Уже понад рік у Кошаліні діє садок для дітей-біженців з України, створений за розпорядженням мера міста, де протягом восьми годин від понеділка до п’ятниці дітям забезпечують догляд та харчування. Дітлахами опікуються дві українські виховательки. Тут малята почуваються в безпеці й, головне, позбулися страху, який супроводжував їх у зв’язку з втечею від війни.
Найсміливіша та найбільш балакуча з усіх 18 дітей, які приходять до садка, – чотирирічна Стефанія. Вона першою підбігла до мене, щоб познайомитися та розповісти про себе: як її звати, скільки має років та яке ім’я має тато. А згодом заспівала пісню «Ой, у лузі червона калина». У Стефанії є братик, якому два роки. Аліна, ще одна підопічна, каже, що любить ходити до садочка. Коли питаю, що любить тут найбільше, дівчинка відповідає, що маму, – і біжить гратися до дітей. У садочку повсякчас чути радісні вигуки малюків та їхній сміх.
– Дітлахи тут почуваються, насамперед, безпечно – ми граємося в різні ігри, розмальовуємо картинки, виходимо на прогулянки й робимо багато іншого. Діти також мають музичні та художні заняття. Ми кожного дня розповідаємо їм про Україну, вчимося співати державний гімн, «Ой, у лузі червона калина» та інші пісні. Вчимо теж українські віршики, дивимося наші казки – Україна в нас на першому місці. Дітям тут добре, – говорить вихователька Людмила Кава.
– Діти дуже люблять приходити до українського садочка, тут почуваються захищеними. Коли ми приїхали до Польщі, мій синочок, якому чотири роки, дуже переживав, що має розмовляти польською мовою. Він казав: «Я не буду говорити польською, бо я українець». Бувало, що ми їхали автобусом, а мій син повертався до мене й запитував: «Мама, я українець?» Коли я підтверджувала, що так, він українець, запитував далі: «То чому маю розмовляти польською мовою?» Коли засвоїв польські слова, то дещо заспокоївся. Однак і далі не дуже хоче говорити по-польськи, – розповідає українка, яка працює прибиральницею в школі, де розташовано садок. Вона з дитиною приїхала з Чернігова. Під час бомбардування міста вікна в їхньому домі було вибито, а на ліжко сина посипалося скло, тому мама хлопця досі не може заспокоїтися й переживає за хлопця. П’ять днів вони провели в бомбосховищах, після чого чудом вдалося виїхати з міста. З Чернігова виїхали п’ятого березня. У рюкзаку везли ще кота, однак тварина втекла після того, як перетнули кордон.
– Коли ми приїхали до Кошаліна, були дуже втомлені. З собою привезли найнеобхідніші речі, які помістилися у два невеликі мішки для сміття. Ми мусили швидко залишити дім, оскільки виїздили, коли в місті було відкрито так званий коридор життя. За нами їхала машина з дітьми, яку на наших очах розстріляли, – згадує мама хлопця. Тому вона дуже вдячна Польщі, яка прийняла її родину, та зізнається, що ніколи не забуде хвилини, коли вони з сином лягли спати до ліжка, а не на підлогу бомбосховища. На телефоні показує мені садочок у Чернігові, з працівниками якого перебуває в постійному контакті: вихователька говорить, що всі чекають на них. У перший день війни в Чернігові жило близько 400 тис. людей, а після двох тижнів – усього 200 тис.
Хоча в Кошаліні безпечно, багатьох жінок усе ж таки не покидає почуття туги та смутку. Мовляв, ми з дітьми живемо тут, а інших дітей в Україні ґвалтують чи вбивають на очах матерів, й цьому ніяк не можна зарадити. Єдине, що можуть зробити ті, хто зараз перебуває в Польщі та інших країнах, – піти на роботу та допомогати ЗСУ, щоб вони якнайшвидше прогнали росіян з української землі та врятували українців від насильства, щоб усі нарешті могли повернутися додому.
– Коли ти усвідомлюєш своє безсилля, стає ще важче. Бо є ті, які щодня допомагають у Бахмуті, наражають своє життя, а ми тут у безпеці. Однак я розумію, що найважливіше – це діти, й кожна з нас допомагає ЗСУ, – каже жінка.
Одна з виховательок розповідає: коли діти приїхали, було помітно, що вони бояться, у малят був стрес, іноді діти плакали. Однак сьогодні страх, спричинений побаченим, минув. Вони радісно бавляться, вже не думають про війну та не переживають.
Виховательки садочка також приїхали до Кошаліна після початку повномасштабної війни, а тому малята можуть спілкуватися з ними рідною мовою та поступово вчать польську. Мами з теплотою згадують концерти та різноманітні події, які відбуваються в садочку. Там вони зустрічаються одна з одною, знайомляться із запрошеними гостями. Під час таких зустрічей малеча співає не лише українські пісні, але й польські. Як-от пісню «Супер-мама», яку діти охоче виконали для мене.
– Ми думали, що їдемо до Польщі на місяць, може, два, а живемо тут уже понад рік, – каже мама Софійки та Натанка. Вони до Кошаліна приїхали з Полтави дев’ятого березня минулого року. Софійка полюбила садочок з першого дня. Хоча в Польщі їм дуже добре, вони вирішили повертатися додому. В Україні за ними дуже сумує чоловік і тато. Страх ще не минув, однак туга сильніша за нього.
Пункт опіки розташовано на території Шкільного комплексу № 10 у Кошаліні, а опікується ним місцеве відділення Товариства приятелів дітей. Бартош Заброцький, його представник, розповідає, що найбільше проблем виникає з фінансуванням. Проте Товариство зробить усе, щоб садок працював надалі.
– Ми вирішили не брати оплати від батьків, а дітям, крім професійної опіки, потрібне також харчування. Для нас було важливо, щоб матері пішли на роботу й могли допомагати своїм родинам, які залишилися в Україні, або ЗСУ. Це безпечне місце, де діти почуваються добре. Малюки та їхні мами прив’язалися до своїх вихователів, вони, немовби, одна родина, й у жодному разі не можна їх розлучати. Це їхня «мала батьківщина» в Кошаліні, – підсумовує Бартош Заброцький.
– Справді, ми тут почуваємося, як у великій українській родині. Коли якась дитина не приходить в садочок, інші питають про неї, – розповідає Людмила Кава. Після повернення в Україну мама Софійки разом з дітьми сумуватимуть за новими друзями та надалі підтримуватимуть зв’язок з ними. Головне, щоб вони були в безпеці.