Леся Самчинська ■ ІСТОРІЯ ■ №45, 2024-11-10

«Ще із часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, 

таким сонячним сміхом, яким вона засміялась у творчості Остапа Вишні»

Олесь Гончар

Якби популярний гуморист і сатирик України ХХ століття Остап Вишня жив у наш час, його жарти враз би стали вірусними, гуморески цитували би у Тік-Тоці, «Вишневу усмішку» запатентували як бренд, а в кав’ярнях подавали б каву з вишнею. Саме такою неймовірною була популярність Остапа Вишні в часи, коли він жив і творив. Але мало кому відомо, що саме йому довелось пережити, аби мати змогу жартувати, писати й «інфікувати» своїм невгамовним гумором читачів.

Справжнє ім’я Остапа Вишні – Павло Михайлович Губенко. Народився він 13 листопада 1889 року на Полтавщині в бідній селянській родині. Зростав у багатодітній сім’ї, де було 17 дітей. Хлопчик швидко навчився помічати кумедне в життєвих дрібницях. Зазвичай увечері після тяжкої праці вся родина збиралася разом і хтось завжди оповідав якісь веселі історії, що й запам’яталося Павлу як найприємніші дитячі спогади.

Після закінчення сільської школи Павло здобув освіту в Київській військово-фельдшерській школі. Потім працював фельдшером у сільських та військових лікарнях. В 1919 році займав керівну посаду в управлінні Міністерства залізниць УНР. Однак мрія про творчість завжди жила в його серці, адже його справжньою пристрастю була не медицина, а гумористичний літературний жанр. Навіть у госпіталі, лікуючи тяжко хворих на тиф, юнак веселив їх анекдотами та жартами. Тож невдовзі Павло змінив медичний інструментарій на перо письменника.

Перші його публікації з’явилися на початку 1920-х років, коли Павло почав писати фейлетони для різних газет і журналів. Тоді й народився псевдонім — Остап Вишня, який був навіяний образом козака Остапа з народної творчості, що символізував відважність, хитрість і гумор, а прізвище «Вишня» додавало до образу певної іронії. Цей псевдонім став для Павла своєрідною маскою, яка дозволяла висловлювати гострі соціальні зауваження з легкою усмішкою. Він стверджував, що його мета – не просто смішити людей, а робити це разом із ними, сміятися над життям і допомагати легше переносити труднощі.

Однією з найважливіших подій у житті Остапа Вишні стала зустріч із Володимиром Винниченком – відомим українським письменником та політичним діячем, який побачив в юнакові неперевершений талант гумористичного оповідача й заохотив його до творчості. Це дало можливість Остапу Вишні увійти в літературні кола і долучитись до діяльності літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», стати редактором популярного гумористичного журналу «Червоний перець», працювати в оргкомітеті Спілки письменників.

Дуже скоро Вишня стає знаним та популярним, а його жарти починає читати вся Україна. Твори молодого гумориста, який раптово і з жартами увірвався в прісно-патетичну радянську літературу,  набувають такої популярності, що їх друкують окремими книгами, які одразу ж стають бестселерами. Загальний тираж складав понад 2 мільйони примірників. Упродовж десяти років українською мовою з перевиданнями виходить понад 100 книжок Остапа Вишні, а у періодичних виданнях публікується більше 2,5 тисяч творів. Це було щось неймовірне.

Що цікаво, Остап Вишня створив і придумав назву власного особливого жанру – «усмішка» – коротких гумористичних оповідань, які залишають по собі не лише посмішку, а й роздуми, такий собі різновид фейлетону та гуморески. Найпопулярнішими творами стали саме його знамениті «Вишневі усмішки» – гумористичні замальовки на різні теми. Героями творів Вишні виступають прості люди, які стикаються з різними труднощами життя й перипетіями, але з гумором їх долають. Тож, пишучи про людей і для людей, знаходячи комічне у звичному, Остап Вишня завжди був улюбленцем народу, адже своїми жартами завжди підіймав настрій. Письменник Володимир Куліш так описував гумориста: «Коли Вишня приходив до нас, то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи».

Вишню любили не лише за смішні історії, але й за людяність і турботу. Він був чуйним до друзів і навіть до незнайомих йому людей. Так, якщо десь в театрі тяжко занедужував актор, Остап Вишня прямував до відділу соціального забезпечення й «вибивав» для нього путівку на курортний відпочинок.

Письменник міцно товаришував з багатьма українськими літераторами – Максимом Рильським, Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та іншими. І коли 1931 року Рильського заарештували, Вишня примчався до Києва щоб допомогти родині поета, а після звільнення товариша забрав його до себе в Харків на відновлення. 

Остап Вишня двічі був одружений, але перший шлюбний союз із письменницею Олександрою Тимошенко був недовгим й не приніс щастя. Друга любов Вишні – актриса Варвара Маслюченко – стала не тільки його дружиною, а й вірною супутницею всього життя. Побачивши її на театральній сцені у ролі Жанни Д’Арк, Остап закохався з першого погляду і запросив її на побачення. Все побачення вони проговорили про дітей – у Вишні був маленький син від першого шлюбу, а у Варвари донька. З тих пір вони не розлучалися. Їхнє кохання було сповнене взаємної підтримки й любові. Варвара підтримувала Остапа упродовж всього життя, у тому числі й в найтяжчі часи.

Твори Остапа Вишні уважно читали також у найвищих колах СРСР і в Кремлі. Кажуть, що Сталін теж іноді сміявся над «усмішками» Вишні. Однак це не врятувало письменника від майбутнього арешту. Остап Вишня був палким прихильником української мови. Його гумористичні твори – взірець живої простої народної мови, сповненої приказками та прислів’ями. Через свою творчість він зберігав і популяризував українські звичаї та традиції. Він не закликав прямим текстом до антирадянської боротьби, але його патріотизм був настільки всюдисущим, що постійно муляв очі радянській владі. Тим паче, що Вишня нерідко висміював недоліки системи, бюрократію, корупцію, чиновників, але робив це в обережній і завуальованій формі. І деякий час така обережність дозволяла залишатися письменнику в межах дозволеного цензурою.

Зрештою 1933 року Остапа Вишню заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Йому інкримінували замах на ІІ секретаря ЦК Компартії України Павла Постишева. На допитах гуморист не тільки не визнавав своєї провини, але й кепкував із суддів: «Я волію вбивати вождів на свіжому повітрі», «Ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, ще зґвалтування Клари Цеткін мені припишете!» Але маховик радянського тоталітаризму був безжальним, і Вишню засудили до ув’язнення в таборах ГУЛАГу.

Коли Остапа Вишню заарештували, його дружина кинулася рятувати свого коханого – писала листи відомим письменникам, можновладцям та прокурорам, але все було марно. Тож Варвара спакувала речі, взяла дітей і поїхала за чоловіком до Комі АРСР, де оселилася в невеликому містечку поблизу колонії. Іноді їй навіть вдавалося побачити Остапа. Чотири роки вона листувалася з ним майже щодня, навіть передала чоловікові в концтабір друкарську машинку. А потім під страхом смертної кари їй заборонили приходити до письменника. 

Період позбавлення волі став важким випробуванням для Остапа Вишні, але й у цих складних умовах він не втратив оптимізму: писав вірші та гумористичні замальовки, щоб підняти дух собі й іншим в’язням. Розраду також знаходив у шахах: власноруч із сухого хліба змайстрував шахову дошку разом з фігурами. Цей «мистецький витвір» до сих пір зберігає онука письменника.

У 1943 році після 10 років позбавлення волі Остапа Вишню було звільнено за щасливим випадком, адже насправді його мали розстріляти. Причиною неочікуваного звільнення став успіх УПА на фронті. На прохання письменника Олександра Довженка Микита Хрущов умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, щоб той своєю творчістю надихав на боротьбу з українським підпіллям та гітлерівцями. Гуморист повинен був висміяти наклепи «буржуазних націоналістів», задля чого його просто з ГУЛАГу перевезли до кабінету письменника в Києві й наказали писати.

Після звільнення Остап Вишня не відразу відновив свою літературну діяльність. Перші роки він був психологічно та фізично виснажений, розмірковував над тим, як знайти своє місце у світі, що змінився. І саме дружина Варвара підтримувала його в цей нелегкий період і допомогла знову посміхатись та жартувати. 

Поступово Вишня починає писати нові «усмішки». Тепер його нові твори стають більш глибокими, крізь сміх він показує людські переживання і соціальні реалії. Його гумор стає більш зрілим і набуває філософського змісту, але лишається таким же дотепним. Однією з особливостей тогочасного періоду його творчості стала тема мисливства. Вишня сам був пристрасним мисливцем, мав рушниці всіх калібрів і завжди ходив на полювання з гаслом: «Хай живуть зайці!» Його нова збірка «Мисливські усмішки», де автор описує «вічного мисливця», стає однією з найулюбленіших серед читачів, а за мотивами цих оповідань в 1973 році в радянський кінопрокат вийшов фільм «Ні пуху, ні пера!». 

Окрім мисливства одним із захоплень письменника були собаки: він мав чимало собак, давав їм незвичні імена (наприклад, Лялька, Цацка), дресирував та отримував медалі на кінологічних конкурсах, був арбітром майже на всіх собачих виставках і змаганнях. Ще Вишня обожнював рибалити. Але часто, замість вудити сома чи коропа, письменник сидів над водою і записував свій новий твір. Також неабияк захоплювався кінськими перегонами, часто ходив на скачки і полюбляв грати на тоталізаторі. Траплялося, що програвав усі гроші, а траплялося, що отримував чималі кошти й влаштовував з цієї нагоди бенкети для друзів. 

Письменник постійно був занурений у світське життя і намагався бувати всюди. Його товариш Юрій Смолич згадував, що Вишня ходив на всі театральні прем’єри і кінопокази міста, регулярно заходив до цирку за куліси до клоунів, і жодний мистецький диспут не починався до приходу Вишні, бо навіть художники й скульптори чекали саме на нього.

Окрім написання власних гуморесок Остап Вишня також перекладав твори світової і російської класики − Марка Твена, О.Генрі, Ярослава Гашека, Миколи Гоголя, Антона Чехова та інших. 

Проте після таборного періоду життя літератора і його родини вже не було колишнім – за ними постійно наглядали таємні агенти, які жили у квартирі навпроти. Навіть зятя письменника завербували в агенти. Всього на Остапа Вишню було написано понад півсотні доносів. І навіть після того, як у 1955 році письменника реабілітували, його родина продовжувала жити у стані страху та напруження аж до розпаду СРСР. 

Остап Вишня пішов із життя 28 вересня 1956 року, залишивши по собі неперевершену творчу спадщину. Його ім’ям названі вулиці в багатьох містах України, створено кілька музеїв, перевидано чимало книг, знято документальний фільм, викарбовано пам’ятну монету. Життєвий шлях письменника – це наочний приклад того, що оптимізм, почуття гумору і доброзичливість дозволяють пройти складні випробування і не втратити людяність. А його гострий, але добрий гумор – незамінний помічник у часи великих труднощів і перемін. 

Поділитися: