31.07.2023
30-річчя відновлення Українського військового цвинтаря в Александрові-Куявському
Степан Мігус ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №24, 2023-06-18 Кожна могила – «непімщена рана» Традиційно, як і щороку, у першу суботу червня (цьогоріч 3 числа) на...
Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №25, 2024-06-23
Першої суботи червня на Козацькій могилі (кургані) в Александрові-Куявському, символічному місці українців і поляків, у 31-й раз зустрілися всі ті, хто з часу відкриття відновленого 12 червня 1993 року цвинтаря прагне вшанувати пам’ять українських воїнів Ці герої пліч-о-пліч з польськими легіонами воювали проти більшовицької навали та причетні до переможної битви під Варшавою, названою пізніше «Дивом на Віслі».
В урочистостях, котрі від самого початку щороку організовує управа міста Александрів-Куявський, взяли участь представники державної влади й сеймових структур Польщі. Зокрема, вже протягом кількох років подію традиційно відвідує депутат польського Сейму та представник польсько-української парламентської групи й президента РП Ян Кшиштоф Ардановський. Були також: керівник Консульства України в Ґданську Олександр Плодистий, керівництво самоврядних і громадських організацій міста та повіту Александрів-Куявський, духовенство православної, римо-католицької, греко-католицької церков та українські делегації від ОУП і шкіл. Цьогорічний захід вирізнявся тим, що було вшановано пам’ять нещодавно й передчасно померлого представника української громади, політика, самоврядника, депутата двох скликань Мирона Сича, постійного учасника патріотичних заходів на Козацькому кургані.
Козацька могила в Александрові-Куявському розташована на місці табору інтернування №6, де перебували 6-та Січова дивізія стрільців, 4-та Київська дивізія стрільців та 3-тя Залізна дивізія стрільців армії УНР Симона Петлюри. Перші бійці почали потрапляти туди ще в грудні 1920 року. З часом це місце стало символом вшанування пам’яті українських героїв і польсько-українського братерства. Маршалок Юзеф Пілсудський, підписуючи з більшовиками далеко не лицарський Ризький договір, погодився на інтернування своїх союзників. Варшава пояснювала, що мала два виходи – здати українську армію більшовикам або інтернувати близько 50 тисяч українських воїнів у щонайменше десяти таборах. В Александрові-Куявському в 1920-1921 роках (до 25 жовтня 1921-го) перебувало понад 3500 осіб, серед яких – жінки й діти. Немає достовірних даних, скільки саме інтернованих українських воїнів поховано в братській могилі, названій Козацькою. Подають число від 17 до 22 осіб. Може бути й більше. Нині поряд із курганом, увінчаним козацьким хрестом, стоять безіменні хрести – символ пам’яті про тих, хто відійшов у вічність за час інтернування.
На Козацькому кургані 29 травня 1927 року було вперше відправлено панахиду за Симона Петлюру. Відтоді молитви за Петлюру та інших учасників боротьби за незалежність України та Польщі стали в Александрові-Куявському традицією. З початком ІІ Світової війни 1939 року цю традицію було перервано. Про могили забули й після війни, під час панування комуністів. Відновлення Козацького кургану вдалося розпочати лише 1991 року. Серед ініціаторів цього патріотичного заходу були українці – професор Омелян Вішка з Торунського університету імені М. Коперника, якого активно підтримали й провідні поляки не лише з Куявсько-Поморського регіону.
Говорячи про 31-шу зустріч на цьому символічному місці та вітаючи присутніх, бургомістр Александрова-Куявського Аркадіуш Ґраляк сказав, що ця щорічна присутність є «виявом постійної пам’яті в цьому місті й саме на цьому місці про тих, хто віддав за справу найцінніше».
– Але так діється в житті, що під час чергових урочистостей відчуваємо відсутність постійних учасників таких заходів, – продовжив очільник міста. – Хочу згадати про людину, яка була для мене, для нас, для міста Александрів-Куявський дуже дружньою і прихильною. Це був наш великий друг. Маю на думці Мирона Сича, який передчасно відійшов у вічність. Завжди, коли ми зустрічалися, він обдаровував нас усмішкою й добрим словом. З нагоди сьогоднішньої зустрічі пам’ятаймо про нього під час нашої молитви.
Про спільну боротьбу українських і польських воїнів проти «атеїстичного більшовицького ворога», про «демонів нашої спільної пам’яті» та… українське зерно (чи на Козацькій могилі цьому місце? – прим.авт.) згадав політик Ян Кшиштоф Ардановський.
– Такою є служба і солдатська доля, – сказав він. – На цьому місці частина з них чекає на останній день. Але ж зустрічаємось також і для того, щоб задуматися над тим, як будувати добрі взаємини між поляками й українцями, Польщею і вільною Україною. І згадуємо цю нелегку нашу історію, де були спільні великі, захопливі перемоги. Була також ненависть, яка отруювала поляків та українців. Згадуємо і ті давні часи, і ці ближчі, які особливо засіли у пам’яті поляків. І Волинську трагедію – нагадуємо про це, бо лише у правді можна будувати наші взаємини. Звірство і брутальність акції «Вісла». Я говорю про це відкрито і відважно, тому що тільки в правді, спираючись на правду, можна будувати наше майбутнє. Хочу вірити, що вдасться створити добрі взаємини. Ми планували творити Тримор’я, сильний політичний і економічний договір на основі двох наших слов’янських народів, до яких, як нам здавалося, приєдналися б і менші народи – наші сусіди. Це була б величезна могутність. У правді, роз’яснюючи наші взаємини – так ми змогли б раз і назавжди прогнати демонів нашої пам’яті. Понад два роки Україна стікає кров’ю. Україна бореться. Бореться за свою волю, але також за нашу свободу, за волю Європи. З перших годин війни поляки й Польща не забарилися з допомогою. Може, навіть більшою, ніж українське суспільство сподівалося. Кільканадцять мільйонів українців перейшло через польський кордон. Ми як держава, але і кожен з нас, прийняли до своїх домівок біженців з України. Зробили це як християни й глибоко віримо, що треба допомагати кожному потерпілому. Бо там іде справедлива боротьба проти імперської агресії росії.
Керівник Консульства України в Ґданську Олександр Плодистий подякував від імені відсутнього амбасадора України у Польщі Василя Зварича бургомістру Александрова-Куявського та всім учасникам заходу за «організацію урочистостей з нагоди відновлення українського військового цвинтаря в Александрові-Куявському». Амбасадор України згадує у своєму листі про спільну польсько-українську історію боротьби з більшовицькими загарбниками 1920 року, яка має неймовірно важливе значення. «Перемога під Замостем і “Диво на Віслі” – це свідчення братерства зброї України та Республіки Польща, це пам’ять, яку ми повинні плекати й передавати наступним поколінням українців і поляків з метою побудови добрих відносин між нашими народами», – написав дипломат. У своєму зверненні він підкреслив, що дуже важливим є те, що це місце пам’яті 31 рік тому спільно відновили українська громада в Польщі, влада і мешканці Александрова-Куявського. «Це місце нагадує, що коли стоїмо разом – ми непоборна сила», – підкреслив Василь Зварич у листі.
Керівник Консульства України в Ґданську Олександр Плодистий від себе теж подякував польському народові за підтримку України й українців. Він сказав, що ця допомога – «не лише цеглина, але дуже важливий внесок у розвиток наших взаємин. Розвивати взаємини – складніше, ніж побудувати дім. Тут треба будувати цеглина за цеглиною, роками, з особистими контактами, з постійною взаємною пошаною, зі знанням традицій, історії народу».
– Непереможене зло повертається з подвійною силою. Нині, після понад ста років від «Дива на Віслі», маємо того ж ворога і далі боремося за незалежність. Разом ми сильніші й можемо перемогти ворога раз і назавжди, – підсумував консул Олександр Плодистий.
Цьогоріч, як і попередніми роками, учасниками заходів на Козацькій могилі від української громади Польщі були представники ОУП з Ольштина, Ґданська, Члухова, Ґурова-Ілавецького та Білого Бору. Під час урочистостей учні українських шкіл Ґурова-Ілавецького та Білого Бору спільно зі школярами Александрова-Куявського та військовими організували почесну варту.
– З року в рік кількість присутніх українців зменшується, а принаймні в час страшної війни так не повинно бути, – засмучується Степан Сахрин, один з п’яти представників Ольштина. – Хто, як не ми, у першу чергу повинен пам’ятати про наших героїв?