Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №12, 2022-03-20

До Кошаліна з охопленої війною України прибула вже понад тисяча жінок з дітьми з різних міст — це тисяча розірваних сімей та драматичних спогадів. Маленький хлопець, якому всього два-три роки, в дорозі до Кошаліна проснувся серед ночі, почав плакати та кричати. Зло війни відкладеться у ньому на все життя. Чим завинила ця дитина?

Наталя разом із донею та онуком приїхали з міста Коростень, що у Житомирській області. Вони не думали покидати домівку, але після ночі у підвалі​, коли чули над головою літаки з Білорусі, після бомбардування, під час якого були поранені та загиблий, вирішили виїхати до Польщі. Чоловік та собака лишилися в Україні. Перші дні війни були жахом, згадує Наталя: вони чули гуркіт і не розуміли, що робиться. Потім бігли в укриття й усвідомлювали, що можуть звідти не вийти, бо це не бомбосховище, а просто підвал…

“Ти чуєш, як за стіною ллється вода. Однак і далі не хочеш покидати свою домівку, бо куди їхати? Хто тебе буде зустрічати? Кому ми потрібні? – питаєш сам себе. Все життя ми прожили в Україні. Однак жах наростає все більше й більше, аж поки не починає тебе душити… Повітряна тривога вмикається дедалі частіше, ти знову сидиш у підвалі й чуєш, як пролітає бомбардувальник. Сьогодні він гуде більше – значить, важкий літак, учора гудів інакше – це був винищувач. А потім гуркіт – це бомба, яка впала на мирне населення. Людина починає сприймати війну на слух… У підвалі я цілу ніч молилася – немов хасидка біля Стіни плачу. Онук з температурою 39 градусів нарешті заснув.

Мій брат живе у Забайкальському краї, що в Росії. Коли він приїздив до нас 10 років тому, це була ще нормальна людина. П’ять років тому вже відчувалося «зомбування», але ще можна було до нього достукатися. Він казав: твій чоловік «бандерівець», а ти «нацистка» та «фашистка». Замість того, аби розмовляти з родиною та бавитися з моїм онуком, він повторював: у вас погані дороги.

Коли почалася війна, він не дзвонив та не писав. Аж нарешті на третій день озвався відеодзвінком. Я –  «ало, ало», але зв’язок переривався. Він питається: «А чому у вас такий поганий зв’язок? – Толік, у нас йде війна. – Какая война? Ето фігня». Я вже не витримала й почала так матюкатися, що аж доня мене заспокоювала. Мені від цієї неправди стало страшно… Наступного дня мій брат написав: «Приєзжайтє ко мнє». А за чим мені до нього їхати? Він не розуміє мене – ми рідні, але за роки «зомбування» стали одне одному чужими. Як мені з України їхати до нього в Росію? Навіть попри те, що він мій рідний брат. Він живе у країні ворога. Я не розумію, за що Путін так ненавидить Україну і чому завдає таких страждань невинним людям? Брат пише: «Із Харкова раньше ходіл к нам поєзд, можна сєсть і прієхать». Він не розуміє, що Харкова вже немає… 

Сьогодні я розмовляла з чоловіком, і він мені сказав, що біля школи Діми, мого онука, скинули бомбу. Від вибуху повилітали вікна. Знищені магазин, поліклініка. Одна людина постраждала. Навіщо це робиться? Виявилося, що я працювала з людиною, яка співпрацювала з ворогом. Його піймали – в інтернеті можна було побачити відео. Ми не знали, з ким живемо. Це варвари.

Нам неймовірно пощастило, оскільки приятель мого чоловіка довіз нас до кордону. Ми тільки заправили машину пальним. Я кожного дня молюся за його здоров’я. Коли ми перетнули польський кордон, я не могла стримати сліз…

Ми нарешті не мусили нікуди бігти, врешті поспали у тиші. Я не мала постійно трясти онука, будити його. Усі десять днів війни я спала не більше двох годин на добу. Не могла їсти. Постійно підвал, підвал, підвал. З роботи до дому – усього десять хвилин пішки, а ти не встигаєш дійти, бо починає вити сирена. Ти біжиш щораз швидше, аби спуститися у підвал, однак знаєш, що він тебе не врятує, бо це не бомбосховище. Страшно, що наші малі діти, які в нічому не винні, мусять пережити такий досвід. Діма не повинен знати страху та жаху війни. Чотири дні поспіль через стрес у нього піднімалася температура, з’являлося висипання. Приїхали сюди – ані одного, ані іншого. Діма почав їсти та гратися з дітьми. Виходячи з гуртожитку, у якому поселили жінок із дітьми, я почула радісні вигуки малечі. Хлопчик п’яти-шести років кричав: „Давайте пограємося у війну!”.

У Кошаліні воєнних історій – близько тисячі. Ще один автобус із біженцями вже в дорозі. Таких оповідей ще більше у Щеціні, а у Перемишлі їх не злічити. У Польщі вже близько півтора мільйони евакуйованих. Їм допомагають люди, які надають свої помешкання, купують вбрання, їжу. Підтримують волонтери, які збирають необхідні речі для українського війська та українців.

У Прощену неділю, після якої починається Великий піст, у храмі Вроцлавсько-Кошалінської єпархії за припинення війни і мир в Україні молилися віряни парафії та біженці. Божественну літургію очолив владика Володимир Ющак у співслужінні пароха о. митрата Богдана Галушки та інших священників: «(…) Ми стали свідками великого ексодусу нашого народу з України та водночас – необхідності гуманітарної допомоги цим людям. Перед нами сьогодні стоїть виклик: підтримати в Україні тих, хто цього потребує. Передусім ідеться про поранених і тих, хто залишився в містах під артилерійським і ракетним обстрілами, не має води, харчів, ліків, одягу».

У Кошаліні у парафіяльній церкві допомогу збирає товариство «Майстерня». Об’єднання українців у Польщі, «Карітас» та низка громадських організацій від початку російської агресії також підтримують Україну. Це десятки волонтерів, які від ранку до пізнього вечора жертвують свій час та сили для цієї мети (репортаж про допомогу з Кошаліна читайте у наступному номері).

Днями ми відзначали річниці, присвячені Тарасові Шевченку. Саме 9 березня виповнилося 208 років від дня народження Кобзаря, а 10 березня – 161 рік від смерті. З цієї нагоди у Білому Борі в греко-католицькій церкві відбулися богослужіння та акція «Солідарні з Україною». В умовах війни шевченківські слова набувають особливого значення.

 – Те, що можемо зробити сьогодні, – це стояти насторожі у молитві, аби добро перемогло. У жодному разі не можна прийняти зло, замовчувати чи виправдовувати його. Сьогодні до України ми можемо звернутися словами Тараса Шевченка – наголосив о. Маріуш Дмитерко.

«Борітеся – поборете

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!»

Свій протест проти війни висловили мешканці Білого Бору, зокрема молодь з українського ліцею.

 – Я приїхала з міста Хоростків, що в Тернопільській області. Там живе більша частина моєї родини. Родичі також проживають у Львівській та Київській областях, однак вони переїхали в Івано-Франківськ. Зараз вони в безпеці. Перші дні моя мама дуже плакала, так само й бабуся, яка зараз живе у Греції. Вона переживала за свого сина, мого вуйка, але коли він виїхав із Києва, їй стало легше, – каже одна з учениць. 

У Білому Борі сьогодні живе понад 50 біженців (близько 30 у Реколекційному домі, ще 20 – у родинах), а на території Щецінського повіту – майже 400.

 – Попереду важкий час, але солідарність наших народів та добро мусять перемогти. Сьогодні у болю народжується нова Україна – сказав Павел Міколаєвський, бургомістр Білого Бору.

Поділитися: