Дмитро Десятерик ■ РОЗМОВА ■ №50, 2022-12-11

Сергій Захаров народився у 1967 році в Донецьку. Закінчив Донецьке художнє училище та Слав`янський інститут бізнесу і права. Навчався в Макіїівському інженерно-будівничому інституті на факультеті архітектури.

2014 року в Донецьку створив «Myrzilka Art Group». Розміщував на вулицях окупованого міста стрітарткарикатури, які висміювали лідерів бойовиків «днр»: Ігоря Стрєлкова, який цілиться собі в скроню, гротескового «Моторолу» поруч із набагато вищою від нього дружиною, а також Шарикова у військовій формі з прапором «Новоросії», скелета з зображенням збитого малайзійського «Боїнга» в руках. Будучи заарештованим за цю діяльність, провів понад півтора місяці в катівнях сепаратистів, де пройшов через тортури, побиття та інсценування розстрілу. Спогади про ті події Сергій відобразив в графічному романі «Діра».

«Цівка пістолета, спрямована прямо в лоб, – не найприємніша річ. Особливо коли палець на курку тримає не зовсім нормальна людина, яка перебуває до того ж під впливом алкоголю. Я читав, що в таких ситуаціях у людей за секунду все життя пролітає перед очима. В мене такого не було. Я дивився в цівку пістолета і думав, що якщо буде постріл, то мої мізки забруднять усю стіну, що була відразу за мною. Негарно якось. Неестетично». 

Після звільнення Захаров переїхав до Києва. Співпрацював з Донецьким фондом мистецтв «Ізоляція» та Платформою культурних ініціатив. Балотувався на пост мера Маріуполя, був зареєстрованим як один з кандидатів під час виборів восени 2015 року. Регулярно проводить презентації та лекції про роль мистецтва в антитоталітарному опорі.

У 2016 році став співорганізатором мистецької групи «Укрмакровсесвіт». Є консулом (у вигнанні) артреспубліки «Ужупіс» (Литва). Живе і працює у Києві.

Наша розмова відбулася в київській мистецькій галереї «Дукат», де проходить персональна виставка Сергія: полотна різних років, на яких змальоване сучасне міське життя, часто з елементами чорного чи сюрреалістичного гумору.

– Як ви стали художником?

– Народився з цим. У дитячому садку ми з братом були найкращими художниками. Ну й далі пішло.  Жодного шансу на іншу професію. Правда, пів життя займався виживанням, не заробляв мистецтвом. Але коли переїхав до Києва, займаюсь уже тільки мистецтвом (посміхається) і дивуюсь, як на це можна прожити. 

– Свій перший вдалий малюнок пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, в дитячій студії отримав похвалу. Шматок хліба намалював. Використовував різні кольори. Вже не зовсім дитячий рівень. Таке, дрібниці.

– Тепер щодо дорослих малюнків і вчинків. Ваш мистецький опір окупантам у Донецьку і подальше ув’язнення добре відомі. Мене завжди цікавило: як ви наважилися на ці акції? Адже ясно було, до чого все йде.

– От тому що було ясно, тому й наважився. Явно потрібно було щось робити. 

– Ви усвідомлювали, чим це може обернутися?

– Та звісно. Коли я свою першу роботу прикручував, у мене руки тремтіли. Було доволі страшно. Тим паче що робив це навпроти готелю, де жили бойовики. А потім, коли з’являється досвід, уже спокійно це робиш. Насправді  я вивісив дуже мало робіт. 

– Чому ви обрали саме такий жанр?

– Людині не потрібно спеціально шукати стріт-арт. Він уже на вулиці, і реагуй як хочеш. А по техніці – нема часу робити трафарети, тому готував малюнки на фанері. І розмістити це – пару хвилин. Диктувалося умовами.

– Як їм вдалося вас вирахувати?

– Я помилявся, вважаючи, що мене особливо не шукатимуть. Тут війна, все гримить, хто там на художника полюватиме? Проте це було для них важливо. Правда, я мав проколи по безпеці. Я тоді це робив під псевдо  «Група Мурзилки», в соцмережах мав сторінку й пошта була прив’язана. Перше інтерв’ю дав онлайн французькому виданню, а потім пише журналіст з телеканалу «Дождь»: «Я в Донецьку, давай зустрінемось». Тоді ж іще вважалося, що існують «хорошиє русскіє». 

Я організував справжню шпигуноманію: «Під’їде до тебе таксі і привезе на місце зустрічі». Взяв у знайомого таксиста  машину, під видом таксиста вивіз його на пустир: «Це я». І наступного дня мене забрали. Може, через те, що я зі свого телефона його набрав, і мене знайшли за номером. А може, той журналіст і здав. Чорт його знає. 

– За ці півтора місяці ув’язнення що було найгіршим?

– Те, що ти не належиш собі жодним чином. Не керуєш реальністю. За тебе хтось щось вирішує. Навіть коли я наприкінці був у більш-менш комфортних умовах, все одно не міг відчувати себе собою.  

– Як вас змінив цей досвід?

– Зараз цей досвід, думаю, в більшості. Я усвідомлював нерозуміння з боку тих, з ким спілкувався в Києві, бо то було щось далеке й локальне. Зараз усі це на своїй шкурі відчули. Певні речі, які вважались базовими, виявилися під загрозою: дім, особистий простір. Кілька днів тому якраз прилетіло в Донецьку на мою вулицю, посікло вибухом фасад будинку, де я виріс.

– І які емоції?

– Жодних. Сталося й сталося. Уже таке відсторонене ставлення. 

– Ви взагалі ще відчуваєте Донецьк своїм містом?

– Ну, звісно, але коли вже воно настільки спаплюжене… Думаю, ті, хто виїхав і багато років там не живе, мають єдине бажання в разі повернення: зазирнути в очі сусідам чи знайомим, які перейшли на той бік. Помста якась…

– Там на Україну хоч хтось зараз чекає? 

– Мабуть, є люди, які критично ставляться до того, що там діється, але це меншість. Уже скільки років минуло… А значній частині неважливо, під чиїм прапором жити – аби якісь стерпні побутові умови. Завтра прийде Україна з мінімальним рівнем комфорту – окей. 

– А що робити з тими людьми, хто переконано за росію?

– Це вже їхня справа. Не наша. Хто хотів і міг – той виїхав. І от ще яка недобра іронія: під Києвом, якраз у Ірпіні та в Бучі цілі житлові комплекси – приїжджаєш, дивишся, а номери донецькі. Вся «діаспора» туди виїхала. Почали нове життя, а тут – знову те ж саме.

– Чому все ж таки в Донецьку таке зросійщення?

– Географічно та історично туди завозилось багато людей, етнічно не українців. Але Україна там була завжди. З дитинства пам’ятаю: села україномовні. Маю навіть особисту історію. Мої дідусь і бабуся жили в селі на Донеччині, розмовляли українською, були успішними ґаздами, мали землю, велику хату. Прийшла радянська влада, забрала все. Вони подалися з дітьми до Донецька. І вже моя мама й сестри розмовляли російською. Здається, батьки мали б виховувати ненависть до радянщини. Але якби вони це робили, то наразили б дітей на небезпеку. Ось так пристосовувались. До речі, коли почався повномасштабний наступ, мене знайшов у месенджері двоюрідний брат. Наче з нашої родини, але за «рускій мір» і все таке. Я йому кажу: «Просто згадай історію своєї родини, як усе відбувалось». Не доходить. Тож якщо вони цим інфіковані, то тут уже не допоможеш.   

– А ви українською з дитинства говорите?

– Ні, третій рік.

– Третій рік? У вас непогано виходить. 

– Та за такий час можна вже навчитися (сміється). Сни навіть бачу українською – ось який рівень. 

– Що це за історія з висуванням у мери Маріуполя?

– Це була не моя ініціатива. Коли я співпрацював з «Ізоляцією», така ідея виникла: давайте зробимо як у Норвегії, висунемо у мери альтернативну, не провладну людину. Радше мистецький проєкт, ніж політичний. Добре розважились. 

– Якщо говорити про ваші полотна на виставці в «Дукаті» – це візії з міського життя, інколи доволі незвичні. Сучасне українське місто вас надихає?

– Місто – це такий організм: ми його годуємо, а він уже керує нами. Хоча зараз те, як ця урбаністика впливає на людей, не дуже актуально. 

– Але який це вплив?

– Йдемо з моєю  дружиною, бачимо слоників з пластикових пляшок і лебедів із шин. Вона і каже: «Подивись, як це гарно!» Я відповідаю: «Це капець». Якщо виховувати маленьких людей у цьому візуальному просторі, то вийде ще одне покоління з дещо травмованою психікою. Бо в інших країнах діти довкола бачать інше і тому в них інакший погляд на світ. 

– Так усе кепсько в наших мікрорайонах?

– Є приклади доволі вдалих рішень міського простору. На Троєщині (район столиці – прим. авт.) є фонтани і скульптурні композиції, класні пластичні бетонні штуки. Але вони занедбані, а поруч сучасний парк, роблять щось красиве. А поруч старе красиве руйнується.  

– Мистецтво має кидати виклик чи розважати?  Чи саме питання неправильне?

– Питання правильне, просто ми зараз у таких критичних умовах, що нас скидає до базових налаштувань: чи буде вода, чи буде світло, а мистецтво – це ж форма над цим базисом. Але саме цей надлишок нас і робить людьми. Навіть цікаво, наскільки я протримаюсь у такому режимі, чи працюватиму. Бо такі умови не дають можливості займатись цим спокійно. Якщо ми, люди мистецтва, якось витримаємо, це буде відчутним внеском у загальну перемогу. Хоча в нас уже і так є прошивка, певна тяга до свободи. І вона теж підживлюється мистецтвом. 

– Ну ось власне дилема митця в такий час: просто вижити чи щось таки повідомляти світові?

– Все ж таки не зупинятися. Поки я бачу, що ми не зупиняємось і не зупинимось. Мистецтво в будь-якому режимі буде. 

– Зважаючи на ваш досвід стрітхудожника, якої ви думки про те, що зробив у нас Бенксі?

– Це дуже круто, що з’являється кумир і щось робить. Але все одно це трошки не про справжнє. Це наче як співачка чи голлівудська зірка приїхала і всі: «У, круто». 

– Ну так круто же.

– Стріт-арт – це в суті своїй мистецтво радикальне, протестне. Якщо, наприклад, я не кажу навіть у кремлі – от хоча б у Берліні на стіні посольства росії, яке зараз огороджене як звіринець, з’явилось би подібне графіті про Україну, то це було би куди потужніше. Тут, на київських вулицях – ну, ок, підтримка, спасибі. Але зовсім не відповідає легенді, що Бенксі –  це  отакий екстреміст від мистецтва.  

– Чим ви займаєтесь зараз?

– Роблю дві живописні серії. Одна – портрети друзів, які в Києві в цей час перебувають. Друга – «Венери» – жінки, красиві, але понівечені війною. Це відсилка до Венери Мілоської: вона, хоча й без рук, вважається еталоном краси. Малюю по місяцях, як календар, починаючи з лютого, сьогодні буде модель, яка закриває листопад. На наступний місяць потрібна нова модель. Особливих проблем нема, люди відгукуються і готові позувати. 

Поділитися: