Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №15, 2022-04-10

Білий Бір – це невелике містечко на Помор’ї, відоме не лише у Польщі, але й в Україні. Насамперед його асоціюють із українськими школами, пам’ятником Тараса Шевченка та греко-католицькою церквою, яку запроєктував видатний митець та іконописець Юрій Новосільський. Ще до війни у початковій школі та ліцеї, окрім українських учнів із Польщі, навчалися діти з України: з Києва, Івано-Франківська чи Львова. Тож не дивно, що українці приїздять сюди і після початку повномасштабної війни з Росією.

17-річна Діана прибула з Києва. Вона виїжджала сама, без батьків, оскільки вони військовозобов’язані й залишилися в Україні. Перетнула кордон 14 березня увечері, а вже 15-го вночі росіяни почали бомбардувати район, у якому вона жила. Про українську школу у Білому Борі дівчина довідалася від своїх друзів.

 – Я вирішила навчатися у Польщі, адже я зараз у випускному класі, а ходити до школи в Україні зараз немає можливості, – каже Діана.

У Білому Борі її дуже подобається. Тут дружня атмосфера, вчителі та діти підтримують одне одного, але дівчина хоче повернутися додому. Діана сподівається, що війна скоро закінчиться, і вона зможе нарешті побачити своїх родичів.

Із Києва також приїхав Артем. Він перетнув кордон 2 березня. У Києві у нього залишився батько, дідусі й прабабуся.

 – Дідусі – це наші янголи-охоронці, вони прагнуть зберегти для нас дім і не захотіли їхати до  Польщі. Звісно, кожен із нас постійно думає про те, що відбувається в Україні, але ми намагаємося також дещо дистанціюватися від цього, аби трохи заспокоїтися, – каже Артем, який вже адаптується у Білому Борі.

17-річний Андрій приїхав із Ірпеня – це місто росіяни дуже сильно понищили. Мер Олександр Маркушин закликає людей поки що не повертатися туди. Андрій приїхав до Польщі з мамою та сестрою. Спочатку він жив у Битові, саме там йому розповіли про українську школу у Білому Борі. Ми зустрілися у його перший навчальний день тут.

– Мені подобаються вчителі та уроки. Тут дуже круто, – каже хлопець. Андрій уже вчив польську мову раніше, має Карту поляка, тому він її розуміє і навіть трохи розмовляє. Коли бойові дії закінчаться, хлопець планує повернутися в Україну, оскільки там залишилося багато його друзів та родичів. Але якщо війна триватиме далі, то він здасть у Польщі випускні іспити (матуру) та вступить в університет.

Сьогодні в українському ліцеї ім. Тараса Шевченка у різних класах навчаються 18 учнів, які приїхали сюди після 24 лютого. Серед них є й випускники, і для вчителів це зараз стане серйозним викликом – як за такий короткий час підготувати їх до іспитів. Днями Центральна екзаменаційна комісія видала розпорядження, на основі якого учні, які тільки-но прибули з України, можуть складати матуру.

 – Зараз ми з педагогами думаємо, чи не простіше цим дітям буде повторно провчитися у випускному класі, чи все-таки спробувати скласти іспити цього року, – каже Дорота Джевєцька, директорка ліцею. Вона підкреслює, що вчителі роблять усе, аби допомогти новоприбулим адаптуватися. Цьому сприяє двомовність викладачів та дітей, які вже навчаються у школі. Сьогодні найбільший клас нараховує 28 учнів, тому проблемою є не їхня кількість, а брак місць у гуртожитку – треба буде організувати додаткові місця для евакуйованих.

– Зараз ми чекаємо на рішення маршалківського управління, яке допоможе нам профінансувати закупівлю двоярусних ліжок. Зрозуміло, умови в гуртожитку дещо ускладнилися, однак всі розуміють, що іншої можливості немає. Ми мусимо одне одного підтримувати. Діти ще довго носитимуть в собі травматичний воєнний досвід, тому вони  потребують часу, аби повністю адаптуватися, – каже Дорота Джевєцька. Вона переконана, що їм все-таки простіше інтегруватися в українській школі, аніж у польській, тому тут приймуть кожного. Усі можуть розраховувати також на допомогу психолога.

