Олександр Любчич ■ ІСТОРІЯ ■ №8, 2025-02-23

Восени 1857 року Тарас Шевченко повертався пароплавом зі свого десятирічного перебування за Уралом у засланні. 20 вересня прибув до Нижнього Новгорода, хотів їхати далі – до Санкт-Петербурга, але отримав повідомлення про заборону приїжджати до якоїсь зі столиць. Змушений був затриматися і відчував себе, за його власним зізнанням, «як собака на прив’язі».

Одинадцять тижнів – під додатковим наглядом поліції у провінційному місті на Волзі могли би бути для нього тяжкою мукою, якби не листування з друзями та знайомими і не читання книг. Серед них були і три томи виданого нещодавно у Києві «Літопису Самійла Величка», які привезли йому. Тарас Григорович, котрий із самого дитинства марив часами Запорізької Січі і Козаччини, не міг відірватися від сторінок книги. «Дякую тобі ще раз за Літописи, я їх уже по пам’яті читаю, – написав він одному зі своїх адресатів. – Оживає моя мала душа, читаючи їх».

Що відомо про автора Літопису, який так захопив Шевченка?

Довгий час вважали, що Самійло Величко – вигадана особа або ж псевдонім, за яким ховалося декілька авторів, аж доки не знайшли документ, в якомусь згадувалося його прізвище. Тоді стало ясно, що така  особа дійсно була і працювала при самому гетьмані Мазепі, у його канцелярії – в Батурині. Крім «Літопису Самійла Величка» до нас дійшли ще «Літопис Григорія Граб’янки» і «Літопис Самовидця», які писалися козацькими канцеляристами, через що Михайло Грушевський і назвав їхні твори «літературою канцеляристів». Але в будь якому випадку перший із літописів – найцікавіший і дійшов до нашого часу, на відміну від інших, в оригіналі.

То хто ж такий Самійло Величко і що ми про нього знаємо? Народився Самійло 11 лютого 1670 року в селі Жуки на Полтавщині в козацькій родині, хоча зараз деякі історики висловлюють припущення, що міг з’явитися на світ і раніше. Його батько Василь Величко належав до 1-ї сотні Полтавського полку і був людиною грамотною, мудрою і любив книги. В той час загальна писемність в Україні була набагато вищою, ніж в сусідній Московії, бо не тільки заможна частина населення, а й козацтво в основному було писемним. Малий Самійло теж потягнувся до знань.

Він став спудеєм Києво-Могилянської академії, де успішно опанував всі науки, вивчив латинську, німецьку і польську мови. Вчився до 1690 року, після чого потрапив на посаду канцеляриста генерального писаря (пізніше – генерального судді) Василя Кочубея. Останній довіряв йому: крізь руки Величка проходила вся кореспонденція, в тому числі найсекретніша, про яку не відав і сам Мазепа. Гетьман звернув увагу на старанного службовця: на початку 1705 року він вже працював старшим канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії. Виконував особливі секретні доручення Мазепи, брав участь у різних переговорах. Наприкінці 1708 року, після переходу гетьмана на бік Карла ХІІ, Величко був заарештований і кинутий за грати. Перебував в ув’язненні сім років.

Як Самійло Величко став літописцем? 

В 1715 році колишній старший канцелярист «зрадника» Мазепи нарешті вийшов на волю. Бажання повертатися на службу в нього не було. Величко жив спочатку у Диканьці, а потім перебрався в рідне село Жуки (обидва населені пункти належали родині Кочубеїв). Він прагнув забути жахливі умови перебування у московській неволі і ніколи не повертатися в минуле. Своєї сім’ї  не мав, працював вчителем, навчаючи місцевих дітей грамоті. І зайнявся літературною діяльністю. Коли ще був на канцелярській службі, він розпочав робити виписки та копії із різних документів. Потім,  відвідавши Правобережжя у 1703 році і побачивши  загальне запустіння, котре було там, задумався: а чому Україна, яка після Визвольної війни (або Хмельниччини) могла стати незалежною і процвітаючою державою, прийшла в такий упадок? Тоді ж і розпочав свій «Літопис», продовживши цим традиції давньоруських літописців. Перед арештом Величко заховав незакінчену працю і тепер знову повернувся до неї. 

Яка завдання ставив перед собою автор «Літопису»?

Перш за все колишній канцелярист обіцяв читачам, що писатиме простим стилем, мовою козацькою, і тому пересипав свій текст влучними народними виразами, порівняннями, прислів’ями та приказками. Він був впевнений, що його праця не буде байдуже сприйнята людьми. Про що і пише: «Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки». Величко переконаний, що його попередники мало уваги приділяли подіям минулого, внаслідок «їхніх нікчемних лінощів». А якщо й намагалися відтворити якусь, як він пише «варту пам’яті», то робили це «вельми куцим і короткословним реєстриком».

Величко хоче розкрити історичні події у всій їхній багатогранності і повноті, використовуючи для цього всі доступні йому документи та їхні копії, спогади сучасників, щоденники та хроніки. Для створення півтори тисячі сторінок рукописного тексту він взяв більше 260 різних документів, 30 історичних та художніх творів – як вітчизняних, так і зарубіжних авторів. Також він прикрасив сторінки «Літопису» ілюстраціями – портретами гетьманів, деякі із них невідомі ні з яких інших джерел, що і посилює цінність цього твору. Але Величко розумів обмеженість своїх знань, тому і звертався до майбутнього «читальника» із пропозицією на основі «досконаліших козацьких чи якихось інших літописів» виправити його «даним від Бога розумом. Бо нині, через сімдесят років після війни Хмельницького, важко домагатися досконалого знання і правди про ті військові події». Самійло Величко був першим козацьким істориком, самокритичним і старанним.

Які події  показав козацький літописець? 

Свій «Літопис» Величко розпочав із найбільш буремних і героїчних подій ХVII століття – Визвольної війни або Хмельниччини (1648-1659 рр.) і доповнив їх згадками про деякі  більш ранні події (з 1620 року). Вони увійшли в 1-й том вказаного твору під назвою «Сказаніє про війну козацьку з поляками». Величко писав ці сторінки аж до 1720 року, залишався після навчання дітей грамоті у нетопленому приміщенні школи, нерідко напівголодний і писав при блимаючому вогникові каганця. Проте писав завзято, бажаючи передати всю велич і трагізм тих, далеких вже для нього, часів. Далі відчув, що починає втрачати зір, тому для написання наступних томів «Літопису» залучив найбільш слухняних і старанних учнів. В 2-му і 3-му томах (написаних до 1728 року)  викладені не менш драматичні і трагічні події Руїни та гетьманування Мазепи – 1660-1686 та 1687-1700 роки. Для їхнього відтворення Самійло Величко використав  власні спостереження та спогади своїх сучасників. В останньому 4-му томі зібрані фрагменти із різних документів XVII століття.

Відносно своїх співвітчизників він дотримувався думки, що козацький народ – українці – мають давнє походження, від сарматів і хазарів. Місце їхнього давнього розселення – Крим, Приазов’я і Нижнє Придніпров’я. Величко вважав, що наші «сармато-хазарські» предки так само, «як і чужинці, вели війни й славилися людською відвагою та богатирськими подвигами». Він впевнений, що Русь із центром у Києві – то теж українська держава на чолі із великими князями. В нього толерантне ставлення до всіх монархів, в тому числі і до польських та російських, бо вони мали бути гарантами прав і вольностей своїх підданих. Хоча насправді, як ми знаємо, так не було, що й приводило до  численних народних повстань в Україні. Керівник найбільшого із них – Визвольної війни середини ХVІІ століття – Богдан Хмельницький для Величка – це грецький цар Леонід, вождь антиосманського повстання на Балканах Сканденберг і біблійний пророк Мойсей в одній особі. Так само народним  героєм є козацький ватажок Іван Сірко. А от до Івана Мазепи ставлення у Величка неоднозначне: він називає його «хитрий лис Махіавеллі», і незрозуміло – це комплімент чи засудження одного із найвизначніших гетьманів України. Мазепа був визначним політиком, успішним полководцем і щедрим меценатом, з одного боку, і немилосердним чоловіком, який чіплявся за владу, знищив Василя Кочубея і «зрадив» московського царя. Хоча за останнє Величко його не засуджував, бо знав, що таке страшна московська деспотія, жертвою якої став і сам. 

Яка подальша доля Величка і його рукопису?

Останні роки життя автора козацького «Літопису» були тяжкими, внаслідок того, що він був одиноким та ще й втратив зір. Допомагали творити його безсмертну працю хлопці-писарчуки. При їхній допомозі він ще встиг перекласти «Космографію» – історико-географічну працю Себастьяна Мюнстера (1544 рік), але це вже не те… Самійло Величко все більше слабшав і хворів, аж доки й не зникнув назавжди. Сталося це після 1728 року. Де його місце останнього спочинку – не знає ніхто.

А яка ж подальша доля праці, яку він розпочав, а його юні помічники допомогли створити? Деякий час вона зберігалася у маєтку Кочубєїв, а потім, як то кажуть, «пішла по рукам». Опинилась у колекції вологодського купця Івана Лаптєва, котрий понад сорок років збирав різні раритети. Після його смерті (1838 рік) колекція старовинних книг і рукописів розпродалася на аукціоні у Санкт-Петербурзі. Тут влітку 1840 року її придбав для академіка Михайла Погодіна антиквар і книгопродавець Тихін Большаков. Рукописна книга була у жахливому стані, але, незважаючи на це, Погодін зрозумів, який великий скарб потрапив до його рук.

Він не спав маже всю ніч, а потім вирішив показати своє надбання знаним українським енциклопедистам – історику, філологу й славісту Осипові Бодянському і фольклористу та історику Михайлові Максимовичу. Останні, побачивши таку цінність, хотіли викупити її у Погодіна, однак той забажав за «Літопис» астрономічну суму. Пізніше Погодін вирішив віддати твір Величка до Київської археографічної комісії, головою якої був історик Михайло Судієнко. За його сприянням праця козацького літописця була видана в 4-х книгах (в 1848, 1851, 1855 та 1864 роках) під назвою «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII веке». Саме із трьома першими книгами цього видання і познайомився Тарас Шевченко у Нижньому Новгороді. І лише через 62 роки, в 1926 році, було перевидано 1-й із вказаних томів. В 1991 році здійснив перевидання «Літопису» Валерій Шевчук у видавництві «Дніпро», а в 2020 році у Батурині була представлена повна версія праць Самійла Величка в такому об’ємі, як створив її сам автор. Товстелезний том у темно-червоній обкладинці із золотими, витісненими на ній буквами. Праця людини, яка поклала на неї все своє життя, знайшла своїх нащадків.

І наостанок хочеться згадати гарні слова Валерія Шевчука: «Самійло Величко згорів у сутінках XVIII століття, але його думки, його віра й натхнення лишилися навіки. Вони пройшли крізь спопеляючі хвилі часу як дорогий нетлінний скарб». 

Поділитися: