Мирослав Трофимук ■ ПОДІЇ ■ №49, 2022-12-04

18 листопада у Варшаві відбулася публічна дискусія «Ми тут разом», організована незалежним медіа OKO Press та присвячена проблемам, з якими стикаються українські мігранти за кордоном. Зустріч була поділена на два блоки: за словами головного редактора OKO Press та модератора події Пйотра Пацевича – про матеріальні та духовні питання, але обидва поєднували ключові теми – освіта, житло, легалізація побуту та пошук роботи.

Українські біженці – нетипові

На думку Олександри Дейнеко – кандидатки соціологічних наук, доцентки соціологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, гостьової дослідници в Норвезькому інституті урбаністичних та регіональних досліджень університету ОслоМет – самоідентифікація українців, яким довелося після 24 лютого 2022 року вимушено залишити Україну, визначається крізь призму їхнього поселення. Часто вони живуть у друзів чи знайомих, що автоматично інтегрує їх у дружнє середовище. З іншого боку – українці відштовхують від себе ідентичність біженця, оскільки така характеристика автоматично тягне за собою травматичний досвід. Ще одним важливим фактором є процедура легалізації, яка дозволяє уникнути перебування в таборах і дає перспективи швидкої інтеграції.

«З 24 лютого в Україні з’явилася абсолютно нова соціальна група – це українські біженці. Вимушена міграція українців сьогодні має жіноче обличчя, вищу освіту «в рюкзаку» і прагнення інтегруватися в те суспільство, яке приймає. Українські біженці – нетипові. Як на рівні нормативних актів (бо це не біженці, а набувачі колективного захисту), так і на рівні сприйняття, тому що ці люди не ідентифікують себе як біженці. Українські пошукачі колективного захисту хочуть працювати, вивчати мову, дуже швидко інтегруватися в суспільство, яке їх приймає. Такими є результати досліджень, які ми проводимо в Норвегії», – розповідає Олександра Дейнеко.

Освіта та житло: найбільша увага

Тему освіти розпочала презентація Якуба Тильмана, вчителя Державної початкової школи ім. Kawalerów Orderu Uśmiechu в Сьремі. Він викладає образотворче мистецтво, музику та польську мову в підготовчих класах для біженців. Школа Якуба була готова приймати українських дітей починаючи з 1 березня, тобто за неповний тиждень після повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Протягом перших трьох місяців 207 українок віддали своїх дітей до згаданої школи. Як зауважив Якуб Тильман: «Не йшлося про те, щоб відразу починати читати ”Пана Тадеуша„ – вчителі зробили ставку на інтеграційні та ознайомчі активності. На сьогоднішній день в школі навчається 70 українських дітей». 

Тема освіти звучала також у виступі заступниці мера Сопота Маґдалени Чаржинської-Яхім. Практика Сопота показує ефективність інтеграційних програм у співвідношенні 50 на 50, тобто активності були розділені рівномірно для українських та польських дітей. На думку чиновниці, інтеграція в Польщі може найкраще відбутися в площині музики, адже більшість дітей з України мають музичну освіту.

Чиновниця згадувала безсонні ночі протягом перших трьох місяців війни, коли мерія шукала швидких рішень стосовно поселення. Перспективи нової хвилі біженців з України на зимовий період – а таких очікується від 100 тисяч до одного мільйона – можуть знов занурити адміністрацію не лише Сопота, але й інших міст Польщі в реалії весни-2022.

Ситуація із житлом навесні 2022 у Варшаві, зі слів історикині, соціологині, спеціалістки з питань міграції українців до Польщі, голови фонду «Наш вибір» Мирослави Керик, виглядала не настільки складною, як у Сопоті. «Ми створили формуляр для пропозицій і потреб поселення. Від 24 лютого ми отримали понад 11 тисяч звернень від поляків та українців, які мали бажання прийняти у себе біженців. Весь процес поселення – від запиту до нашого дзвінка з вказівками і адресою – тривав приблизно 30 хвилин», – каже вона.

Проте це історія з весни. Ситуація з минулого тижня, за словами Мирослави Керик, виглядає менш втішно: «Ми отримали 10 заяв про готовність надати житло і 800 дзвінків із запитом поселення». Основною причиною таких різких змін є припинення виплати так званих 40+, які держава виплачувала кожному волонтеру на одну поселену особу. Мирослава Керик звертає увагу, що поселення – це витрати, ростуть квартплата, ставка кредиту, а тому не можна гніватися на людей, які відмовляються приймати українців на проживання без доплати. Жити «в гостях» більш ніж пів року складно – і для тих, хто приймає, і для тих, кого приймають. 

На відміну від ситуації в Норвегії, яку на початку описувала Олександра Дейнеко, в Польщі в таборах для біженців мешкає приблизно 80 тисяч осіб. Попри складні умови, уряд має намір запровадити оплату за проживання. Тобто 40-60 злотих за особу, які раніше покривала держава, тепер буде змушений сплатити сам українець. «Нам вдалося оскаржити цю ухвалу таким чином, щоб звільнити хоча б від обов’язку оплати за дітей. Самотня мама з двома малими мала б заплатити, в такому випадку, приблизно 3000 злотих на місяць», – додає Маґдалена Чаржинська-Яхім. 40+, на її думку, не було гарним рішенням, бо ставило українців у залежність від власників помешкання, оскільки не було до кінця врегульовано, які саме товари та послуги можна оплатити з цієї суми, а умови проживання відрізнялися залежно від щедрості і можливостей конкретних власників осель. На її думку, рішенням цієї проблеми є врегульована політика оренди. Іншим рішенням може бути використання так званих «пустостоїв», яких по всій території Польщі налічується понад 1,5 мільйона. Але їхнє використання потребує врегулювання ринку оренди. 

Неможливість орендувати житло, на думку заступниці мера, демотивує українок у пошуку роботи, адже зарплата в більшості випадків навіть не покриє оплату за квартиру. А ще оренду житла ускладнює той факт, що багато поляків не погоджуються здавати житло українцям, додає Мирослава Керик.

Ринок праці теж має проблеми

Переходячи до питань, пов’язаних з ринком праці, Домінік Овчарек – директор програми соціальної політики Інституту суспільних відносин, який спеціалізується на питаннях ринку праці та соціального діалогу, в тому числі на становищі мігрантів на ринку праці, – перерахував ключові проблеми, пов’язані з працевлаштуванням українок у Польщі. По-перше, жінки з дітьми є найбільш вразливим прошарком суспільства в контексті працевлаштування, в даному разі ситуація ускладнюється через рівень знання мови, а також через те, що біженці перш за все потребують психологічного захисту та опіки, відповідно питання роботи не є першочерговим. Додаткову проблему становить питання легалізації дипломів. Очікувалося, що українці дадуть змогу вирішити проблему відсутності працівників на певних посадах, проте результат виявився дещо протилежним. Йдеться про те, що після початку війни з Польщі додому повернулися від 100 до 300 тисяч українських чоловіків, а це 2% ринку, задіяні в транспорті, будівництві та рільництві. Це спричинило згортання об’єму виробничої потужності частини польських фірм. 

В Польщі є понад 300 професій, які регульовані таким чином, що на них не може влаштуватися особа, що не має відповідного польського диплому або закінчених курсів. В Сопоті самоврядування реалізувало ініціативу, в межах якої новоприбулі заповнювали анкету, де, зокрема, вказували свою професію. За потреби відповідні установи могли звертатися до цієї інформації і знаходити для українок роботу. Проте Маґдалена Чаржинська-Яхім згадує, що не може працевлаштувати в державних установах Польщі українців, хоч вона й має в базі жінок, які в Україні працювали на державній службі і мають керівний досвід чи досвід складання, наприклад, бюджетів, але в польських державних установах вони можуть виконувати лише адміністративні чи сервісні функції. 

Впровадження тимчасової ухвали, яка би стосувалася спрощення такого працевлаштування для тимчасово переміщених осіб на потреби своєї громади, підтримав Домінік Овчарек. Він згадує про певні пілотні спроби створити альтернативний ринок пропозицій праці в партнерстві європейських країн, зокрема таких робіт, які не потребують присутності і можуть виконуватися на відстані – що є рішенням для матерів і батьків-одинаків. Домінік Овчарек наголошує, що ринок праці в Польщі не був досконалим і до 24 лютого, а хвиля біженців з України просто загострила існуючі проблеми, які стосуються насамперед легальності працевлаштування, договорів та зарплат. Він наголошує, що тут відповідальність та контроль частково лежать на плечах громадських ініціатив і профспілок. Суттєвою перешкодою у працевлаштуванні є також незнання мови. 

Як поляки ставляться до українців?

Друга частина дебатів стосувалася площини духовної, інформаційної. Її модераторка, польська журналістка Аґата Ковальська, розпочала панель з результатів опитування «Добре чи погано, якщо українці залишаться в Польщі на довше?». 70% опитаних відповіли – добре, 25% – погано. 

 Говорячи про статистику, професор Міхал Білевич – соціальний психолог, професор Варшавського університету, керівник Центру досліджень упереджень Варшавського університету та викладач факультету психології Варшавського університету – звернувся до контексту останніх 8 років, акцентуючи на тому, що поляки – досить гомогенна нація, проте українці становлять вагому частину польського суспільства, а отже, прямі контакти українців та поляків сприяють руйнуванню стереотипів. Отже, ніщо не вказує на те, що українці могли би стати «козлом офірним» у разі загального погіршення рівня життя в Польщі як очікуваного наслідку кризи чи політичних перипетій.

Статистика свідчить, що поляки підтримують фінансування з бюджету ініціатив вивчання польської мови для іноземців, розширення кількості місць у школах або створення програм пошуку робочих місць для українців, проте якщо йдеться про 500+ або пошук житла – то тут ставлення поляків менш поблажливе. Тобто побоювання і упередження існують там, де є дефіцит. 

Менш оптимістичне бачення має Олександра Гнатюк, україністка, перекладачка, професорка Києво-Могилянської академії та Варшавського університету, віцепрезидентка Українського ПЕН-клубу. Вона говорить про існування очевидних зон напруги в суспільстві щодо польсько-українських стосунків, проте чи дійде до ескалації, залежить від того, чи ця напруга буде штучно підігріватися. Інформаційна напруга, за словами Міхала Білевича, виникає органічно, як тільки кількість іноземців у суспільстві перевалює за 10%, і тут він наводить приклад євреїв у Польщі та антиєврейські кампанії минулого століття. Частка українців у Польщі вже більша за 8%, тому напруга, звісно, виникатиме, але ставлення до українців з боку поляків не має погіршуватися. 

На думку Аґати Ковальської, частково справа тут в тому, що українці зараз захищають східний кордон Європи, воюючи зі спільним ворогом. Вона згадує також цитату Пйотра Пацевича про емпатію, яка виникає внаслідок акту допомоги: «Якщо я допомагаю, то починаю любити того, кому допомагаю, і це не означає, що я очікую взаємної любові від тих, кому допомагаю». Тобто поляки, допомагаючи українцям, сповнюються відчуттями приязні і любові. Наразі 6% поляків, тобто кожен двадцятий, поселив у себе українців, 50% суспільства бере участь у зборах коштів або речей. 

Визначальним у ставленні поляків до українців Олександра Гнатюк вважає відчуття страху, яке об’єднує перед обличчям спільного ворога. Але також наголошує, що важливо будувати комунікацію на меседжах, які об’єднують та підсвітлюють проактивність українців і поляків. В більшості випадків, коли говоримо про негатив у мережах (зокрема, вибух таких антиукраїнських висловлювань припав на 2014-2015 роки) – на думку Олександри Гнатюк, йдеться перш за все про «російські вкиди», тому важливим завданням є розвиток у суспільстві критичного мислення і базових навичок кібербезпеки та аналізу інформації. «Те, чого українців навчила війна, починаючи з 2014 року, – це навичок інформаційної безпеки, чого, на жаль, не можна сказати про Польщу», – каже професорка. 

Стосовно популярного меседжу про збільшення черг до медичних установ Аґата Ковальська отримала від заступниці голови ради NFZ, докторки Малґожати Галонзки-Соботек статистичну інформацію: майже півтора мільйони українців отримали PESEL, 500 тисяч з них платить внески у медичне страхування, а черги до лікарів після 24 лютого не стали набагато довшими. 

Те саме можна сказати про сплату податків: українці, яким вдалося знайти офіційну роботу, вже повертають у бюджет частину отриманих від держави коштів. 

Чи схочуть українці повертатися після перемоги?

Розуміння одне одного зростає з обох боків. Міхал Білевич згадує дослідження Вадима Васютинського – психолога, професора Інституту соціальної та політичної психології у Києві – стосовно визнання відповідальності українцями за злочини проти поляків та євреїв. Дослідження показує, що ця відповідальність зростає. Здавалося б, у контексті нової хвилі національно-визвольної боротьби на перший план мають виходити лише настрої глорифікації українцями своїх національних героїв, проте бачимо також тенденцію усвідомленого руху на єднання із західними сусідами, зокрема поляками. 

Не забуваймо про те, що новоприбулі українці у Польщі «в гостях», а після перемоги їх чекає велике прибирання в себе вдома. «Напевно, найбільшою дилемою є питання: залишитися чи повернутися. Як свідчать результати міграційних досліджень, чим довше триває війна, тим менш охоче люди прагнуть повертатися додому. В березні цього року планували повернутися до України 60%, а в червні ті ж 60% обрали варіант ”не впевнений/не впевнена”», – каже Олександра Дейнеко.

Втім, дослідниця стверджує, що це не вердикт – це радше рівняння з багатьма невідомими, оскільки реальність біженця – подвійна невизначеність. З одного боку, питання інтеграції на новому місці, з іншого – невідомість, пов’язана із ситуацією в Україні. Проте є побоювання, що додому не повернуться ті, хто має мало мотивів для цього, хто втратив житло чи рідних, але також і жінки з дітьми шкільного віку, оскільки малюки чутливі до зміни шкільних систем, і батьки не схочуть виривати дітей із налагодженого навчального процесу. 

Напевно, дилема «залишитися чи повернутися» постає найгостріше у Польщі через відносну безбар’єрність інтеграції, і тут Олександра Дейнеко виділяє кілька аспектів, які гратимуть на користь «залишитися» – це культурна і мовна спорідненість. Польська мова зрозуміліша для українця, ніж німецька, французька чи англійська. Соціальні зв’язки, сформовані в Польщі, давніше, тож нові біженці мають певний ґрунт для швидшої інтеграції. 

У підсумку маємо: чим кращою буде інтеграційна політика європейських держав, тим меншим буде бажання біженців, чи то пак вимушених мігрантів, повернутися до України. 

І тут постає чи не найважливіше питання – якою ж буде реінтеграційна політика України стосовно вимушених мігрантів? «Те, як держава зможе почути потреби біженців, які механізми реінтеграції будуть запропоновані, так само суттєво вплине на ухвалення рішення щодо повернення», – каже Олександра Дейнеко. Йдеться тут перш за все про відбудову житла, визнання закордонних дипломів, перспективи працевлаштування.

Іншим ключовим фактором дослідниця називає питання «низової реінтеграції» – яким буде ставлення українців, що залишилися в Україні, до біженців після перемоги? На її думку, є просте рішення, яке повинно сприяти реінтеграції: це дотримання вимушеними мігрантами формули «бути українцем сьогодні – наближати перемогу завдяки своїй активній діяльності». «Ми можемо ставати тими мостами, які поєднуватимуть громаду, що приймає, і нашу рідну громаду – тих, хто хоче допомогти, і тих, кому ця допомога дуже потрібна. Після перемоги ми зможемо формувати таку міжнародну співпрацю саме на локальному рівні та бути важливими агентами відбудови українського суспільства», – певна Олександра Дейнеко.

Поділитися: