(ам)РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2009-05-27

{mosimage}

“Над Бугом і Нарвою”, №1 (101), Більськ-Підляський, січень-лютий, 2009.

Цей випуск часопису підляських українців приділяє чимало уваги мовній ситуації, що склалася на території між Бугом і Нарвою. “Післявіслянським” українцям могло б здаватися, що в підляшуків були і є всі передумови для збереження своєї культурної ідентичності, у тому числі і мови. На жаль, це не зовсім так. На Підляшші “по-свойому” розмовляє переважно старше покоління, місцевий діалект самі підляшуки ніколи не вважали “престижним”.

Тому не дивуйтеся, побачивши на Підляшші придорожні хрести з написами російською мовою, або почувши в церкві священика, який до вірних звертається по-російськи. Це спадщина ще царських часів. Не дивуйтеся, що підляська молодь листується зі своїми ровесниками з України… по-англійськи (стаття Х. Косцевич “”Międzynarodowo” i “lokalnie””). Діти мову ще розу-міють, але вже нею не спілкуються. На щастя, це помалу змінюється. Щоб показати підляшукам, що їхня культура (як і кожна інша) цікава та приваблива, створюються різні проекти, переважно спрямовані до молоді (Л. Лабович, “Говоримо по-свойому”).
Хоч більшість мовознавців визначають північно підляські говірки як українські (М. Лесів, “Gwary Północnego Podlasia – z historii badań”), українська національна свідомість тут слабо розвинена. Підляшуки визнають себе переважно білорусами, а то й православними поляками… На основі даних перепису населення, під час якого понад 60% мешканців ґміни Орля (яка знаходиться на українській мовній території) назвали себе білорусами. Ґмінна рада прийняла ухвалу про введення на своїй території білоруської мови як допоміжної в контактах із заявниками. Ініціатива радників найімовірніше залишиться тільки на папері, оскільки місцеві по-білоруськи не розмовляють! (М. Хмелевський, “Кому і в чому допоможе “język pomocniczy””).
Традиція – це також народні ремесла. У Черемсі знають, що варто їх плекати і розвивати. За фінансової підтримки зокрема Міністерства культури і національної спадщини в цьому містечку нещодавно проведено заняття з ткацтва (С. Савчук, “Tkactwo – ginąca tradycja”). Черемха славиться також “Черемшиною” – фольк- ансамблем, який існує вже 15 років, промуючи ґміну в Польщі та за її кордонами. Молодих членів цього ансамблю вже не треба переконувати, що варто співати “по-свойому” (Х. Косцевич, “”Czeremszyna” śpiewa od 15 lat”).
Основна історична стаття переносить нас у далеке XVI століття, коли внаслідок Люблинської унії (1569 р.) ціле Підляшшя ввійшло до складу польської Корони. Місцева шляхта прагнула укласти унію з Польщею, щоб таким чином вийти з під домінації литовських можновладців (як би ми сьогодні сказали – олігархів). Цікаво, що волинська шляхта радила королю приєднати до Корони також Берестейщину. Якби так сталося, то вся українська етнічна територія опинилася б у межах Польщі (Ю. Гаврилюк, “Wszystko Podlasze już teraz nasze!”).
На сторінки часопису завітав і художник Тимур Карим – родом з далекого Татарстану. Він уже “наш”, оскільки взяла його в “ясир” відома художниця-іконописець Маргарита Давидюк. Зараз вони є подружжям і проживають у Перемишлі. На своїх картинах Тимур зображує Надсяння та Лемківщину так, як їх зафіксувала пам’ять найстаршого покоління. Розмальовує також церкви, як ту в Млинах – згідно з переказом, її в давнину знищили… татари (Ю. Гаврилюк, “Malarz ponad granicami”).

“Наше слово” №22, 31 травня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*