Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №47, 2022-11-20

Селиська – невелике село, розташоване на правому березі річки Сян, приблизно за 80 кілометрів від Перемишля. Саме там зустрілися нащадки жителів цього та довколишніх сіл. Серед них було кілька осіб, які пам’ятають ці місця з часів дитинства.

В суботу, 5 листопада, в колишній церкві св. Архистратига Михаїла у Селиськах відбулася зустріч і спільна молитва осіб, які походять з цього регіону. Спершу минула літургія, яку очолив о. Богдан Крик з Ряшева у сослужінні о. Романа Коцуровського з Перемишля. Були також присутні місцевий римо-католицький священник Станіслав Бартмінський і греко-католицькі сестри. Після літургії було відслужено панахиду за всіх померлих з цієї парафії.

Церква є визначною спорудою в селі. До 1936 року це була святиня під Покровою св. Димитрія. Опісля прийняла звання св. Михайла. У згадці про село за 1936 рік написано, що парафія нараховувала дві тисячі вірян. Це були жителі Селиськ та довколишніх сіл.

– Це була велика парафія. Ми зараз трохи призабули історію, а її треба пам’ятати. Але разом з тим – час будувати майбутнє. Зараз мости між поляками та українцями впали, були знищені. Під час війни, коли всі ми під загрозою, ці структури дуже швидко відбудовуються. Маю надію, що добро, яке твориться попри війну, триватиме довго, – сказав під час молитви у храмі о. Богдан Крик.

Після літургії своїми спогадами поділилися колишні мешканці Селиськ та довколишніх сіл.

– Минуле не зникло, воно є нашим. Минуле моєї родини згадується і записане з 1887 року. Це рік народження мого дідуся Йосифа, який, ймовірно, був тут охрещений, – розповіла пані Ірина Стабішевська. Перемишлянка зазначила, що приїзд до Селиськ є для неї тривожним, але водночас обнадійливим.

– Пам’ять – це вдячність, вдячність серця. Я відчуваю тепло, бо тут народилися мій тато, дядько і тітки. Саме тут родина спочиває на цвинтарі, – додала пані Ірина.

Марія Фіцак привезла з собою акт хрещення свого діда Івана Фіцака, хрещеного у цій парафії. На документі є підпис колишнього (останнього) українського пароха святині. Другий документ – це пам’ятка з першого св. причастя її батька за 1938 рік.

– Не знаю, як це сталося, але це єдині такі документи в моїй родині, – сказала зі сльозами на очах Марія Фіцак. – Дідо дуже хотів повернутися до рідних країв. Будучи при смерті, 1963 року у Перемишлі він передав одне прохання батькові – щоб уся родина повернулася на Перемищину.

На спільну молитву до Селиськ з’їхалося 20-30 осіб. Більшість – з Перемишля. Деякі вперше були у церкві. Інші повернулися до неї після років відсутності. Серед останніх – Юліан Бак.

– Щонайменше чотири покоління моєї родини, які спочили на тутешньому кладовищі, здобули християнську віру в цій церкві, – звернувся до присутніх пан Юліан, якого 84 роки тому охрестити у цьому ж храмі. – Було важко. Траплялися дні, коли здавалося, що наступного вже не настане. Було важко через війну, коли я втратив батька, та через 28 квітня 1947 року, – згадував житель Перемишля.

Саме 28 квітня, 75 роки тому, Селиська та навколишні села були виселені на Вармію та Мазури – здебільшого в околиці Пасленка. Панові Юліану на той час було дев’ять років. Але запам’ятав багато.

– По цій дорозі, яка 75 років тому не була асфальтованою, босоніж, в одній сорочці, я проминув церкву. Ще був дощ та сніг. Нас повели до річки Сян. Щоб перебратися на інший берег, нас насильно загнали в річку. Кожен, хто проходив повз церкву, зупинявся, нахилявся і хрестився. Для тисяч людей це було прощання з рідною церквою, – згадав Юліан Бак.

Багато з них більше її не бачили. Пан Юліан наступного разу прибув сюди аж на початку 90-х років, коли організував сімейний з’їзд.

– Сьогодні в цій церкві я вже втретє. Вона сумує за нами, тому що роками пустувала. Сподіваюсь, що ця наша зустріч ще повториться, і ми ще в цій святині заспіваємо, – додав пан Юліан. Сам українець родом з села Поруби, що знаходиться за декілька кілометрів від Селиськ. В Порубах розміщувалося українське підпілля, а в Селиськах – польські партизани.

Про це пригадав Ян Бартмінський, багаторічний член Ради міста Перемишля. Він поляк, його рід також із Селиськ. Згадуючи післявоєнний час, він звернув увагу присутніх на підписане у травні 1945 року перемир’я між українським та польськими партизанськими загонами, згідно з яким радянську владу та солдатів поляки та українці визнали спільним ворогом.

– У ці тяжкі часи, у повоєнний період, саме тут було підписано одну з небагатьох угод між Армією Крайовою та Українською Повстанською Армією про припинення будь-яких військових дій. І мало того, що домовилися та підписали угоду. Вони цієї домовленості дотримувалися! Тому ці Селиська є надзвичайно важливими, бо це приклад нашої спільної гарної долі, – зазначив Ян Бартмінський.

Після молитви у церкві всі подалися на місцевий цвинтар. Він колись був великим, але сьогодні там лишилося кілька довоєнних хрестів і сучасних пам’ятників.

– Після того, як виселили українців, хрести зрушили. Усі надгробки відсунули під один берег. Знаку, що тут був цвинтар, не лишилося. Втім, мені вдалося віднайти, відремонтувати і поставити на місце один сімейний хрест, – розповідає Марія Туцька з Перемишля.

У 2004 році колишні парафіяни та їхні нащадки встановили на пам’ятнику кам’яну таблицю з написом «Усім похованим тут парафіянам, місце поховання яких невідоме».

Після запалення лампадок біля пам’ятника присутні рушили до села Гута-Поруби. До 1945 року це були окремі хутори Гута і Поруби, які згодом стали одним селом. До війни майже 90% місцевих мешканців були українцями. Зараз лише невеликий цвинтар свідчить про українське минуле. Могили є, але хрестів майже немає.

– Вони були дерев’яні, але, мабуть, прогнили, коли залишилися без нагляду після 1947 року, – каже Єва з роду Фіцаків, яка приїхала з Перемишля. Там поховані ті, хто помер від тифу наприкінці Другої світової війни. Померлих ховали в могилі по четверо.

– Мій дід їх усіх ховав. Гадки не маю, чому саме він цим займався. Проте тільки він знав, де з якої родини похована людина. Тепер це вже історія, – додала українка.

Біля встановленого на кладовищі хреста присутні запалили свічки та заспівали «Вічну пам’ять».

Поділитися: