Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №4, 2025-01-26

– «Народжена в чепчику», з одного боку, може нагадувати про жінку, яка «щасливо народилася». Але з іншого – може й означати, що жінки народжені для виконання певної ролі, що вони мають призначення в суспільстві, – розповідає Наталія Гладик, авторка проєкту та виставки «Народжена в чепчику, сімейні реконструкції». Зараз виставку можна подивитися в Мазярській загороді в Лосі.

Парта, ґалон, ґердан…

Весь проєкт – реконструкція елементів лемківського жіночого костюма та прикрас, що підкреслюють статус людини, що його носила.

– Це мав бути мистецько-дослідницький проєкт. Елементи одягу колись вказували, з якої родини походить жінка – бідної чи багатої. Чи вона була заміжня, чи ні, – розповідає авторка проєкту, створеного в рамах мистецької стипендії Національного інституту музики й танцю.     

Серед реконструйованих елементів одягу, що стали частиною виставки, є чепчик, який був ознакою заміжніх жінок, парта (урочисте, весільне накриття голови для дружки), криза (комірець з мережива), ґалон (комірець з бавовни), ґердан (мінікривулька, виконана з бісеру), також пацюрик (коралі) та перлове намисто.

– Можна замислитися: звідки на Лемківщині перли? Ми сьогодні уявляємо, що колись усі люди жили дуже скромно. Дійсно, так і було. Однак 100 років тому жінки, які були в кращому матеріальному становищі, могли дозволити собі, наприклад, придбати перли. І це видно на фотографіях і документах з описом костюмів чи обрядів, – зазначає Наталія Гладик. – Сто, а то й більше років тому люди мали доступ до якісних тканин і навіть текстильних напівфабрикатів. Тканини на Лемківщину привозили навіть із Відня. І якщо хтось міг собі дозволити фінансово, то купував те, що було на ринку. 

Оригіналу в Польщі немає

Елементи костюмів, реконструйованих у рамах проєкту, колись носили члени родини Наталії Гладик. Однак, як вона каже, внаслідок Першої та Другої світових воєн та депортацій у 1940-х роках нічого у сімейному архіві не залишилося, навіть фотографій:

– Коли мою бабусю і прабабусю виселили в 1947 році в Нижню Сілезію, на одній із вокзальних станцій, де вони вийшли з потяга, солдат наказав їм відкрити скриню. Саме ту, у якій були фотографії. Серед них були й світлини, які привезла, зокрема, моя прабабуся з Америки, коли була в еміграції за океаном. Усі фото тоді знищили.

Тож п’ять елементів жіночого одягу Наталія реконструювала за усними свідченнями бабусі, музейними дослідженнями та архівними світлинами з Етнографічного музею імені Северина Удзєлі в Кракові, Музею лемківської культури у Зиндрановій та Музею української культури у Свиднику в Словаччині.

– Те, що роблю, я б назвала сценічною реконструкцією. Коли спілкувалася з бабусею, вона теж не пам’ятала всіх деталей, – зазначає авторка проєкту.

У своїй роботі вона повернулася в минуле на п’ять поколінь назад, до історії, яку пам’ятає бабуся Анна, котра згадує свою бабусю, прапрабабусю Наталії, Анну Стержень – першу в цій естафеті поколінь.

– Сьогодні ніхто в Польщі не має, наприклад, оригінальної парти. Хіба що я щось пропустила, хоча впевнена, що перевірила різні джерела. Лише в музеї у Свиднику я знайшла парту, яку могла сфотографувати. Це була для мене підказка, як цей елемент одягу міг би виглядати на нашій Лемківщині, – додає Наталія Гладик.

Під час реконструкції одягу «рецензентом» виступала бабуся Наталії – Анна.

– Вона мені багато розповідала, і коли я вже підготувала той чи інший елемент одягу, у неї були свої зауваження. При цьому вона розповіла, як його одягати і як він носиться, – сміється авторка проєкту, яка знімала розмови з бабусею. Тепер ці відеозаписи стануть частиною сімейного архіву. 

Процес пізнання себе

– Зараз я вважаю, що мій проєкт не є ні етнографічним, ні мистецьким. Тільки особистим. Тому що для мене був важливим процес – спілкуватися з близькими, брати інтерв’ю, зокрема в бабусі, разом переглядати старі фото, – розповідає жінка. – Для мене це також свого роду терапія. Бо коли ти знайомишся з історією своєї сім’ї, а в моєму випадку – з моїми прабабусями, які були до мене, ти також знаходиш себе. Тепер розумію, чому в нас система домашнього виховання така, а не інша. Це називається естафета поколінь, у якій я сама беру участь.

Вона додає, що під час підготовки проєкту виявила, що може повернутися ще на два покоління назад. Це означає, що вона пізнала сім поколінь жінок своєї родини.

– Жінки в моїй родині – це не лише дати народження чи смерті. Також їхні мандрівки – еміграція за роботою моєї прабабусі до Америки та моєї матері до Верхньої Сілезії, долі жінок під час двох світових воєн, переселення, – говорить Наталія Гладик і зазначає, що хоче продовжити проєкт.

Наступним кроком стане художня презентація опрацьованих реконструйованих елементів. Вони будуть частинами малярських композицій. Завдяки їм мисткиня хоче розповісти історії з життя своїх предкинь.

– Навіть через зворотну інформацію, коментарі, які я отримала у соцмережах, де також публікувала результати своєї роботи, тепер знаю, що такі ініціативи – важливі. Багато жінок, котрі коментували мій проєкт, писали, що це надихає їх на те, щоб дізнатися історію власних сімей і правду про себе. І це прекрасно, – каже Наталія Гладик. Вона присвячує свою виставку мамі Марії Гладик та бабусі Анні Адзимі.

***

Виставку «W czepcu urodzona, rekonstrukcje rodzinne» («Народжена в чепчику, сімейні реконструкції») можна подивитися до 15 лютого в Мазярській загороді в Лосі (адреса: Zagroda Maziarska, Łosie 34). Крім реконструйованих елементів лемківського жіночого одягу, на виставці представлені також описи, свідчення та родинні фотографії.

Поділитися: