Юрій Банахевич ■ УКРАЇНА ■ №13, 2022-03-27

Українці вже місяць героїчно боронять свою землю від наступу російського окупанта з півночі, сходу і півдня. Утім, аби переломити хід війни і змусити пораненого ведмедя відповзти до свого барлогу, потрібна солідарність і допомога всього цивілізованого світу.

ВІД БЛІЦКРИГУ ДО ГЕНОЦИДУ

За задумом Путіна, це мала бути швидка і переможна війна. Навіть не війна, а «спеціальна військова операція», оскільки вона повинна була завершитися швидко, за 3-4 дні, капітуляцією у Києві української влади на чолі з президентом Володимиром Зеленським. У гіршому випадку, очільників держави планували просто фізично знищити. Для цього до Києва направляли спецгрупи головорізів Рамзана Кадирова і «псів війни» з приватної військової компанії Вагнера. Кремль планувати встановити владу колаборантів, яка відразу проголосила би курс на євразійську інтеграцію з кінцевою метою приєднання України до так званої союзницької держави Росії і Білорусі. Вже і головного намісника начебто придумали. Москва не була тут надто оригінальною: хотіла «витягти з капелюха» президента-утікача Януковича. За повідомленнями у медіа, у перші дні повномасштабної агресії він навіть прибув до Мінська і зробив офіційну заяву, у якій закликав Зеленського «припинити кровопролиття і досягнути мирної угоди» з Кремлем. Посил, може, і правильний, тільки адресат хибний: він мав би направити це звернення до Москви, а не до Києва. Утім, Янукович так само швидко зник, як і з’явився.

Очевидно, щось пішло не так у стратегії Кремля. Швидка операція не вдалася, армія Путіна зазначає величезних втрат: за даними Генштабу України, упродовж трьох тижнів боїв Росія втратила приблизно 15 тисяч військових. Фактично, це стільки ж, скільки армія СРСР втратила за 10 років у війні в Афганістані упродовж 1979-1989-го. Міф про велику і непереможну армію, яку роками створювала кремлівська пропаганда, розбився об реальність і героїчний спротив українців. Українське військо завдяки високому моральному і бойовому духу, а також зброї,  яку поставили союзники із Заходу, дає відсіч ворогу, щоразу зриваючи Росії плани оголосити перемогу.

Утім, та не зважає на величезні втрати, намагаючись приховати їх перед самими росіянами і перейти від тактики бліцкригу до позиційної війни, яка має виснажити українців. Зрозумівши, що суспільство, особливо російськомовне населення Сходу та Півдня країни, не вітає «визволителів» хлібом і сіллю, а масово виходить на акції протесту з українськими прапорами, Росія вирішила скинути маски і перейшла до відвертого терору і воєнних злочинів, спрямованих саме проти цивільного населення. У добу інтернету актів відвертого геноциду вже не можна приховати. Світ побачив розстріляні чи розбомблені цивільні автомобілі, карети швидкої допомоги, дитячі лікарні, пологові будинки та будинки для літніх людей. Часто російські танки та БМП відкривають вогонь із дуже близької відстані, що не дає можливості росіянам брехати, що, мовляв, вони не знали, що перед ними звичайні люди, а не міфічні «націоналісти», з якими вони воюють. Неймовірні страждання жителів Маріуполя, яких уже три тижні російські війська не випускають гуманітарними коридорами з оточеного міста,  гуманітарна катастрофа в Чернігові, Бучі, Ірпені та інших великих чи маленьких населених пунктах свідчать, що Росія свідомо пішла на геноцид проти українців. По-перше, щоби покарати за нелюбов до «старшого брата», а по-друге – аби жах огорнув цивільне населення і воно почало тиснути на українську владу з вимогою погодитися на будь-який, навіть поганий мир. Утім, наразі і цей план зазнає невдачі.  

ШОВІНІСТИЧНА ІСТЕРІЯ 

Окремо треба згадати про російське суспільство. У світлі трагедії, яка на очах усього світу розгортається в Україні, більшість росіян охопила великодержавна істерія. Щось на кшталт того, як нацистська Німеччина підтримувала усі дії Гітлера наприкінці 30-х років минулого століття і в перші роки ІІ Світової війни. За різними соцопитуваннями, 75-85% пересічних росіян схвалюють війну Путіна в Україні. Більше того, вони також підтримали би її продовження в інших країнах Східної Європи, зокрема у державах Балтії та у Польщі. 

І навіть доволі серйозні західні санкції, які за рівнем ізоляції фактично перетворили РФ у Північну Корею, наразі не спинили цю імперську шовіністичну істерію. Росіяни несуть таку ж провину за війну в Україні, як і Путін та його оточення. Отруєне багаторічною кремлівською брехнею і пропагандою суспільство зачерствіло, смерть дітей і невинних людей на нього не справляє жодного враження. Економічні обмеження мають болюче вдарити по цих людях, аби вони замислилися, чи керівництво їхньої країни чинить правильно. Це питання вони починатимуть ставити частіше тоді, коли в їхніх домівках холодильник перемагатиме телевізор. Іншими словами, порожній гаманець має бути для росіян більшим аргументом проти влади, ніж кремлівські мантри про великий народ, який всіх навколо має поставити на коліна. 

Можливо, у цьому випадку економічна криза, помножена на величезні людські втрати РФ у загарбницькій війні, призведе до різкого соціального невдоволення, а відтак – рішень Москви припинити бойові дії і забратися з України. Утім, треба розуміти, що це усвідомлення прийде в Росії не відразу.

ПРОБУДЖЕННЯ ПАРТНЕРІВ

Ситий і багатий Захід довго не хотів помічати потенційну загрозу Кремля. Прохання України надати  їй політичну перспективу зближення з ЄС та НАТО, накласти на Росію превентивні санкції, а також передати Києву оборонне озброєння, тривалий час наштовхувалося на стіну нерозуміння. Філософія колективного Заходу була приблизно така: навіщо нам підтримувати якусь Україну собі на шкоду, адже Росія – великий ринок збуту, держава, яка значною мірою забезпечує Європу енергоносіями. Усе різко змінилося з початком повномасштабної агресії. Пересічні європейці та їхні лідери з жахом відкрили для себе, що війна, яку вони добре знають з картинок у підручниках історії та численних документальних фільмів про Гітлера, знову може стати реальністю. 

Це усвідомлення прийшло не відразу. Перших декілька днів усі придивлялися до розвитку ситуації, і того, як діятиме в ній Україна. Напевно, багато хто цинічно розраховував, що війна завершиться швидко, а тому і не треба буде робити різких політичних рухів. Але Україна не здалася, а неповороткий Захід почав шукати свій modus operandi. Перші рішення про серйозні економічні санкції, а не якісь бутафорні обмеження проти чергових чиновників, які вже й так давно не їздять у Європу, приходили дуже складно. Відключення Росії від системи банківських розрахунків SWIFT перед початком і на самому початку війни вважалося «ядерним» cценарієм, найрадикальнішою з усіх можливих санкцій. Зараз це вже викликає легку посмішку. На російську владу це не справило майже жодного враження. За оцінкою економістів, навіть у цих умовах економіка РФ має запас міцності на 3-4 місяці. За цей час вони, очевидно, хочуть вирішити «українське питання»  і повернутися до business as usual. 

Утім, на Заході повільно, але усе ж починають відбуватися радикальні зміни у сприйнятті Росії. Попереду – ще довгий шлях переконування багатьох країн у тому, що нинішня ситуація стосується і їх. Над Європою вже завис чад великої війни, і вдавати, що Берлін, Мадрид чи Рим це не зачепить, – не вийде. В авангарді тих, хто намагається активно допомагати Україні і формувати на Заході коаліцію на підтримку Києва, є Польща та низка інших держав регіону за підтримки Великої Британії та США. Візит прем’єрів Польщі, Чехії і Словенії  Матеуша Моравецького, Петера Фіали і Янеза Янші, а також віцепрем’єр-міністра Польщі Ярослава Качинського до майже оточеного з кількох сторін Києва був історичним. Він показав, що Європа, принаймні її частина, не відмовляється від своїх зобов’язань стояти на захисті демократії, міжнародного права, цінностей вільного світу. Варшава як ніхто інший усвідомлює, яку ціну доведеться заплатити, якщо російського агресора не зупинити вчасно. 

Утім, шлях до безумовної підтримки ще далекий, є опір багатьох держав, бажання «пройти між крапельками» або і взагалі махнути рукою на Україну. Тільки зараз це вже не вийде. У різних країнах робити серйозні кроки владу змушує громадська думка. Але якщо Росія має декілька місяців, то в України цього часу обмаль. Києву, з одного боку, потрібна максимальна допомога Європи та США – військова, економічна, гуманітарна, а з іншого – ще радикальніші санкції проти Росії. 

Якщо зараз цивілізований світ знову піддасться на шантаж Путіна і не допоможе Україні перемогти у цій війні і вигнати ворога зі своєї території, то завтра російські ракети падатимуть на Ригу, Таллінн, Варшаву. У Східній Європі це вже добре усвідомили. Але чи весь Захід зможе об’єднатися і дати рішучу відсіч агресору на ранньому етапі, запобігаючи ІІІ Світовій війні? Це питання досі залишається відкритим.

Поділитися:

Категорії : Статті, Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*