У Початковій школі ім. Тараса Шевченка після початку повномасштабної війни з’явилися майже 40 дітей, постійно приходять і нові учні. Тут, як і в ліцеї, проблемою є відсутність місць у гуртожитку. До війни у закладі навчалося 68 людей, а зараз – понад 100.

 – До нас приїхали мами з дітьми, для яких ми знайшли тимчасове проживання як у Білому Борі, так і на околицях. Частина учнів живе у гуртожитку, однак зараз там немає жодного вільного місця, – каже директор Андрій Дрозд.

Утім, діти найчастіше приїздять разом з батьками, тому школа допомагає їм знайти помешкання, де вони могли би жити разом.

– Деякі батьки телефонували до нас ще з України й питали, чи їхні діти зможуть у нас навчатися. Були й такі, що хотіли віддати до нас своїх дітей із вересня, а війна пришвидшила це рішення, – каже Андрій Дрозд.

Крім відсутності місць у гуртожитку, є також проблеми з уроками, оскільки до кінця навчального року залишилося всього три місяці, а діти мусять нарівні з польськими учнями реалізувати програму. Тому вчителі зараз набагато більше уваги приділяють саме біженцям: мотивують їх до праці, допомагають адаптуватися на новому місці. У цьому допомагають теж психолог та медсестра – всі разом вони працюють для добра учнів.

16-річний Сергій приїхав із Сум разом із мамою. Кордон вони перетнули 11 березня. Рішення треба було ухвалити дуже швидко.

 – Коли відкрився другий зелений коридор, мене зранку різко розбудили і сказали, що треба їхати. Наше місто тоді часто бомбардували, за декілька кілометрів від мого дому було військове училище. Обстрілювали також житлові будинки та електростанції, тому у місті кілька днів не було струму, – каже Сергій. У Білому Борі йому дуже подобається.

Леся – із Запоріжжя, їй 17 років. У Щецінку у неї живуть родичі. До війни вони не надто підтримували зв’язок – востаннє її бабуся та дідусь бачилися з родиною у Польщі 1978 року, але з тих часів у них зберігся лист.

 – Ми звернулися з цим листом до місцевої адміністрації, і нам допомогли віднайти родичів. Ми живемо зараз у Щецінку, а навчаємося у Білому Борі. Ми дуже раді, що вдалося відновити контакти, – розповідає Леся.

У школі їй подобається – тут допомагають і підтримують, а це сьогодні важливо.

Роман із Харкова, йому 15 років. Він приїхав з мамою та сестрою, а у Харкові у нього залишився батько та дві бабусі.

 – Мій тато подзвонив волонтерам, і вони нас довезли до станції метро. І саме тоді розпочалось бомбардування. Ми чули, як летів літак, а після цього були сильні вибухи. Потім ми виїхали, у поїзді було дуже душно. Ми змогли поїсти лише тоді, коли доїхали до Львова. Переночували там, а наступного дня волонтери відвезли нас на кордон. Там було дуже багато людей, – розповідає Роман.

Далі вони потрапили до Варшави і звідти – до Білого Бору. У школі хлопцеві подобається: він грає у волейбол та футбол, має час на відпочинок, а у місті багато розваг.

Домінік Радецький – історик, який викладає як в українських, так і польських закладах, каже, що сьогодні дуже велике зацікавлення помітне щодо уроків з предмету «знання про суспільство» («wiedzy o społeczeństwie»). Молодь насамперед питає про НАТО, а учнів польських шкіл цікавить не стільки сам перебіг воєнних дій, скільки причини конфлікту: чому війна розпочалась, чому Альянс тільки частково допомагає Україні, не бореться на її боці?

 – Я мусив пояснити учням, що це могло би дати початок ІІІ Світовій війні – каже історик.

Поділитися: