Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №4, 2021-01-24

«Маси незнайомих одне з одним людей здатні до успішної співпраці, якщо їх об’єднує міф», — пише Юваль Харарі у своїй «Короткій історії людства». Перед переосмисленням власного міфу стоїть і українська громада Польщі загалом та ОУП зокрема. Ми потрапляємо у щораз більший вир змін дійсності — і він уже не зникне. Задумаймося разом: де ми хочемо бачити себе за десять, кільканадцять років? 

Напрямки процесів нового століття чітко перераховує Петро Тима у розлогому інтерв’ю з Христиною Заник («НС» №1-2, від 3 та 10 січня 2021 року): ОУП перестало бути монополістом «українських» заходів у Польщі, з’явилася потужна громада мігрантів, водночас організації бракує фінансових і людських ресурсів, а тому — й можливостей розвитку. А саме його від нас вимагає найновіший, з великою кількістю префіксів «пост»-модерний час. У програмній дискусії на шпальтах «НС» Степан Мігус назвав його «скрутним становищем», Ігор Щерба — станом «успішно докотитись до нуля», а Петро Тима — «кризою середнього віку».

Це специфіка наших днів: кожна організація, чимало інститутів — від державних до дослідницьких, навіть багато моделей поведінки в останні десятиліття йшли до «обнуління». Хто не проаналізує себе і своє оточення, не створить ідею (найчастіше в умовах обмежених коштів і кадрів) — той перестане існувати.

Тобто: якщо ми не трансформуємо свою ідентичність, нас не буде. 

Помріймо

Ідентичність більшою мірою формують конфлікти та дилеми, а не згода. Здавалося б, у нашої тут – величезний потенціал, який можна перекувати на розвиток. Шансом для нас була програмна дискусія на сторінках тижневика, що триває від початку минулого року.

У нашому скромному ґроні, як і загалом у світі, знайшлися свої популісти зразка Дональда Трампа, розсудливі консерватори, прихильники радикальних змін і симпатики «поміркованого», хоч у постмодерній дійсності радше нереального, «центру». Подеколи здавалося, що це не лідери нашої громади мають думку, а думка, випрацювана роками, взяла їх у заручники.

Ми й далі мислимо усталеними й застарілими шаблонами — які мають певне опертя в дійсності, проте заважають думати ширше. «Мігранти — це легалізація, меншина — це культура», «немає штатного працівника», якщо діяльність — то «мистецька», якщо заходи — то «культурні», якщо прояв нерелігійного компоненту українськості — то читання «Нашого слова»; «нас мало не бути», «вони не засудили», «росте молоде покоління» тощо. Наша програмна дискусія звузилася переважно до розмов про організаційні й фінансові питання, проблему Варшави й регіонів, навіть друку членських квитків.

Це важливо. Проте я хочу, щоб ми помріяли. Ми взагалі боїмося це робити. Навіть сподівання головної редакторки «НС» про ресурси на діяльність сайту Петро Тима перериває українською приказкою: «чого нема, того нема».

Я теж маю мрію: не тільки про розширення ресурів сайту тижневика, а й про ширшу присутність української громади в інтернеті. Бо обсяги усіх разом узятих проєктів ОУП у всесвітній мережі — менші, ніж одного мого приватного блогу. Тебе немає онлайн — отже, тебе не існує, говорить один із принципів нового світу. Польські націоналісти, щоб увійти в мейнстрім, почали саме з медіа-проєктів, в основному в інтернеті. Запропонована Тимою модель створення паралельного, проте орієнтованого на різні аудиторії контенту «НС» на сайт і для друкованої газети здається розсудливою і вчасною, так само вона досяжна у виконанні. Українська міграція у Польщі за останні 6 років створила чимало проєктів в інтернеті — проте багато з них також померло. Ті, що існують, значно нас випереджають. Проте є ще шанс стати гравцем у цьому сеґменті. Як показує мій досвід, більша присутність онлайн — це також частіші звернення від рекламодавців і бізнесу. Тобто те, що розвиває громаду і водночас дає можливість заробляти.

Через десять років я бачу не тільки потужні медійні інтернет-проєкти українців у Польщі. Я бачу також нашу сильну лідерську репрезентацію, стирання межі між українськими мігрантами і меншиною.

…А ви яку маєте мрію?

Тривимірний світ

Через 10 років цінністю будуть не знання, а вміння їх сортувати і розрізняти; не усталені норми, а оригінальність, не досвід, а вміння його переосмислити. Тобто з відомого нам світу двовимірного (на іксі — теорія, на іґреку — досвід), ми переходимо у тривимірний, де третьою площиною є якраз те, що я назвав мрією.

Маючи мрію, можна її уреальнити, прописати кроки до її досягнення, а відтак — подивитися на наявний потенціал, попросити про допомогу ззовні і почати працювати для здійснення прагнень. Саме так діє в останні роки Перемишль.

Маючи мрію, можна зіставити її з мріями інших членів громади. 

І через це спробувати переосмислити наш новий міф. Сьогодні немає великих спільних міфів, існують мікронаративи. Ще не так давно панували ідеології, які об’єднували мільйони людей, це була епоха «великих проєктів». Сьогодні ж ми є свідками розщеплення великих історій і появи безлічі простіших, дрібніших, локальних переказів. «Ентузіазм, — перефразовує цей процес Ігор Горків, — не мусить полягати у масштабних заходах, концертах, а може бути в менших подіях, які інтегрують громаду, але не завжди помітні».

У цьому процесі є чудовий шанс для нашої дуже локальної і загалом невеликої громади. Те, у що перетворюється сучасний світ, є для неї звичною формою існування. Проте, окрім форми, існує зміст. І про нього варто помріяти,  подискутувати, прив’язати до реалій, зробити спільною цінністю для дедалі ширшої громадськості українців у Польщі.

Старі нові питання

Більшість тем, що прозвучала у найновішій програмній дискусії, уже обговорювали під час VII З’їзду делегатів ОУП у жовтні 2014 року — проєкти, організація, мігранти, нове покоління. Подеколи ми з релігійною вірою киваємо на молодих чи іммігрантів — вважаючи, що колись вони прийдуть, тобто приїдуть, і подорослішають, і на землі почнеться рай. Роки йдуть, минають десятиліття — а ми й далі уповаємо на молодь, хоч на ділі бачимо, що вона відмовляється від ОУП. «Не знаю», — знизує плечима Ігор Горків на питання, чому так відбувається. Тим не менше, у сучасному атомізованому світі важлива не кількість, а якість (хоча для проєктів польських міністерств це все ще битва на числа). Нам потрібні не тільки ініціативи для виживання — передусім бракує виховання лідерів змін. У Перемишлі завдяки двосторонній співпрації Ігоря Горківа, Касі Комар-Мацинської з Анною Домбровською в напрямку виховання лідерів змін, вже за кілька років ми бачимо відчутний результат.

Тим часом у кожному з обговорюваних питань помітна радше операційна діяльність, ніж те, що я називаю мрією.

Відхід Петра Тими — це теж шанс, зокрема і зміни оптики щодо лідерів. Пов’язаний з цим парадокс полягає у тому, що більшість критикує Тиму, проте, коли приходить час вибирати, то кілька разів поспіль голосує за нього. Коли він щось пропонує, йому заперечують, коли він нічого не пропонує – чекають на його ініціативи. Ще один парадокс – він вміє мріяти, але його мрії можуть його делегітимізувати.

«На жаль, пов’язувати свою діяльність лише з однією політичною силою — це помилка для організації меншин. Друзів треба мати скрізь», — закидає ОУП, а непрямо – Тимі, професор Роман Дрозд. Те саме робить Роман Білас: «Не хочу обговорювати нинішню політичну ситуацію, іншим членам ОУП я також рекомендував би не коментувати це питання. Ми повинні робити насамперед те, для чого нас обрали, тобто працювати на користь нашої громади. Зайнявшись роботою, ми знайдемо вихід із кризової ситуації».

Хто підтвердить, що ставка – лише на одну політичну силу? Хто довів (окрім українських політтехнологів, які від 90-х років протиставляють «політику» «праці»), що зайнятися роботою — означає стояти поза політикою, особливо у випадку самого по собі «політизованого» питання українців у Польщі? Хто, врешті-решт, пояснить, чим тут є політика — адже Тима не є членом жодної партії?

Зрештою, його мрія зіткнулася з консерватизмом нашої громади — у сенсі не поглядів, а рішень. Цей конфлікт загалом теж був джерелом розвитку ОУП, хоч і виснажував, подеколи – знеохочував, а зрідка був причиною прикрих розставань.

Тима став головою Об’єднання 15 років тому (у лютому 2006-го) — ще в аналогову епоху. Особисто у мене тоді щойно з’явився мобільний телефон і e-mail. Сьогодні вже панує епоха 5G, зокрема і в житті організації. Ієрархія є умовністю, що структурує, але не є святим обов’язком. Важить ініціатива, а не посада. Зміна не є катастрофою, тільки шансом. У зв’язку з цим поставлена вкотре на шпальтах проблема «Варшава—регіони» – не найкраща інтерпретація дійсності.

Мігранти як шанс переосмислення самих себе

Дозволю собі — як «прибулець» в українській меншині — висловитися на тему мігрантів. Вони сьогодні є найвагомішим чинником, що модернізує ідентичність представників громади. Властиво, у ній можна виокремити кілька великих, потужних революцій: це 1947 рік, коли Військо польське «поєднало» досить розрізнені ідентичності спільною травмою; період Польської Народної Республіки, коли ідентичність формувалася, відштовхуючись від польської більшості; й останні роки, коли вона щораз частіше відштовхується від українців з України. Тут панує іноді почуття, яке німецькі філософи назвали «Hassliebe» — єдність любові й ненависті. Воно контекстуальне — у певні моменти ми українцями з України як узагальненим елементом пишаємося (Революція гідності, мальовничі звичаї, смачна кухня), а в інших ситуаціях – ненавидимо їх (совєтизовані, бідніші, на непрестижних посадах). Так, зрештою, роблять не тільки представники громади — це повторюють і мігранти в Польщі, й українці в самій Україні.

Утім, під час приватних зустрічей конкретних уродженців України ми назагал цінуємо й любимо (знаю це по собі — громада, в принципі, вже давно й люб’язно прийняла мене за «свого»). Проте подеколи у палких конфліктах наші мігранти можуть чути від меншини у Польщі, що вони чогось не розуміють, бо вони «з України». Це – показник того, що чимало представників громади ще не може допустити українців з України до «сакрум» власної ідентичності: акції «Вісла», до «нас мало не бути», до ототожнення з «рідними землями». 

Польська репортерка Людвіка Влодек опублікувала наприкінці року книжку про взаємини алжирців і французів, які мали досвід гноблення і війни, а згодом – міграцій та панування стереотипів. Ця ситуація багато в чому подібна до взаємин українців і поляків. Народжений у Парижі Карим, син алжирця і француженки, запевняє, що Франція — його батьківщина, а в Алжирі він почувається чужим. Даніеле, етнічна француженка, перші сорок років життя провела в Алжирі і досі згадує цю країну, хоча виїхала звідти у 1970 році. Історій «своїх» і «чужих» — багато, проте їхні конфігурації — зовсім неочевидні. 

Минулого року консульства України у Польщі зареєстрували 3471 дитину українських громадян.  Щороку це число зростає, невдовзі буде помітним покоління українських дітей, які теж мають батьківщину в Польщі, і чиїх предків водночас не виселяли під час акції «Вісла».

Іммігранти з України — це шанс не тільки поповнити наші ряди, а й передусім – можливість уперше після 1947 року переосмислити українську ідентичність у Польщі. Не виключаючи з неї акцію «Вісла», але додаючи водночас до універсального послання її трагедії. Щоб українські діти у Польщі ідентифікували себе не тільки з львівською бруківкою чи київськими пагорбами, але і з «рідними землями» та Народним домом у Перемишлі. Щоб збагатитися від цих людей, а не — відчужуючись від них — загинути на сторінках історії. Ми маємо не тільки шанс творити «Наше слово» чи «Альманах», щоби, як сказала Марія Туцька, дослідники мали доступ «до безпосередніх джерел нашої діяльності, коли будуть писати про це наукові роботи». Ми можемо помріяти, провести поважну програмну дискусію (найкраще – в підгрупах), випрацювати стратегію.

У 2006 році, коли почалася каденція Петра Тими, наші організаційні радари навіть не фіксували глобального виклику міграції. Сьогодні ця тема, що її ООН визначила як найістотніший виклик сучасності (поряд із кліматом), мусить бути переосмислена і в нашій громаді. Це і є ідентифікатор нашого часу: коли глобальне питання вирішує не тільки велика міжнародна організація, а й невелика громадська.

Мріймо й діймо. Інакше нам залишиться мовчки спостерігати, як руйнуються навколо сподівання — і наші, й інших.

Поділитися: