Марко СирникГРОМАДА2009-03-04

Черговий з’їзд ОУП вже не за горами. Близько теж відзначення круглої річниці подій, які довели до падіння комуністичного режиму в Польщі, що дало поштовх (та можливість) переосмислити ідею найбільшої громадської організації української національної меншини в Польщі. Отже запитання, як виглядає ситуація і де ми знаходимося на пройденому за майже 20 років шляху, цілком доречне.

Цей матеріал не претендує на повний аналіз. Він має бути лише сиґнальним, повинен зазначити те, що, на думку автора, було найбільшим досягненням ОУП як організації, та моментів, які стали найбільш помітними і болючими поразками.

Тут не буде ані простих правд, ані дешевих рецептів. Життя надто складне і барвисте, його важко описати, вживаючи лише чорну і білу фарбу. А, на превеликий жаль, у нас є сильний нахил саме так нашу дійсність оцінювати. Легко тоді давати прості поради, легко ставити і діагноз, легко теж засуджувати.
Перше, що потрібно зробити, це повернутися безпосередньо у момент перетворень і змін, подивитися, який був тоді стан громади та найбільшої української організації (УСКТ). І розібрати все детально: політичні можливості, стан шкільництва, рівень і кількість культурних подій, фінансові спроможності, економічну базу, кількісний стан громади та організації загалом. Коли спробуємо без зайвих емоцій розібратися, що відбувалося в цьому 20-літті, тоді зможемо дійсно дати в міру об’єктивну відповідь: що в нас було тоді, що маємо тепер і як нам бути далі.

“Людей з дипломами у нас вистачає, а от розумних могло би бути більше”
Перетворюючи УСКТ, ми забули (або недооцінили) один фактор – внутрішню руйнацію нашої громади. Післявоєнні роки, депортація, політика залякування, цькування, заперечування самої нашої присутності, принижування і ганьблення всього українського нанесли і окремим членам, і громаді загалом велику травму. Травму, яку будемо лікувати ще довго. Коли до цього додати й такі характерні риси нашого менталітету, як пасивність, пристосуванство, відчуженість, тоді образ нашої громади не дивує. Маємо те, що маємо. Цей внутрішній фактор вважаю більш небезпечним, ніж усе, що робиться навколо нас.
Ми – і як Об’єднання українців у Польщі, і як громада, та й інші організації – не впоралися з викликами й можливостями, які принесли нові часи. Зробивши надзвичайно багато для піднесення шкільництва (у кількісному стані, видавництві), матеріальної бази (приміщення і домівки в Щецині, Ельблонзі, Зеленій Горі, Ґіжицьку), розвитку культурних імпрез тощо, ми водночас знехтували людиною як такою. І, як наслідок, 2002 р. ми потрапили під “холодний душ”: результати перепису населення та нецілих 32 тисячі українців у Польщі мусять тривожити.
Не зробили ми й ще одну важливу справу. Міняючи назву, статут і керівництво ОУП мабуть гадали, що даємо теж громаді нову ідею, забуваючи водночас, що низи організації лишаються такими ж, як і були. Однак людей не заміниш (і не зміниш) так легко. Активісти УСКТ чи ОУП з окремих гуртків як раніше чекали на диспозицію і гроші з Варшави, так і досі на них чекають. Не завжди функція голови чи члена управи гуртка пов’язується з зобов’язанням – беру на себе відповідальність за те, що робиться на моєму подвір’ї. І працюю теж сам, не чекаючи, аж хтось інший вирівняє дорогу біля моєї хати (пригадав собі знову “Кайдашеву сім’ю” – ніби про нас написане!).
Колись (у пізньому вже УСКТ), будучи на якихось зборах, вислухав я звіт: членські внески стільки-то і стільки, “Наше слово” стільки-то і стільки, Календар стільки… І все. Оце й уся робота. Чи не так воно відбувається деінде й надалі? І ще одне почуте: якби в нас були гроші, отоді б ми зробили! Це правда, але може й у другий бік варто – придумайте спочатку, що ви хочете і можете зробити, а питання про гроші – це вже буде черговий крок.

“Існують три типи людей: ті, що бачать; ті, що бачать, коли їм показують; ті, що нічого ніколи не бачать”
Інше тривожне питання – про те, як легко нашу громаду, людей розбити та поділити. Аж вірити не хочеться, що в нас закладено стільки деструкції та стільки генів самознищення. Ми виняткова нація і виняткова громада.
Протягом зазначеного у заголовку часу появилося декілька цікавих видавничих позицій (зокрема видані ІНП). Я дуже прошу вас прочитати їх. Не для того, щоб шукати чи виловлювати шпигунів та секретних спів працівників колишньої СБ ПНР. Там показані механізми нищення нашої громади, окремих людей і окремих заходів. А наслідки цього відчуваємо й досі. Подумайте, що вистачить прецінь сказати “він украв”, “він не розрахувався”, “він жид” тощо, щоб знищити, чи дискредитувати людину. І ми, як бджоли, летимо на той лепкий мед. Всі ті члени громади, хто мав шанси зробити не лише якусь кар’єру, а й щось більше для свого середовища, попадали на лопаті нищівного механізму, зокрема колишні депутати-українці. І теперішній, у якого цей шанс був, мабуть, найбільший. Бо саме проти Мирона Сича розгорнуто найбільшу кампанію дискредитації. Кампанію, яка стає вже божевільною. Він “націоналіст-бандерівець” для поляків, а зрадник національної ідеї для українців. Що ж – місце для ідеальних людей лише в мавзолеях.
Недарма проф. Роман Дрозд на останній звітно- виборчій конференції відділу ОУП у Кошаліні звернувся до присутніх із закликом: “Женіть від себе під три чорти всіх, хто приходить і говорить на одного з вас, що той злодій і брехун”. Жаль лише, що це ствердження у звітному дописі в “Нашому слові” вже не знайшлося.

“Млин меле – мука буде, язик меле – біда буде”
Слабким моментом сьогоднішнього ОУП і нашої громади є те, що постійно творяться плани, обдумуються способи, як вийти з кризи – і… так до чергових зборів. Зразу добавлю – пишучи про ОУП, я маю на увазі всю організацію, тобто і гуртки, і відділи – не лише Головну раду. Ми не втілюємо сказаного в життя. Хіба що воно на тому має і полягати: поїдемо, поговоримо, дамо декілька добрих порад і гайда назад додому. Хоч так насправді ці поради даємо прецінь самі собі – чого ж тоді самі їх не виконуємо? Хіба що наші цілющі рецепти мають втілювати в життя інші. Ті від чорної роботи.
Однак є й інші моменти – ті, які показують маразм та інерцію громади загалом. Наприклад, Кошалінський відділ, пробуючи дещо покращити працю з дітьми, придумав проводити раз чи два рази на рік інтеґраційні зустрічі батьків та дітей. Спробували, домовилися, виступили з пропозицією, замовили місце… І нічого, жодного відгуку. Довелося знову все відкликати. Отже не лише створення і написання програми для дітей, а й сама спроба втілення одного з таких елементів у життя знову провалилася. Питання: чому? Ідея ж, здається, була гарна. Інший приклад – це спроба розширити літні школи в Україні. І знову: домовилось ОУП з Чернівцями, знайдено безкоштовну дитячу базу, розроблено сценарій і… треба було майже насилу набирати дітей, щоб не зробити себе дурнями перед Україною.
Разом з тим, час від часу виникають почини творення чогось нового. Бо ОУП (як модно стверджувати) не дає пропозицій і з чимось новим не виходить. Як правило тоді кажуть, що твориться структура чи організація, яка буде мобільніша, ніж ОУП. Однак, на мою думку, ці почини часто виникають з незнання механізмів функціонування, фінансування чи поточної роботи будь-якої організації. Прикладом нехай буде засновування нових товариств. Зразу наголошую – я не проти цього. Малі товариства можуть відіграти корисну роль у творенні місцевого клімату і розвитку деяких місцевих заходів. Зокрема, коли свою роль чомусь не виконують належно місцеві ланки ОУП. Можуть однак – і це вже становить загрозу (не для ОУП, а для громади) – стати каталізатором конфліктів усередині громади.
Важливо, щоб розвіяти деякі міфи, які повторюються, ті дешеві, популістські (а може наївні) ствердження у стилі “Ми будемо здобувати фонди. Ми сягнемо до європейських джерел фінансування” і таке інше. Та дай вам і нам Боже! Хто ж проти? Однак пам’ятаймо і про те, що гроші може (і повинен) роздобувати найменший навіть гурток ОУП, і якраз для цього нову організацію творити не треба. Чи він здобуває, чи ні (і чому ні), це вже зовсім інша справа.
А щодо джерел з Євросоюзу… Перед тим як почнемо говорити, гляньмо, як вони розподіляються, хто може стати бенефіціарем, хто є їхнім диспонентом, і які треба виконати вимоги. Європейські фонди, які використовуються окремими установами, розділені на т.зв. “Instytucje Pośredniczące” – це, в основному, маршалківські управління, воєвідські бюро праці або окремі міністерства. Час від часу оголошується набір заяв на різні програми. Те, що нас цікавило б, це т.зв. Європейський суспільний фонд. Реґіональні операційні програми – це переважно “тверді” проекти. Проте, навіть ЄСФ пропонує перш за все програми, спрямовані на боротьбу з безробіттям, підвищення рівня освіти (у яких, як установи, могли б брати участь школи) тощо.
Глянути можна, наприклад, на проекти ЄСФ, оголошувані маршалківськими управліннями окремих воєвідств (головна інституція посередництва розподілу європейських ґрантів), та вирішити, до якої програми ОУП може претендувати: розвитку доріг, збільшення поверхні лісів, охорони повітря, господарювання відходами, чи може збільшення місць праці? Згадані програми я взяв з Мазовецького воєвідства. В інших ситуація виглядає подібно, з нахилом до місцевих потреб. Як тут вліпити те, що нам потрібне? Що інше окремі державні та самоврядні органи, наприклад школи, які вже можуть у такі програми входити (приміром, програма “Людський капітал”, але це вже інша історія). Щойно тоді повторюймо казку мантру про гроші, які лежать на вулиці. Поки що вистачить одного – мобілізувати людей, щоб писали проекти, які оголошуються місцевими самоврядними органами. Це може бути (і частково є) надійним способом фінансування. Там, де громада міцна і мобільна (Вармінсько- Мазурське, а зараз теж Західнопоморське воєвідства), є вже окремі програми для нацменшин (на рівні воєвідств), а почин цього – велика заслуга М. Сича, тодішнього голови сеймику в Ольштині. І на рівні ґмін чи повітів знову ж – там, де громада сильна, програма фінансування і пропозиція міста чи повіту вже розписується на окремі імпрези, які проводить ОУП – під ці імпрези оголошуються місцеві програми самоврядувальних органів. Отже, боротьба піде в напрямку збільшення пропозиції від усіх органів самоврядування (вища сума ґрантів), а також написання проектів на окремі програми, які оголошує, наприклад, МНО чи Міністерство культури. Це однак залежить теж від політичної партії, яка в даний момент при владі. МНО за правління Ліґи польських сімей (LPR) не оголошувало завдань/проектів для національних меншин.
Казочку про фінансування з ґрантів ЄС уже перевірив на собі Щецинський відділ, який саме для цього створив новий штат для особи, яка мала писати проекти. Вийшло з цього те, що могло вийти – тобто нічого.
Повертаючись натомість до творених ad hoc організацій – малий і осамітнений (у кого немає більшої підтримки) може менше. І завжди (з натяком на завжди!!!) після медового місяця співпраці з самоврядними органами приходять будні, які вже можуть не бути такими радісними. Пригадаймо досвід лігницької “Кичери”. А Юрко Стажинський (прошу мені вірити) не є новачком у веденні товариства і здобуванні коштів.

Час стоїть – минаємо ми
Над чим повинен попрацювати врештірешт найближчий з’їзд? Передовсім, повинен прийняти звіт про дотеперішнє існування організації з наміченою програмою на завтра. Вихідним моментом цього документа має стати оцінка стану української громади в сучасній Польщі. Це не буде важко. Хоч би тому, що певні елементи вже майже готові – вони творилися для Ради Європи. Проте доведеться й попрацювати, бо звіт має стати для нас визначенням ідеї українства у Польщі. У цій ідеї мають бути закладені принципи виховання українця як особистості, яка знає, ким вона є, знає, чого хоче і до чого стремить, знає своє минуле і хоче продовжувати та плекати українську традицію. І знає, що треба їй бути в цьому активною, творчою та креативною. Людини, яка не споживає, а творить.
З’їзд мусить теж випрацювати механізми, які покращать функціонування об’єднання. Безперечно, треба зміцнити Головну управу: потрібний штат, щоб охопити фінансові проблеми і справитися із щораз новими вимогами зі сторони МВСіА. Звідки взяти гроші – це вже питання до делеґатів з’їзду. І взагалі, діяльність ОУП на місцях мають вести люди, які працюють на штатах, разом зі зміцненням основи (матеріальної бази) поступово слід збільшувати відсоток працівників. Єдиний вихід для ОУП на сьогодні (у фінансовому плані) – зміцнювати власну матеріальну базу і піти шляхом Щецинського відділу. Це прагматика і реалії. З’їзд повинен теж розробити модель перевірки кадрів і структур ОУП: тут не може бути “мертвих” гуртків.
Слід ще подумати, чи не час, щоб ОУП зосередилося на кількох питаннях, а не пробувало огорнути все? Чи не повинно, наприклад, шкільними справами зайнятися виключно Українське вчительське товариство, яке для цього, здається, і створене? (До речі – чи не час на з’їзд і цієї організації?). Подумаймо, з усім ми не справимося. Часто-густо критика ОУП виправдана, але не забуваймо, що, наприклад, в освітніх питаннях можна було б вимагати щось і від УВТ. Маразм та інерція стосується не лише ОУП. Треба собі усвідомити, який загальний стан громади. Однак здається, що бити лише ОУП вигідно і престижно.
Конкретна пропозиція – казус Просвіти у ХІХ столітті. У момент розростання, коли не можна було вже з усім упоратися, керівництво цієї освітньої установи прийняло рішення створити окремі структури, віддаючи їм право та обов’язок (і відповідальність!) займатися одним лише завданням (шкільництвом, кооперативами, науковою діяльністю тощо). Може і нам час на таке? Виникає лише питання: чи цим товариствам (може за винятком УІТП), зокрема вчительському, під силу впоратися з таким викликом?

“Наше слово” №10, 8 березня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*