– Нагороду «POLCUL» заснували в кінці 70-х років у Австралії для польських опозиціонерів, котрі дійсно воювали, щоб Польща стала незалежною. Цю нагороду на початку отримували люди, які творили «Солідарність», фактично воювали, щоб Польща вийшла з-під того москальського чобота. І чому я написала «парадоксально»? Тому що я впевнена, що немає вільної Польщі без вільної України, Литви, Латвії, Білорусі й Естонії. Постійно йде боротьба в нашій частині Європи. Зараз продовжується ця ідея кінця 70-х. Бо, хоча Польща перебуває в ЄС і є демократичною, всі прекрасно розуміємо, яка загроза існує з боку росії й що ця країна може зробити.

– Двома тижнями раніше вийшла твоя книга «Дике поле». Був якийсь особливий момент, коли ти сказала: «Хочу, мушу написати»? Я знаю, що під твоїми дописами у фейсбуці люди також коментували, що тобі варто написати книгу.

– Те, що люди писали мені коментарі, напевно вплинуло на думку, що варто це зробити. Я думала про книжку й теж розуміла, що хочу та мушу її написати. Щоб написати книгу або зробити якусь важливу річ, мусиш відкласти на якийсь момент інші заняття. Тобі просто потрібно зосередитися. Я знайшла врешті час і сказала: «Тепер я буду писати». Серед моїх хлопців мені найкраще пишеться. Я не мушу робити перекладів й інших занять, які є в мене у Польщі.

– Чи можеш коротко сказати читачам тижневика, про що твоя книга?

– Це репортаж про перший рік повномасштабного вторгнення. Все починається весною, а закінчується взимку. У книзі показано життя одного підрозділу територіальної оборони (ТрО). Насправді показую, як батальйони були сформовані на початку повномасштабної війни і як вони функціонували значною мірою на власному ентузіазмі. Часто з дуже поганим забезпеченням, але з величезним бажанням воювати та захищати свою країну. І я мала можливість бути всередині такого батальйону. Використала свої інструменти антропологині, щоб спостерігати за процесом. Я була таким трішки іншим волонтером, порівняно з пересічним, бо не тільки привозила, але теж жила з хлопцями. Не день, не два, не три, але тижнями. Завдяки тому могла спостерігати все зсередини, бути учасником. І насправді ця книга – запис їхньої боротьби з москалями.

– Говориш «мої хлопці». Чому?

– Часто люди їздять до різних бригад. А є такі, які сильно прив’язуються до конкретних підрозділів. Я зв’язалася з 231-м окремим батальйоном ЗСУ 128-ї окремої бригади ТрО «Дике поле». Фактично, це мої хлопці. Якщо ти живеш в одній хаті, рано встаєш, ви робите каву, живете кілька тижнів разом, то для тебе це вже не просто якісь там люди. Це як жити в гуртожитку в одній кімнаті з кількома особами. Вони стають тобі близькі. Ми нормально там взаємодіємо. Я вмію й посваритися, і дискутувати, й святкувати свята, спільно переживати. Це насправді мої хлопці, вони стали моєю сім’єю. Думаю: для багатьох із них я теж близька людина. Навіть ті, які демобілізувалися, зв’язуються зі мною, пишуть, що мають потребу поговорити. Дуже приємно, що довіряють мені. На війні твориться справжнє побратимство. Вони мої побратими, я їхня посестра. Ми шануємо одне одного. Це мої хлопці.

– Твої хлопці, певно, стежать за новинами. Тому вони бачать, хто, наприклад, не хоче їх озброювати, позицію Трампа, розмови з путіним. Як такі, часто песимістичні, повідомлення впливають на їхній моральний дух?

– Людина має обмежену здатність пропускати через себе негативну інформацію. Коли відбувається щось дуже негативне у світі, думаю, хлопці вже не мають сили сприймати негатив. Уяви, що працюєш дуже тяжко зранку до пізнього вечора на «господарці». Встаєш о 5-й рано, лягаєш о 22-й. Часто вже не матимеш сил брати телефон, читати. Якщо є позитивні новини, вони серед хлопців дуже швидко розходяться. Зазвичай кажуть: «Ми своє так чи інакше мусимо зробити, а що там далі – побачимо».

Багато хлопців, і я це помітила, не панікують. Це дуже часто ми, в тилу, починаємо переживати, бо, наприклад, Трамп сказав те чи інше. Війна навчила багатьох військових спокійно сприймати ситуацію. Найкраще, що може бути – не панікувати. Зокрема, щодо новин, які надходять.

– Ти колись казала про твоїх хлопців з Луганщини, села яких, хати, рідні лишилися під окупацією. Чого вони зараз хочуть?

– Вони реалісти. Звичайно, що кожен хоче повернути свій дім. І це мрія. Але коли розумієш, яка є ситуація, розумієш, що маєш гангрену ноги, але можеш жити, то відрізаєш цю ногу. Треба бути ідіотом, щоб хотіти жити, маючи ногу з гангреною. Хлопці зважають на ситуацію, і для них пріоритетом є державність України. Основне для них – рух України на захід, щоб була незалежною від москви, врешті-решт увійшла до ЄС, до НАТО. Звичайно, вони скучають за своїм. Цей сум живе глибоко в їхніх душах. Ми навіть не можемо собі уявити, що значить втратити майже все. Бо вони вже не можуть повернутися до своєї хати.

– А їхні сім’ї? Ти під час презентації книжки у Народному домі у Перемишлі казала, що деякі не будуть уже мати сімей. Навіть ті, жінки яких чи діти виїхали, наприклад, у Польщу.

– Так воно є. До того ж не будуть мати сімей ті, хто не вивезли їх з окупованої території. Буває, жінка знайшла когось іншого й лишилася там. Хтось не буде вже мати батька й мами або дідів, які залишилися на окупованій території й там за цей час померли. Можливо, уже ніколи не відвідає їхніх могил. Я не знаю особисто жодного хлопця, хто зміг вивезти всіх членів сім’ї. Завжди хтось з родини там залишався. Тобто вже ця сім’я ніколи не буде повною. Насправді розколи в родинах почалися вже у 2014 році, тому що багато хто з членів сімей добровольців працював у росії та не хотів вернутися додому. Біда родин зі східної України в тому, що там сталося дуже багато внутрішнього розколу в сім’ях.

– Спитаю так: що тебе тягне на війну – люди, простір, степ, про який теж пишеш у книзі?

– Пріоритет – допомагати. Незмінно вважаю, що найбільш ефективна і має найбільше сенсу допомога, доставлена прямо в руки. Розумію, що не всі мають таку можливість поїхати, як я. А що ще тягне? Вважаю, що Україна – прекрасна, степ – фантастичний і краєвиди – інші, ніж Галичина чи Помор’я. І, звичайно, тому мене теж туди тягне.

– Коли розмовляв з тобою для «Нашого слова» у серпні 2022 року, ти казала: «Давайте допоможемо так, щоб їм не довелося думати про зиму». Що тепер скажеш?

– Я не знаю, що далі буде з війною. Не маю поняття. Я живу завданнями й знаю, що я можу допомогти. Сьогодні можу сказати, що будь-які медичні прилади завжди будуть потрібні. Гроші на дрони та батареї до них завжди будуть потрібні. Машини, запчастини до них – це все нескінченно можна возити, аж до кінця війни.

– Нескінченно. Саме так. Припустімо, що вирішиш написати про чергових своїх хлопців. Не боїшся, що ці людські історії ніколи в тебе не закінчаться?

– У мене є плани описати те, в чому я брала участь. Хотіла б описати 2023 рік. Він був особливий і своєрідно переломний також у емоційному плані. Коли Захід натискав, щоб був контрнаступ, а Україна не була до кінця підготовлена. Теж москалі тоді відпрацювали урок. Тому цей контрнаступ у червні 2023 року не був, на жаль, таким, як всі сподівалися. І це теж змінило хлопців. Можливо, вдасться написати про 2024 і 2025 роки. Це може буде одна або дві книжки. Але точно ця воєнна історія не буде нескінченною. Все-таки думаю: війна закінчиться.

– Гадаю, кожен хотів би, щоб закінченням твоєї книги була…

…перемога. Питання – що є перемогою? Я вважаю, що Україна вже перемогла. Вона зберегла свою державність, зміцнилась. Велика частина суспільства остаточно зрозуміла, що москаль – це ворог і що з москалем ніколи не по дорозі. Свобода будується на крові, й Україна мусила пройти цей етап.

***

Докторка Ольга Соляр – етнологиня з Перемишля, перекладачка, співзасновниця фонду «Магія Карпат», яка їздить з допомогою українським військовим на передову ще з 2014 року.

Презентації книги «Дике поле. Воєнна історія» відбудуться:

Організаторами авторських зустрічей (окрім Щеціна) є місцеві гуртки Об’єднання українців у Польщі

Фото автора статті

Поділитися: