Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №13, 2020-03-29

«До міст їде військо. Усі магазини закриють. Робіть запаси, бо ніхто не подбаєпро вас. Провезу на кордон за 500 злотих». Це лише мала частина речей, котрі можна було прочитати останніми днями в українських групах у Польщі у Фейсбуці. Введення стану епідеміологічної загрози в п’ятницю, тринадцятого, змінило життя і пріоритети багатьох людей. А також – увиразнило ті проблеми, про котрі ми говорили й писали багато років.

Українські мігранти в Польщі виявилися однією з найбільш вразливих груп, котрі відразу відчули наслідки надзвичайного стану в Польщі (хоч номінально він – не надзвичайний, проте рівень обмеження громадянських прав порівняний із ним). Заради справедливості, варто підкреслити: наслідки обмежень у зв’язку з коронавірусом відчули всі, найменш захищені групи людей: однак імігранти в будь-якій державі приречені на менший захист.

На «гарячу лінію» Українського дому у Варшаві, котру з думкою про мігрантів 16 березня відкрив фонд «Наш вибір», телефонують із різними історіями: хтось втратив роботу і не мав чим платити за квартиру (у робітничих гуртожитках оплату приймають щодоби), а опинившись на вулиці, не міг дозволити собі заплатити уп’ятеро вищу ціну за повернення додому. Більшість історій – не така кардинальна в наслідках: багато хто зрозумів закриття кордонів Польщі (а відтак – і Євросоюзу) як наказ виїхати з країни. Паніку викликала відміна міждержавних сполучень.

Щоправда, уряди – як польський, так і український, – кілька днів згодом почали організовувати спеціальні транспорти для власних громадян, щоб хоч якось розв’язати обмеження, котрі самі щойно ввели.

Київ в додатку, перед закриттям кордонів, впровадив певний інформаційний хаос: спочатку повідомив про закриття кордонів, проте не уточнив яких, і якраз у цей час польський уряд теж закрив межу. В українських імігрантів, котрі хотіли повернутися додому, було лише двадцять годин на це, однак бракувало інформації, куди саме варто прямувати.

Чимало хаосу було у зв’язку з завершенням терміну дії документів громадян України – адже воєводські управління, котрі займаються їх видачею, теж обмежили роботу. Щоправда, наприкінці першого тижня надзвичайного стану було повідомлено, що Польща продовжуватиме дію цих документів – проте до того часу люди не зовсім розуміли, як до них ставитимуться прикордонники, зараз або в найближчому майбутньому. Більшість питань, котрі мені особисто ставили українські мігранти в Польщі, зводилася до одного – залишитися чи виїхати?

Перед цією дилемою опинились також ті, в кого термін перебування не закінчувався і кого не виселяли з дня на день. Навіть коли відповідним службам вдалося опанувати інформаційний хаос (тут варто порадити слідкувати за офіційною інформацією, вона зараз оперативна і перевірена: наприклад, на сайті Посольства України в Польщі, української митниці чи спеціальної сторінки польського уряду про коронавірус, де є також версія українською мовою), – проте уся ситуація посіяла головний сумнів: у завтрашньому дні.

Усе сьогодення, викликане коронавірусом, однак мусило статися. Якби не коронавірус – до цього довело б щось інше: катастрофа у медичній, екологічній чи фінансовій галузі, що вже невпинно наближалася. Надзвичайний стан лише увиразнив ті проблеми, на котрі – без відчутного результату – звертали увагу неурядові і наукові установи. Сьогоднішній стан варто сприйняти як тест того, чи ми готові до чогось серйознішого в недалекому майбутньому.

Про катастрофічний стан медичної опіки говорилося не лише в Польщі – це була болюча тема навіть у США; проблема незахищеності працівника – її вже десятиліттями досліджують науковці та уряди; криза європейських демократій, котрі не є в стані розв’язати проблеми громадянина, – це тема дискусій останніх років у всьому ЄС; паніка та її використання Росією, Китаєм та іншими авторитарними режимами проти західного світу – ну про це ми теж багато чули.

Стан епідеміологічної загрози дає нам тест для значно більшої загрози, котра кільканадцять років висить над усім світом – куди ми йдемо? Чи правильно йдемо? Чи прийняті нами рішення є відповідними?

Не можна однозначно відповісти, чи Польща або Україна здають цей екзамен: є царини, у яких вони радять собі непогано, а є такі, над якими варто працювати. Надзвичайний стан показав також надзвичайну мобілізацію громадян – самовіддана праця українських дипломатів на кордонах, робота громадських діячів із допомогою потребуючим (також українцям у Польщі), розвіювання фейків, намагання підтримати суспільство, котре просто розгубилося.

Проте відчайдушна посвята діячів не триватиме довго, та й вона не є в стані вирішити проблеми усього суспільства, відповідальність за які лежить на державі. І українське, і польське суспільства виходитимуть із цієї кризи з глибокими ранами, психологічною травмою, гіршим, якщо не катастрофічним економічним станом, а головне – із великою фрустрацією.

Фрустрації виливатимуться соціальними та економічними каналами: уже зараз на польських форумах, де описуються проблеми українських імігрантів, я бачу більшу ніж звично нехіть щодо них: мовляв, тепер і нам, полякам, погано, а вам краще забиратися у свою державу.

Досі ці процеси, що ми їх спостерігали в дуже обмежених і невеликих групах (медицина не працює, бо імігранти приїхали; квартири дорогі – бо українці купують; не підвищуються зарплати – бо приїжджі їх забирають), – це все може опанувати мізки значної частини польського суспільства.

Досвід західних держав свідчить, що навіть за умови величезного безробіття серед місцевих мігранти нікуди не подінуться, вони знаходять собі роботу.

Це може стати великим викликом для польського суспільства й політики, модифікувати її і потрапляти тепер уже на реальний, а не вигаданий ґрунт. Дотеперішні проблеми міграційної політики і дискурсу щодо українців – котрий торкається не лише приїжджих, але й української меншини – можуть стати невинною іграшкою в порівнянні з тим, що нас чекає. Тому будьмо витривалі й сильні.

Поділитися: